Заповідник

Посеред майдану стояв танк. Ельфійський.

Артуру танк подобався. Хоча це і була бронетехніка колишніх ворогів. Залізний велет стояв посеред площі як пам’ятник. Нагадування про те, хто саме переміг в останній війні. Перемогли ельфи та їх союзники, ніхто не мав в тому сумніватись.

І все ж Артуру, як і іншим хлопцям з “гоблінської зграї” танк був до душі. Він вирізнявся посеред мирного лінивого міста, яке потопало у серпневій зелені. Сталеві масивні контури танкового тіла пам’ятали деякі речі. Старі, важкі, заборонені речі, про які не говорять в пристойній компанії, не говорять зі шкільним психоінженером чи шкільним душпастирем.

Саме тому танк і був їх улюбленим місцем, щоб зависнути на площі довгими літніми вечорами, а зовсім не одна з чисельних неохіпстерських кав’ярень, що обсіли майдан.

“Гоблінська зграя” мала за лідера Данка. Це був на пару років старший хлоп, неймовірно крутий, як на свої чотирнадцять. Сам Данко всім розповідав про “орочу кров”, але на думку Артура справа тут була в гормональних препаратах для набору маси. Старий Данка тримав нелегальну тренажерку і докладав всіх зусиль “щоб його син не виріс слабаком”.

Ще був Макс. Худий, незграбний, рудий веснянкуватий підліток. На його обличчі завжди був такий вираз, ніби Макс просто зараз думає про щось хтиве та непристойне. Коли він відривав рота, то виявлялось, що так воно і є.

І, власне, сам Артур. Іноді доєднувались ще хлопці, але найчастіше вони тусувались втрьох, годинами сиділи на старому ельфійському танку та розглядали все, що відбувалося на площі.

Так було і цього вечора. Ось тільки для Артура вечір зовсім не був звичайним. Це був останній вечір з друзями перед поїздкою в Заповідник, яка потенційно мала всі шанси стати найважливішою подією за все його чотирнадцятилітнє життя. Чомусь він так і не зміг змусити себе їм сказати. Просто вирішив, що сьогодні запам’ятає кожну дрібницю цього вечора, щоб пам’ятати завжди-завжди.