Частина ІІ
Над містом кружляла хмара, мов ображена дитина, чіпляючись за антени. Маленькі чоловічки виймали парасольки, ховаючись від сліз, що норовили впасти на голову, давно втративши присмак солі. З дерев опадало листя і вкривало калюжі жовто-багряною ковдрою. Проїхала машина, розкидаючи краплі води й болота на тротуар і зіваку-перехожого, котрий, кленучи все на світі, завернув у найближчу браму... А між будинками ходила осінь, зриваючи останні одежини літа.
Ти призначила мені зустріч учора опів на восьму... Я не прийшов... Падав осінній дощ, і мені не хотілось замастити холоші штанів. Минув той час, коли я міг прибігти серед ночі на перший твій поклик... Я й без поклику прибігав. Але ти того не знала.
Сьогодні, коли пишу ці рядки, ти чекаєш мене на тому ж місці. По шибках вікон стікає каламутна вода – це дощ переходить у сніг; він уже, мабуть, змиває “AVON” з твоїх вій, а перехожі думають, що ти плачеш. А може ти й справді плачеш та кленеш свою необачність... Я того не знаю і знати не хочу. Даремно ждеш. Не прийду. Ні завтра... Ні після...
Не тримаю на тебе зла. Лише образи крихітна личинка поселилась у мені і точить зсередини серце.
Здається, десь у осінньому багні загубився шлях у вчорашній день, а разом з ним і дорога в майбутнє.
Ти мене проклинаєш, ненавидиш і готова розтерзати, вважаючи, що маєш на це усі підстави, але згадай, як боляче було мені у травні, коли, насміявшись з моїх почуттів, виставила мене на посміховисько і поїхала до моря... Ти збивала лагідну піну на блакитному узбережжі, а я кусав зашкарублу шкіру пам’яті, намагаючись звільнитись від тебе і писав нариси до газет та життєві історії до жіночих журналів, одна з яких навіть виборола перше місце:
“Коли намагаюся перекинути містки у майбутнє, мені хочеться озватись до тебе солов’їним співом, білим лебедем торкнутися рук і втопити у чистому плесі колишнє, але чорне гайвороння обліпило дерева і небо, затуляючи сонце, щоб ніхто з нас не впізнав себе у дзеркалі.
Як це не прикро, але твоя краса, яку так довго зберігало дзеркало, поволі облізла. Павуки зіткали павутину і, чавкаючи ненаситними жерлами, впіймали твою тінь. Усмішка розчинилась у ранкових випарах роси. Поновити спогади я неспроможний – не залишилось жодної фотокартки, ані листа на згадку... Іноді вітер приносить щемливий запах твоїх парфумів та дощ малює на вікні профіль обличчя... Цього замало, щоб оживити пам’ять. Ти давно живеш в інших вимірах, а я втратив відчуття простору.
Коли надто припече (не для розваги, направду) кричу в телефонну слухавку, зриваючи голос – у відповідь мовчанка. Любов знайшла спочинок на полицях архівів, дай Бог, щоб онуки її вишпортали. Затремтить сльоза і зрадливо впаде на чистий аркуш паперу. Тільки по цьому здогадаєшся, що я про тебе згадую...
А якщо згадую – значить пам’ятаю, а коли пам’ятаю – значить і живу... І знаю я, що лиш тебе кохаю, а раз кохаю – з часом не забув. Ти посміхнешся, що майбутнє витре, а вітер вибілить комірку у душі. І дні минають невблаганно швидко, а серце щось ночами ворушить. Я пам’ятаю... Скажеш, що навмисно. Та катом ще собі ніхто не був. Земля велика, то лиш людям тісно. І я тебе з роками не забув..."
Ти лише сміялася над моєю сентиментальністю.
Ні, я не плачу тепер тією ж монетою, я сповна розплатився за здобутки і втрати. Живучи тобою, я навчився жити без тебе. Збудував свій власний внутрішній світ, на сторожі якого поставив спокій...
Ти видзвонювала мені додому вересневими вечорами, засипала листами у жовтні, здригаючись від холоду самоти... А в моєму світі квітнула весна, дарма, що ніхто, окрім мене, її не бачив.
Ти боїшся, що настане зима і холод порожнечі заколише тебе назавжди, а в моєму літі місця на двох не стане.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!