Частина ІІ

Над містом кружляла хмара, мов ображена дитина, чіпляючись за антени. Маленькі чоловічки виймали парасольки, ховаючись від сліз, що норовили впасти на голову, давно втративши присмак солі. З дерев опадало листя і вкривало калюжі жовто-багряною ковдрою. Проїхала машина, розкидаючи краплі води й болота на тротуар і зіваку-перехожого, котрий, кленучи все на світі, завернув у найближчу браму... А між будинками ходила осінь, зриваючи останні одежини літа.

Ти призначила мені зустріч учора опів на восьму... Я не прийшов... Падав осінній дощ, і мені не хотілось замастити холоші штанів. Минув той час, коли я міг прибігти серед ночі на перший твій поклик... Я й без поклику прибігав. Але ти того не знала.

Сьогодні, коли пишу ці рядки, ти чекаєш мене на тому ж місці. По шибках вікон стікає каламутна вода – це дощ переходить у сніг; він уже, мабуть, змиває “AVON” з твоїх вій, а перехожі думають, що ти плачеш. А може ти й справді плачеш та кленеш свою необачність... Я того не знаю і знати не хочу. Даремно ждеш. Не прийду. Ні завтра... Ні після...

Не тримаю на тебе зла. Лише образи крихітна личинка поселилась у мені і точить зсередини серце.

Здається, десь у осінньому багні загубився шлях у вчорашній день, а разом з ним і дорога в майбутнє.

Ти мене проклинаєш, ненавидиш і готова розтерзати, вважаючи, що маєш на це усі підстави, але згадай, як боляче було мені у травні, коли, насміявшись з моїх почуттів, виставила мене на посміховисько і поїхала до моря... Ти збивала лагідну піну на блакитному узбережжі, а я кусав зашкарублу шкіру пам’яті, намагаючись звільнитись від тебе і писав нариси до газет та життєві історії до жіночих журналів, одна з яких навіть виборола перше місце:

“Коли намагаюся перекинути містки у майбутнє, мені хочеться озватись до тебе солов’їним співом, білим лебедем торкнутися рук і втопити у чистому плесі колишнє, але чорне гайвороння обліпило дерева і небо, затуляючи сонце, щоб ніхто з нас не впізнав себе у дзеркалі.

Як це не прикро, але твоя краса, яку так довго зберігало дзеркало, поволі облізла. Павуки зіткали павутину і, чавкаючи ненаситними жерлами, впіймали твою тінь. Усмішка розчинилась у ранкових випарах роси. Поновити спогади я неспроможний – не залишилось жодної фотокартки, ані листа на згадку... Іноді вітер приносить щемливий запах твоїх парфумів та дощ малює на вікні профіль обличчя... Цього замало, щоб оживити пам’ять. Ти давно живеш в інших вимірах, а я втратив відчуття простору.

Коли надто припече (не для розваги, направду) кричу в телефонну слухавку, зриваючи голос – у відповідь мовчанка. Любов знайшла спочинок на полицях архівів, дай Бог, щоб онуки її вишпортали. Затремтить сльоза і зрадливо впаде на чистий аркуш паперу. Тільки по цьому здогадаєшся, що я про тебе згадую...

А якщо згадую – значить пам’ятаю, а коли пам’ятаю – значить і живу... І знаю я, що лиш тебе кохаю, а раз кохаю – з часом не забув. Ти посміхнешся, що майбутнє витре, а вітер вибілить комірку у душі. І дні минають невблаганно швидко, а серце щось ночами ворушить. Я пам’ятаю... Скажеш, що навмисно. Та катом ще собі ніхто не був. Земля велика, то лиш людям тісно. І я тебе з роками не забув..."

Ти лише сміялася над моєю сентиментальністю.

Ні, я не плачу тепер тією ж монетою, я сповна розплатився за здобутки і втрати. Живучи тобою, я навчився жити без тебе. Збудував свій власний внутрішній світ, на сторожі якого поставив спокій...

Ти видзвонювала мені додому вересневими вечорами, засипала листами у жовтні, здригаючись від холоду самоти... А в моєму світі квітнула весна, дарма, що ніхто, окрім мене, її не бачив.

Ти боїшся, що настане зима і холод порожнечі заколише тебе назавжди, а в моєму літі місця на двох не стане.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.