Мажор 2

Історія очима собаки з оповідання "Дівчина з собакою"

Продовження. Початок в оповіданні "Мажор 1"

Відтоді я почав їсти, бо Мама обов’язково за мною повернеться.

Була осінь, йшов сильний дощ. Сусіда мого давно забрали. Його натренують на рятувальника. Я б теж міг, хоч я не такий сильний як він, та слід можу взяти.

І раптом повітря наповнилося трояндою. Ні це марево, це мені здалося. Я закрив очі, і спробував заснути, та сон не йшов. Запах наближався, ставав чіткішим.

Я сів біля сітки і спостерігав за людьми, що вешталися туди-сюди. Запах не давав мені спокою. Я почав і собі снувати по клітці, щоб виявити з якого боку яскравіший. Мій собачий нюх мене ніколи не підводив. Я завжди знав коли до дверей наближалася Мама, а коли Ліза.

Ось він ближче, я вже тону в ароматі, мені паморочиться, язик випадає з пащі, важко хекаю, а з того напівсну:

- Мажорчик, мій хороший песик, я повернулась!

Мої емоції не контрольовані. Я лижу її руки, обличчя. Хвіст, від виляння, вже онімів. Від хвилювання хочу в туалет. І щоб не з ганьбитись сідаю і встаю, ходжу туди-сюди, вдихаю цей запах троянди, але щось мені його псує.

Вона дозволила сидіти на передньому сидінні в авто. Я запитую про Лізу і Бабусю, а вона відповідає, що вони і далі за кордоном. Мама змінилась, вона в дивному плямистому одязі. І я зрозумів, що псує її звичний запах, це запах диму. Це не запах диму від барбекю, це запах диму війни.

Ну ось, знову вона хоче мене позбутися. Цілу дорогу говорила мені про свою небезпечну роботу. Ми прийшли в чужу квартиру. Переступивши поріг, я одразу зрозумів, що тут мешкає людина чоловічою статі. В нас в домі не було чоловіків. Подекуди, з’являлися біля Мами залицяльники, та я всіх забраковував, на деяких навіть гарчав, як на господаря Бель.

Від цього пахло текстилем. Звідки я знаю про текстиль? Жили б ви з моїми дівчатами, ще б не про таке знали. Донедавна, кожен шопінг завершувався купую нового одягу, яку мої дівчата вдягали, знімали, знову вдягали, викаблучуючись біля дзеркал. Я ніколи не розумів цього процесу, та любив примоститись на якусь нову річ, покласти морду на м’яку запашну ганчірочку і спостерігати, доки вони не отямляться і не проженуть, витягуючи з-під моєї морди свій крам.

Запах мені цього чоловіка сподобався, та я боявся піднімати очі, щоб не розчаруватися. Але він присів біля мене і перший подивився мені в очі:

- Можна його погладити?

- Так, він дуже добрий, - відповіла Мама теж присідаючи поруч.

Ну ось як завжди про мене в третій особі. Але гладив Він злегка торкаючись, і мені стало приємно. Я у відповідь, помахав хвостом, теж злегка, очікуючи, що буде далі.

- Привіт, ти дуже симпатичний. Я тобі пошию комбінезон для прогулянок, я вмію, – дружелюбно заговорив він. Це він дарма. Ледве стримуючи емоції, сміливо подивився на нього, потім на маму, і відпустивши хвіст, завиляв щиро.

- Мажор, це твій новий друг, звати його Саша, - мовила Мама і взяла Сашу за руку.

Я підозрював, що вона б не привезла мене до чоловіка якому б не довіряла. Дедалі стає цікавіше. На якій стадії у них стосунки: вони закохані, чи тільки принюхуються, вірніше придивляються. Я остаточно оговтався, дружньо висолопивши язика, з цікавістю роздивлявся нового друга.

- Його звати Мажор? - розсміявся він.

Тобі смішно, а це моє ім’я, яке має багато значень. А твоє - «Саша», можна подумати краще. Та хіба в імені справа, ти мені подобаєшся, і я назву тебе по своєму. Я б тебе лизнув у моду, вірніше в лице, та ми ще з тобою не в тих стосунках.

Саша хвилювався, Мама теж, і в повітрі запахло чимось новим, і це було завдяки мені. Я отримав смачну їжу після чого влігся на м’якому килимку і спостерігав як вони весело теревенили про своє людське.

Мама заснула на дивані, а Саша вкрив її пледом і звернувся до мене:

- Ну що, братан? Пішли погуляємо до комендантської години. Нам обом це піде на користь.

Це я братан? Я радісно зірвався на ноги, потім засоромився і опустив голову, щоб Саша зачепив поводок. Мабуть, я занадто виказую свої приязні почуття до нього. «Братан» - так мене ніхто не називав. Тоді ти теж мені Братан! Він мені розповів, що кохає її, себто Маму, та не знає як їй про це сказати. Я йому порадив не казати, а діяти.

Зранку, Мама, ще спала, а він пішов на роботу, наказавши мені не відпускати її.

Коли Мама прокинулась, я підійшов і поклав морду на коліно. Так я завжди робив, якщо підтримував її. Вона погладила за вухом. «Що ти вирішила?» - запитав її.

- З тобою вирішено, з собою не вирішено. Мені піти, чи почекати його? Він такий дивний і трохи смішний. Таких чоловіків в моєму житті ще не було. Скажи? – роздумувала вона.

Такі дивні ці люди. Ну, звичайно, залишитись, він тебе любить і мені сподобався,. Я хоч і євнух та на почуттях знаюся. І вона мене послухала, нікуди не пішла.

Кілька годин щастя дощового осіннього дня, про які я не буду говорити, бо то не моя таємниця, минули. Настав час їй їхати, туди де запах троянди затьмариться димом.

Біля машини розпрощалися мовчки. Ми з Братаном дивилися однаковими, мокрими сумними очима, а Мама зціпила зуби, вона завжди так робила. Вона буде плакати потім, коли поїде.

А ми пішли в комірчину працювати. Тут пахло суцільним текстилем і ще кавою.

«Ну, Братан, будеш терпіти мої розмови» - присівши, біля мене, він почухав за вухами, мені це подобалося. В нього сильні і водночас м’які руки. - «Може підемо добровольцями, аби ближче до неї. Як гадаєш?»

«Так! Братан» - гавкнув я, весело хекаючи, готовий будь-якої миті лизнути його в писок, ні в морду, ні в обличчя.