обійми тіні. частина перша. гомін диких земель

Місцеві від приїжджих відрізняються наявністю спеціальних сумок для бурштину та камінців, які вони носять на поясі разом з ножем. Без них ніхто з місцевого люду не йде за межі поселень, пасовиськ чи доріг. Це основні речі, необхідні, щоб уникнути майже всіх небезпек цих земель. Аномалії та злі калюжі — основна причина, через яку мандрівники тут помирають. Більшість смертей стається саме через них. Інші ж небезпеки або рідкісні, або чатують у місцях подалі від людей, або їх можна уникнути обережністю та ввічливістю.

Тісіанні подобалося тут жити. Дикі землі були смертельною пасткою для самовпевнених і дурних людей. Саме таких людей вона й не любила. Місцеві були простими, трохи недовірливими, але з широкими поглядами та великим досвідом. Природа дивовижна, краєвиди гарні, а якщо не рахувати місцевих дивацтв — жити тут комфортно. Головне бути трохи уважною та не наступати в підозрілі калюжі. «Дурні тут не виживають, але обережні розважаються. Аска обережна, добре бачить, де можна гратися, а де не можна. Усі небезпеки, які їй можуть загрожувати, можуть прийти лише ззовні».

Зовнішні загрози… Недавні події та новини нагадали їй, що вони існують. Новини з Верещещого лісу насторожують. Вона здогадувалась про причини і обережно натякнула інквізиції на можливу небезпеку. Ті її послухали, але зараз у них роботи більше, ніж будь-коли. Жінка сподівалася, що вони зможуть спокійно жити, не зважаючи на те, що відбувається у світі. Їй було байдуже на драконів на півночі та події Рейкспаєру на півдні від Хайгари. Головне, щоб купці приходили, кур’єри доходили, а ідіоти вмирали. Але ні — події на кордонах та в сусідніх державах мають прямий вплив і тут. І з кожним днем це стає все очевиднішим.

Тісіанна помішувала соус до м’яса, яке вже майже приготувалося. Гострий бульйон був готовий. Аромати наїдків поступово заполонили кухню та повільно мандрували першим поверхом. Так, крок за кроком, запахи дійшли до столової, де троє сиділи й чекали.

Аска і Алдія з певною цікавою ніяковістю дивилися на Монструса. Його звали Дастан. Попри свій химерний вигляд, він намагався поводитися ввічливо. Матір якимось чином змогла дістати його спорядження, яке раніше конфіскували. У грубому камзолі та клепаній броні він виглядав солідно. Мішкувата сорочка з грубого полотна непогано приховувала його неприродні пропорції тіла. Спав він у верхній частині сараю, де мав би спати конюх, якби він у них був.

Робота в Дастана була доволі простою: різати все, що не схоже на людину й намагається з’їсти інших каторжників. Решту часу він або прохолоджувався десь, або допомагав робітникам будувати барак для каторжників. Мати Аски не хотіла, щоб ці намети тут стояли довше, ніж потрібно. На диво для Аски, каторжників годували доволі непогано. Приблизно так само, як годують гарнізон маленької другорядної фортеці. Плюс мати їх замотивувала садити овочі й доглядати дерева, дозволяючи брати частину врожаю. «Що ж, нарешті ми знайдемо застосування всім тим здичавілим площам». Загалом усі каторжники працювали в поті чола, розорюючи ділянки та саджаючи дерева для м’ясних яблук. Завдяки періоду розквіту ці дерева вкоріняться, виростуть і почнуть плодоносити вже за пару місяців. Природа Диких земель — це щось із чимось.

Дастан тримався окремо від інших, що не дивно, враховуючи його природу. В інших каторжників одразу пропадав апетит, спокій та рештки хорошого настрою, якщо він був поруч. Його відштовхувальна аура та страхітлива зовнішність робили його самотнім тут. У своїй броні він був схожий на дуже сумнівного перекупного меча, а без неї — на страхітливе чудовисько з нічних жахів.

Монструмів створили для того, щоб вони служили на благо Геліо Імперіалу. Одних створювали для боїв з людьми, інших — для полювання на чудовиськ або магів-утікачів. Частину цих змінених людей продавали. Монструми для багатьох аристократів — це екзотичні іграшки або виконавці особливо брудної роботи, на зразок убивства когось неприємного. Аска подумала, що матір буде тримати його для чогось конкретного, бо як-не-як вони мають дворянські грамоти. Хоча ця версія виглядала малоймовірною, бо її матір — остання людина, яка, на думку Аски, хоче комусь щось доводити. Скоріше їй мають щось доводити або пояснювати. Тому Аска не ставила під сумнів, що Дастан сидить тут не просто так. Тому вона була спокійна.

Нервувала лише Алдія, яку він все ж трохи лякав.

От що справді напружувало — це загальна атмосфера за столом. Усім було незручно. Дастану було незручно, і на запитання він відповідав однослівно: «так», «ні» та щось подібне. Навіть на найдурніші питання на кшталт того, чи відривав він людям голови руками, він відповідав простим «можливо». Дівчина не могла його розговорити, Алдія лише знервовано зиркала на нього, іноді кидаючи, що він смердить. Лише запах їжі хоч якось розслабляв компанію.

Невдовзі Тісіанна занесла м'ясо кабана зі спаржею та соусом. Через хвилину вона розлила по мисках пряний бульйон із рибою. Алдія почала їсти першою — швидше, аби зайняти себе, ніж від голоду. Але їжа їй явно припала до смаку.

Ламберт попросив її на кілька тижнів поселити доньку в себе. Вона була не проти, тим паче що в домі є ще дві вільні кімнати.

«Ми так хотіли, щоб їх було троє. Три пари очей, що дивилися б на нас. Три пари ніжок, що тупцяли б по дому. Але їх нема. Нема тебе… лише її тихі кроки нагадують про тебе.»

Останнім часом вона все частіше ловила себе на тому, як винить себе за все. Можливо, вона й знала, що не винна, але не могла прийняти цього. Вина була важким тягарем на серці.

«Мої руки це зробили — отже, винна я. І ніякі срані виправдання про те, що я не контролювала тіло, цього не змінять».

Такої думки вона доходила щоразу. Можливо, це й неправильно, але їй було байдуже. Єдине, що її справді хвилювало — це Аска: її комфорт, її амбіції, її безпека.

Чим краще почувалася донька, тим легше було їй на серці.

Вона тішилася, що донька розумна та здатна розв’язувати свої проблеми. А ті проблеми, з якими Аска не впоралася б сама, зникли б завдяки її допомозі. Добре, що таких поки не було.

Смачна їжа і кілька приємних слів — усе, що потрібно, щоб навіть найгнітючіша компанія стала веселішою. Сьогодні вона постаралася приготувати все якнайкраще. Навіть кабаняче м’ясо заздалегідь розморозила й замаринувала.

«Айрон та його вигадливі штукенції виявилися більш ніж корисними: холодна кімната, яку охолоджували плоди холоду… Він навіть продумав, як виводитиметься надлишок холоду, щоб нічого не перемерзало до стану бурульки. Як зручно. А він ще обіцяв скоро поставити пробний водопровід, що використовуватиме сили плодів вітру, вогню та води. Якщо він це зробить і воно працюватиме бодай наполовину так, як він обіцяє, я віддам усе, що попросить. Надто вже це звучить зручно».

Кабанчика вполювали місяць тому, але на смак — ніби тушу обробили кілька годин тому. Тісіанна пишалася і своїм умінням готувати, і тим, наскільки комфортним став будинок. Усе це — наслідок правильних виборів та вкладень.

По обличчю Алдії було зрозуміло, що таке вона їсть уперше. Тісіанна була певна, що навряд чи хтось десь готує краще за неї:

«Я, може, і графиня за грамотою, але точно не безрука».

Аска теж їла з апетитом.

Дастан недовірливо пробував страви Тісіанни, але було помітно, що йому сподобалося.

Їй подобалося готувати, і подобалося, коли інші їли з апетитом.

«Вас тут мало бути більше, і мали бути інші…» — щось холодне стиснуло їй серце. Вина знову не відпускала, лише охоплювала своїми крижаними ланцюгами навіть у моменти радості.

Трапеза закінчилася швидко, що й не дивно.

Жінка швидко прибрала та помила тарілки. У столовій повільно спала напруга — час для невимушеної бесіди. Вона якраз підготувала холодну карафу вина.

Сівши у своє улюблене крісло, вона поклала на стіл два пакунки. Контракт і протокол.

Дастан і всі інші подивилися на них уважно.

Після короткого діалогу, коли Дастан почав читати документи, погляд Аски одразу схопив звіти — усе незвичайне її цікавило. Алдія ж не була великою любителькою книг, але у звіті були малюнки демонів, артефактів і навіть можливої зовнішності Лестала фон Делли — це її зацікавило.

Другий пакунок був менший. Королівський пергамент, печатка канцелярії, печатка інквізиції. Звичні атрибути чужої влади, які тут, у Диких землях, здавалися далекими й майже нереальними.

Повільно розгорнувши його, Дастан прочитав:

королівське помилування і клятвена грамота.

І він уже знав, що це означає.

Моя доброта не безкоштовна.

Віднині ти мій слуга. Робитимеш те, що я скажу. Якщо раптом хвилюватимешся, що мусиш робити щось незаконне чи аморальне — усе в межах твоєї клятвеної грамоти. Ти будеш захистом для моєї родини. Точніше — м’ясним щитом.

Тепер я твоя володарка, — Тісіанна вказала на здивовану Аску, — а вона відповідно твоя юна володарка. Її наказів ти слухатимешся так, ніби це кажу я.

Крім тих випадків, коли ваші накази суперечитимуть одне одному, пані.

Правильно. А ти кмітливий — це добре. Не люблю дурних запитань. Запитувати не забороняю, але питання мають бути доречними. І так — якщо немає доручень, можеш байдикувати. Мені не потрібно забивати тебе дурницями.

Тісіанна відпила вина, поставила карафу й закінчила:

— Допомагатимеш по господарству, лякатимеш непроханих гостей — і так далі. Нічого, з чим ти не впораєшся. Є запитання?

— Ні, володарко.

— Чудово. Іди. Перевір деревця. Раптом якісь кущі вирішили повірити у себе й уже пускають на міндобрива садівників. І не забувай доповідати про все підозріле. На сьогодні це все.

Дастан уклонився й пішов. Він був створений, щоб коритися — і корився.

«Химерна дівчинка… істинна донька своєї матері. Добре, що я з ними на одному боці».

Сьогодні був для нього хороший день: його нагодували і, як виявилося, врятували від смерті.

Володарка турботлива до своїх і безжальна до ворогів. Йому цього було достатньо.

Подальший день минув у звичному для останнього тижня ритмі.

Аска на кілька годин відлучилася до контори для деякої чорнової роботи, а Алдія тим часом трохи прогулювалася. Її дивував цей дім. Підвал лякав не гірше за катівні при якихось палацових в’язницях, а в будинку постійно виникало відчуття, ніби тут речей більше, ніж здається. Здавалося, що іноді вона вдарялася об предмети, яких раніше в цьому місці точно не було.

Сад зачаровував її ще більше. Його мерехтіння, сяюча листяна кора, незвичні форми дерев — усе це виглядало казково, немов зі старих легенд про молодильні яблука. Деякі дерева притягували погляд так сильно, що дівчина дракон ладна була підійти ближче, але Тісіанна й Аска щоразу її відмовляли. Тому кожного разу, коли Аска відлучалася, а її мати десь сиділа в бібліотеці на горищі, Алдія намагалася прорватися до саду й нарешті як слід його роздивитися.

І кожного разу, попри всі підготовки та перевірки, усе закінчувалося однаково:

жінка ловила її буквально за два кроки до воріт чи паркану.

Алдія не могла зрозуміти, як таке взагалі можливо.

Першим, що вона завжди чула, був… стукіт серця жінки. Завдяки своєму слуху вона чула його чітко й раптово, ніби серце Тісіанни раптом опинялося поруч. Її серцебиття було повільним і глухим, немов серце істоти, що перебуває у зимовій сплячці, зберігаючи сили.

Це було неправдоподібно для людини — і саме тому здавалося ще дивнішим.

Потім — завжди однакова сцена:

Алдія різко озирається, а жінка вже стоїть там, дивлячись на неї поглядом, наповненим осудом і зверхністю. Цієї зверхності в її очах було навіть більше, ніж у матері Алдії — а матріархам-драконам зверхність не позичати.

— Знову? — зітхнула жінка. — Ти ніяк не заспокоїшся? Скільки разів я тобі казала: не можна.

— Чому?

— Так попросив твій батько. Він один із небагатьох, до чиєї думки я прислухаюсь. От коли він дозволить — тоді й покажу. А він, скоріш за все, ніколи не дозволить.

— Вічно він зі своєю опікою…

— Не злися на нього, — голос Тісіанни став м’якішим, у ньому з’явилася щира турбота. — Він просто за тебе хвилюється. Йому не подобається, що ти тут.

Ці слова Алдія чула щоразу.

Тато любить. Тато переживає.

Вона навіть розуміла, навіщо це повторюється — але замість провини вона щоразу відчувала образу. Вона звикла отримувати те, що хоче, а тому не збиралася відступати, поки не побачить сад зблизька.

Тісіанна це прекрасно розуміла — тому вирішила запропонувати інше.

— Давай так, юна леді. Якщо завтра ти зможеш переконати свого батька, я влаштую тобі екскурсію. Я можу ловити тебе хоч увесь день — на це в мене досвіду вистачить. Але в мене є й важливіші справи.

— Як-от вино, яке ви не допили біля книги?

— Саме так. То як, згодна?

— Я — дракон.

— Дракон, який не може вмовити свого татуся?

— Я вмовлю.

— От і добре. Не засмучуй його. Він хороша людина.

На тому розмова й закінчилася.

Алдія повернулася до двору й чекала.

Каторжники повільно працювали, і дівчину це навіть тішило. Ліс за річкою на горизонті манив коливанням гілля. Вона не хотіла тут бути, коли приїжджала. Її матері було байдуже, але тепер Алдія не шкодувала. Місце було дивним… але воно зачаровувало. Тут усе було цікавіше, ніж у столиці. Через багато років тут виросте місто, але поки ці землі дикі й не обжиті.

Її брат, щойно прибувши, одразу всюди лазив і все розглядав, чим страшенно дратував їхнього батька. Вона ж була тут усього тиждень, а вже бачила стільки дивного, що почала заражатися духом першовідкривачки.

І насамперед, коли Аска повернеться, вона планувала спитати в неї поради щодо нормального одягу, бо ходити в сукні по цих краях було справжнім випробуванням.