Заповідник

За мить Артур зрозумів, що насправді жінка дивиться поверх його голови на когось, хто стояв за його спиною.

— Сюрприз, сюрприз! — заволав Жихар просто у вухо хлопцю, — Бачу, ти вже знайшов нашу маленьку полонянку. Дивись, які цицьки! Подобається? Якщо гарно попросиш, я дозволю тобі її виїбати, серйозно.

Жінка щось злобно промугикала крізь кляп.

В приміщення стояв задушливий важкий запах сечі.

— Що ти, знову обісцялась, шльондра? — Жихар спробував ліниво копнути жінку, та відсунулась і зіщулилась в кутку.

Артур відчув, як до горла йому знов підступає блювота і кинувся назовні.

На свіжому повітрі йому трохи полегшало. Він побачив батька, який щось шукав у своєму наплічнику і не дивився на сина. “Що буде, якщо я зараз попрошу батька прирізати цього старого мудака?” — подумав він. І зрозумів, що не знає відповіді на це питання. Що насправді не знає, на чий бік стане батько. Можливо, він теж вважає те, що Артур побачив в будиночку нормою? Чи він просто злякається? Що взагалі буде відбуватись далі? Він раптом зрозумів, що омріяні пригоди в країні див виявились трохи більш стрімкими, ніж він на то розраховував.

Ніби на підтвердження цієї його думки над озером рознісся гучний різкий звук. Артур ніколи не чув в житті нічого подібного. Це було схоже на рев оленя під час гону, але більш різке, більш жаске. Звук повторився ще кілька разів з різною довжиною, так ніби це був певний сигнал.

— Що воно за чорт? — спитав батько у Жихаря, який теж вийшов наружу.

— Довбані Кабани, — відповів той похмуро.

— Шо за одні?

— Нарвані психопати, бєспрєдєльщікі. Я гадав вони мають тусити північніше.

— Ясно. І що це вони волають? І головне, як?

— Знайшли якусь мушлю і дують в неї. Це попередження.

— Блядь.

— Маємо сходити розвідати скільки їх.

— Добро.

Батько взяв лук, припасував у поясну петлю невелику сокиру.

— Малий хай тут побуде?

— Так. Хай посумує тут трохи наодинці, — Артуру здалось, що Жихар йому підморгнув і кинув оком на будиночок. Не міг же від думати, що…

Хлопець буквально зацепенів від огиди.

— Та рано ще боятись, — батько потрактував вираз його обличчя по своєму. — Ми швидко, туди і назад.

Артур кивнув.

І якийсь час отупіло дивився, як двоє чоловіків зникають в підліску.

Він не хотів повертатись до хижки, але розумів, що має це зробити. Взяв з собою баклагу з чистою водою.

Опинившись в середині, примружився, дозволяючи очам звикнути. Жінка була там, дивилась на нього насторожено. Він побачив, що ланцюг десь біля самих кайданок зачеплено за металевий карабін в стіні і це сильно обмежує її рухи.

— Не бійся, — сказав Артур, — я тебе не скривджу. Хочеш, я відчеплю ланцюг і ти зможеш витягти кляп?

Жінка видала якийсь невиразний звук, який мав означати згоду.

Він підійшов ближче і натиснув на язичок карабіна, а потім вивільнив ланку. Відійшов на крок назад. Жінка піднялась на ноги і витягла з рота кляп. Він простягнув їй відкриту баклагу. Вона обережно принюхалась.

— Якщо це якась довбана підстава, я тебе, малого гівнюка, самотужки придушу. — прохрипіла.

Але все ж почала пити. Жадібно, схоже спрага її мучила давно.

Нарешті відірвалась. Подивилась на Артура уважно, оцінюючи. Він припускав, що з них двох саме в нього зараз більш наляканий вигляд. І сподівався, що це її заспокоїть. І ще помітив, що вона ельфійка. Вуха була характерної видовженої форми.

— Дякую. — ще одна нестерпна довга пауза. — ти звідки тут?

— Приїхав з батьком.

— Навіщо?

Артур не дуже розумів, що він міг би відповісти.

— А ти?

— Що я?

— Як ти тут опинилась? Ти ж ельфійка.

Жінка якусь хвилину тупо дивилась на нього, ніби не розуміючи про що він. А потім розреготалась. Це було те, чого він міг очікувати найменше.

— Вибач… — сказала вона, витираючи з обличчя шмарклю, — я і забула, що ви, молоді, справді вірите в цю всю фентезійну хуйню. Ельфи, блядь, орки, оце все.

Вона раптом посміхнулась йому, майже весело, що на її вкритому синцями та подряпинами обличчі виглядало химерно.

— Хочеш, я розкрию тобі страшну таємницю, хлопчику? Оце все, — вона торкнулась пальцями вух, — звичайна пластична хірургія. Не буває ніяких ельфів. І орків теж. Як не дивно, всі ми належимо до одного біологічного виду.

— Але ж… — Артур відчував себе так, ніби хтось вирішив сказати йому, що сонця не існує, а небо завжди було зеленого кольору.

— Це просто один невдалий жарт, який зайшов задалеко. Якийсь довбанутий рольовик надто переконливо попросив нейронку зробити його пост максимально вірусним. Мабуть для тебе це звучить як абракадабра. Да і похрін.Ти приїхав з великого міста на схід звідси?

Хлопець кивнув.

— Колись воно називалось Київ. А те місце де ми зараз, називалось Чорнобильською зоною відчуження. До речі, мова, якою ми розмовляємо — це українська. Цього ти теж не знав?

— Але якщо, як ти кажеш, немає ні ельфів, ні орків, то хто з ким воював? І хто переміг? Чи ти скажеш, що війни теж не було? І ми не живем в антиутопії?

— Війна була. Стосовно того, хто переміг… Це дещо складніше.

— Хто тоді нас пригноблює?

— Кого вас?

— Ну… — Артур хотів сказати “нормальних людей і орків”, але він вже не був впевнений, що це має якийсь сенс. — Нас.

— Я розумію, — жінка дивилась на нього з неприхованою зневагою. — Тобі розказали, що тебе упосліджують і що світ має бути таким в якому тобі всі щось винні. Переважно жінки. Коритись. Емоційно та сексуально обслуговувати. Адже так? А ще природні ресурси за правом мають належати тобі і таким як ти, правильно? Бо це твоя земля і твої предки тут народились?

Хлопець мовчав.

— Так ось, все це хуйня, малий. Абсолютна. Бо не існує такої речі як безумовне право на насильство. Вже не існує. Не в цивілізованому світі.

— Але ми в Заповіднику. — він намагався вхопитись хоч за щось.

— О, так. Заповідник. Але знаєш, це заповідник не для диких тварин, зовсім ні. Не заповідник для хижаків. Це заповідник для довбограїв. Все продумано ідеально. Такі як ти і твій батя їдуть сюди добровільно та охоче. Але мало хто повертається, знаєш? Переважно це просто місце де їбануті психопати знищують одне одного, щоб нормальним людям не заважала жити їхня присутність. Ви дійсно живете в антиутопії, але це антиутопія, яку ви самі для себе створили. Вловлюєш?

— А що ж ти тут робиш, якщо така розумна, га? — Артур раптом розізлився на цю дивну жінку, яка хоча і була прикована ланцюгами і очевидно просиділа тут не один тиждень у власному лайні, все ж намагалась своїми словами навіщось знищити все, у що він вірив в цьому житті.

І неочікувано він у щось влучив цим останнім запитанням. Жінка опустила очі, ніби їй було соромно відповідати. Помовчала, підбираючи слова.

— Це не так просто пояснити такому шмаркачу, як ти. — ще пауза, — От скажи, у вас же, мабуть, були вже уроки статевого виховання?

Артур кивнув.

— Пам’ятаєш, як вам розповідали про принципи взаємної поваги, лагідності і всяке таке?

— Угу..

— Ну от, мусиш знати, що не всім це… як би сказати, краще… достатньо. Якщо коротко, мені в цілому було добре в тому світі, за стіною. Лише от секс здавався дещо нудним і прісним. Хотілось чогось жорсткіше, брутальніше, розумієш?

Він не розумів. Але знов промовчав.

— І я по дурості подумала, що тут знайду щось інше в цьому плані. І що потім спокійно собі повернусь до свого життя. Пригода на пару днів, зайшла і вийшла. Дуже, дуже хуйова була ідея.

— Ти хочеш сказати, — Артур обвів поглядом приміщення, — що оце тебе насправді збуджує? — він думав, що не може вже здивуватись сильніше, але кожна репліка цієї химерної розмови пробивала чергове дно.

— Звісно ні. — вона скривилась, — Звісно таке не може нікого збуджувати. Я колись могла фантазувати, що щось таке могло б мене збуджувати. А це зовсім інше, розумієш? Фантазія і реальність. І якщо ти зараз скажеш, що я сама винна, то ти взагалі ніхуя не зрозумів.

— Ні, — сказав Артур повільно, — ні, я не думаю, що ти сама винна. Просто деякі речі неможливо зрозуміти до того, як вони з тобою стануться.

— Ти відпустиш мене?

— Так. Ти думаєш це кільце можна якось зламати?

— Воно заклепано вхолодну. Треба просто щось типу ломаки, щоб розігнути.

Він відшукав підхожу залізяку в протилежному кутку приміщення, де були звалені якісь інструменти, і допоміг жінці розігнути кільце.

Назовні почулись якісь крики та лязкіт. Артур схопив свій лук і висунувся на світло, ще не знаючи з чим йому доведеться мати справу.