Частина VIII
Так крик моєї душі захлинувся, проковтнувши гірку пігулку буднів разом із спокоєм, що сховався в криниці. Усім, кому бодай раз закривали рота, мене не зрозуміти. Тим, хто бачив себе зсередини, ніколи не заснути без страху. Тільки побачивши своє потворство, починаєш серцем сприймати інших і робити кроки назустріч.
Таким чином у моєму житті навіть вітер втомився шелестіти. На вулиці Рожевих мрій емансиповані дітлахи розбили останній ліхтар. У корчмі “Дорога в пекло” спалахнула яскрава ілюмінація. Усі кинулись на світло. А я так боюся темряви. Наповнене коханням серце випотрошило запізніле каяття. У порожній шматок м’язів помістив каменюку... Треба ж чомусь відбивати ритм, коли душу ніщо не зігріє.
А в холодному будинку на запиленій полиці поміж старих листів і розкиданих сторінок щоденника її обличчя у павутинні минулих днів усміхалось мені зі старої фотокартки. Слова “на довгу й незабутню пам’ять” виїла міль чи вибрав час жахливими клешнями, провалившись у прогнилі мостини зламаними стрілками годинника. На брудних шпалерах крізь розбите вікно дощ виписує свої координати, змиваючи стару адресу. Тут тиша й спокій, тільки потріскують під ногами кісточки вишневого варення, яке я зчитував із її вуст, вивчаючи абетку кохання.
Десь на горищі припадає пилом тонесенький зошит, у який записував свої перші вірші для неї. Наївні слова про святе і вічне, рожеві мрії й віра у щасливе майбутнє... Тепер пожовклі сторінки знічев’я перегортає павучок, втомившись розставляти сіті. Колись я також намагався когось впіймати й тримати в серці, але про те вже ніхто ніколи не знатиме, хіба павучок німими вустами перебере слова, якими не вдалось достукатись у міцні дверцята чиєїсь душі. Святе й вічне припадає пилом...
А зайде сонце – спалахнуть очі нічних п'явок, щоб із небес них потоків заглядати просто в душу і смоктати кров. На знайоме обличчя впаде місячна тінь. І я прикрию портрет фіранкою...
Вино допила, слова сказала, в інше місто переїхала, а піти з мого життя не можеш. Приросла у мені і тримається міцно, хоч не раз пробував обрубати коріння, яким спогади про неї чіплялись за мене, але щось усередині: чи душа, чи серце не випускає її на волю, хоч зараз вона так далеко...
А мені її ніяк не впіймати, навіть якщо розставити сіті і найняти агентів служби безпеки, оголосити по радіо прикмети і показати фото на екранах телевізорів. Вона завжди вміла зодягати маски і ховатись під чужими іменами, але свого обличчя не втратила.
У цьому будинку тепер так холодно й пусто. Моторошно. Самотньо. Стрілки годинника втомились штовхати сум. Боюсь до них торкнутись, щоб не почали відраховувати все з кінця. Не хочу ще раз пережити початку.
Я живу тут давно. Знаю будинок, як свої п’ять пальців, кожну шпаринку у стіні і кожен сучок на підлозі... Раптом відчуваю, що все мені тут чуже... Чому?
А... Розумію: ще не вивітрився запах її парфумів, а в задзеркаллі ще не розчинилась часом знайома постать, і тінь її ще живе в моєму домі. І не хочеться мені, аби вона зникала... Та від мене так мало залежить...
Стогін з грудей зривається, під світлом старих ліхтарів котиться бруківкою, товчеться по трамваях, у вікна позиркує, притулку собі шукає, звільнившись від мурів душі. А вона, зітхнувши вільніше, тривожно стискається, аби тінь, що вештається нічним містом у супроводі мли, впіймати на кінчик пера...
Вранці застигне віршем на папері, а стогін до серця повернеться, не знайшовши притулку ніде.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!