Частина XVII

Залізницею котяться швидкісні потяги з розбитими часом вагонами. У багажному відділенні поштові паки... До вечора у мою скриньку впаде ще одне дружнє послання... Я ним знехтую. Конверти з марками, штемпелем увінчані, обмацані, перевірені... чужі. Я чекаю на лист, якого ніколи не буде...

Та й як змусити людину, яка живе в іншому часовому вимірі, покинути власні справи і згадати про мене... Але подумки звертаюсь до неї:

Напиши мені коротенького листа. Кілька рядочків кирилицею, щоб душа зраділа довгожданій звістці. Напиши про що завгодно: дощі в Каліфорнії, повінь у Нью-Йорку, засуху в Техасі, що я тобі зрадив, а ти море сліз пролила, відплативши мені тим самим... Я хочу читати твій дрібненький почерк, а з ним і минуле.

Намагаючись зрозуміти тебе на відстані порожньою поштовою скринькою, я сам писав тобі листи щодня, щогодини. Вогонь неквапом їх перечитував. На білому папері я запевняв себе, що кохаю тебе, як раніше, але птаха моєї любові давно втратила голос. Озвися до мене хоч ти, коли власна гордість не дозволяє переступити через серце... Можеш написати про погоду і останні новини високої моди, рецензію на прочитану книгу й враження від останньої постановки на Бродвеї, про американський спосіб життя і перший зубчик у твоєї донечки... Опиши тугу за рідним містом і покартай, що мої листи не доходять навіть із річним запізненням...

Навіть знаки запитання милі моєму серцю, адже написані твоєю рукою. З маленького аркуша до мене злетить уривчасте дихання, а може відчую щось таке, чого не зрозумів раніше. Не запитуй тільки, що хотів сказати тобі в аеропорту Бориспіль, коли твій літак зник за хмарами, а я запізнився... Слова – це не все, чим можна передати стан душі, думок і почуттів, від яких ти втекла по той бік океану. Поштові голубки – остання надія розбитого серця, яке наївно сподівається, що ти повернешся...

Я страшенно люблю отримувати листи від близьких мені людей. І не знаю нікого, хто б цього не любив так само. Білі поштові голубки, вони приносять стільки радості у життя. І не так важливо, про що пишуть, аби лиш не забували про мене... Відкриваю конверт – і моя кімната наповнюється пахощами. По них навіть серед ночі впізнаю, хто мені написав...

Листи мого колишнього одногрупника з Криму пахнуть морем. Свіжим і величним. З аркуша паперу злітає крик чайок і стогін затонулих галер. А ще вчувається плюскіт морських хвиль. Улітку вони гарячо-розніжені, взимку здригаються від холоду. Його листи пахнуть морем.

Листи моєї подруги з Канади пахнуть ситістю. Вони написані швидкоруч і поспіхом. Протилежний до нас світ завжди кудись поспішає – от і ковтає літери у словах моя подруга. З її конвертів виривається вітер і розкидає папери на моєму столі. Як їй вдається впіймати невловиме і відправити мені? Її листи пахнуть ситістю.

Листи мого товариша з географічного центру Європи пахнуть лісом і величчю Карпат. Вони написані широким розмашистим почерком – так може писати тільки той, хто живе над нами усіма. Говерла дозволяє таку розкіш. Його листи пахнуть горами.

Листи моєї знайомої зі Львова пахнуть кавою і вузенькими вуличками. Вона й переносить їх на папір дрібно змережаними рядками. Тільки корінна львів’янка може зауважити у рідному місті те, чого інші не зауважують. Її листи йдуть до мене найдовше.

Листи мого сусіда, який служить у війську, пахнуть потом і горілкою. Хто там не був – не зрозуміє чому. Його листи – остання спроба зберегти людську подобу.

Твої листи пахнуть неспокоєм. Я давно втратив надію, що хоч колись мені напишеш.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.