Частина VIII

Так крик моєї душі захлинувся, проковтнувши гірку пігулку буднів разом із спокоєм, що сховався в криниці. Усім, кому бодай раз закривали рота, мене не зрозуміти. Тим, хто бачив себе зсередини, ніколи не заснути без страху. Тільки побачивши своє потворство, починаєш серцем сприймати інших і робити кроки назустріч.

Таким чином у моєму житті навіть вітер втомився шелестіти. На вулиці Рожевих мрій емансиповані дітлахи розбили останній ліхтар. У корчмі “Дорога в пекло” спалахнула яскрава ілюмінація. Усі кинулись на світло. А я так боюся темряви. Наповнене коханням серце випотрошило запізніле каяття. У порожній шматок м’язів помістив каменюку... Треба ж чомусь відбивати ритм, коли душу ніщо не зігріє.

А в холодному будинку на запиленій полиці поміж старих листів і розкиданих сторінок щоденника її обличчя у павутинні минулих днів усміхалось мені зі старої фотокартки. Слова “на довгу й незабутню пам’ять” виїла міль чи вибрав час жахливими клешнями, провалившись у прогнилі мостини зламаними стрілками годинника. На брудних шпалерах крізь розбите вікно дощ виписує свої координати, змиваючи стару адресу. Тут тиша й спокій, тільки потріскують під ногами кісточки вишневого варення, яке я зчитував із її вуст, вивчаючи абетку кохання.

Десь на горищі припадає пилом тонесенький зошит, у який записував свої перші вірші для неї. Наївні слова про святе і вічне, рожеві мрії й віра у щасливе майбутнє... Тепер пожовклі сторінки знічев’я перегортає павучок, втомившись розставляти сіті. Колись я також намагався когось впіймати й тримати в серці, але про те вже ніхто ніколи не знатиме, хіба павучок німими вустами перебере слова, якими не вдалось достукатись у міцні дверцята чиєїсь душі. Святе й вічне припадає пилом...

А зайде сонце – спалахнуть очі нічних п'явок, щоб із небес них потоків заглядати просто в душу і смоктати кров. На знайоме обличчя впаде місячна тінь. І я прикрию портрет фіранкою...

Вино допила, слова сказала, в інше місто переїхала, а піти з мого життя не можеш. Приросла у мені і тримається міцно, хоч не раз пробував обрубати коріння, яким спогади про неї чіплялись за мене, але щось усередині: чи душа, чи серце не випускає її на волю, хоч зараз вона так далеко...

А мені її ніяк не впіймати, навіть якщо розставити сіті і найняти агентів служби безпеки, оголосити по радіо прикмети і показати фото на екранах телевізорів. Вона завжди вміла зодягати маски і ховатись під чужими іменами, але свого обличчя не втратила.

У цьому будинку тепер так холодно й пусто. Моторошно. Самотньо. Стрілки годинника втомились штовхати сум. Боюсь до них торкнутись, щоб не почали відраховувати все з кінця. Не хочу ще раз пережити початку.

Я живу тут давно. Знаю будинок, як свої п’ять пальців, кожну шпаринку у стіні і кожен сучок на підлозі... Раптом відчуваю, що все мені тут чуже... Чому?

А... Розумію: ще не вивітрився запах її парфумів, а в задзеркаллі ще не розчинилась часом знайома постать, і тінь її ще живе в моєму домі. І не хочеться мені, аби вона зникала... Та від мене так мало залежить...

Стогін з грудей зривається, під світлом старих ліхтарів котиться бруківкою, товчеться по трамваях, у вікна позиркує, притулку собі шукає, звільнившись від мурів душі. А вона, зітхнувши вільніше, тривожно стискається, аби тінь, що вештається нічним містом у супроводі мли, впіймати на кінчик пера...

Вранці застигне віршем на папері, а стогін до серця повернеться, не знайшовши притулку ніде.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.