обійми тіні. частина перша. гомін диких земель

Змах. Удар зліва. Відступ. Випад. На майданчику панувала напруга, хоча й бій був тренувальним. Кайлін вирішила трохи помахати мечем перед закладанням першого каменю храму. Для її наставника це завжди був стрес, бо він боявся нашкодити обраній. Для Кайлін же це була остання можливість трохи розім’яти м’язи та очистити розум.

Закладання першого каменю храму для багатьох людей — це урочистий момент, який стається раз за життя. Аристократи мають нагоду зайвий раз показати себе та внести подію в сімейний літопис.

Для різноманітних проповідників, єпископів та вищих кардиналів це час можливостей утвердити свою владу над «не відаючим та непросвітленим людом». Останні дві сотні років обрані з’являлися на землях, де вірять у Творителя, але які не підкорялися Церкві Єдності.

Для жителів Диких земель та вже трохи укорінених жителів Лайші це привід зайвий раз пишатися своєю співвітчизницею, яку вони навіть можуть знати особисто. А для біженців та паломників це знак того, що тут вони почнуть нове життя.

А для Кайлін закладання першого каменю — це дещо інше. Кожен обраний формує зв’язок зі святим місцем, яке він закладає. Перший камінь храму, який обрана кладе в фундамент, стає основою містичного зв’язку обраної з небесами. Від усвідомлення цього всередині дівчини хололо нутро.

«Голоси стануть гучнішими, наполегливішими. Вони все більше будуть намагатися диктувати мені свою волю. Усі намагаються мені її нав’язати. Що буде зі мною? Навряд той дивакуватий азірський чай Аски зможе мені допомогти після церемонії. Сьогодні, можливо, останні моменти, коли я можу залишитися наодинці зі своїми думками».

Згадавши про Аску, Кайлін кинула погляд на край тренувального майданчика: чорноволоса дівчина байдуже дивилася на тренування. Її охоронець, незрозумілий іноземець, дивився на неї своїми дивними очима. Завдяки силам обраної вона віднедавна могла чути деякі його думки та зчитувати настрій:

«На початку бойова стійка була, як у фехтувальника сходу… тримає меч, як професійний рубака… зайвих рухів мало… он яку силу має обрана».

Його думки звучали сухо, відсторонено та лаконічно. Далеко не всі з них доходили до неї, бо він був далеко, а його думки вона не надто уважно хотіла читати.

Для Кайлін тренування, навчання, читання древніх книг було умовністю. Все в ній уже є — це просто треба вивільнити. Трохи помахати мечем, і вона вже пригадувала всі древні бойові стилі, якими володіли її попередники. Кілька сторінок — і приходили спогади не лише про весь зміст книги, а й про зовнішність автора. Та божественна частинка, що всередині неї, поступово наповнювала її різними думками, навичками, рефлексами. Єдине, що в ній залишилося незмінним, — це тіло. Воно росло нормально й потребувало таких самих тренувань витривалості та сили, як і в усіх.

Удар. Кайлін задумалась і не помітила, як вдарила свого наставника по стегну. Вона влучила вістрям меча точно в ціль. Хоч меч і був дерев’яний, але внутрішня частина стегна — доволі чутлива ділянка.

Її спаринг-партнер, один із храмовників, упав на землю. Деякий час він корчився, бо біль пронизував усю ногу. Кайлін навіть не зрозуміла, як це сталося. Так з нею постійно траплялося: втратить пильність — і от вона несвідомо вже щось зробила. Ніби в цей момент не вона контролювала своє тіло.

— Хороший удар, ваше священство, — сказав храмовник, піднімаючись і шкутильгаючи з майданчика.

Тренувальний майданчик храмовники зробили недалеко від котловини, яку вирили для фундаменту храму. Тут ще й деякі з них поселилися, розбивши імпровізований табір, де вони молилися чи займалися своїми справами, коли не охороняли обрану.

Аска дивилася на бій збоку. З одного боку, їй сподобався бій: Кайлін досить вигадливо рухалась, била точно. Але з іншого — Аска помітила, що храмовник боявся вдарити її, а сама Кайлін витала десь у хмарах. Останній рух, удар по стегну, здався дівчині несвідомим. Ніби меч сам ударив, не радячись із Кайлін. Підсумувавши все у своїй голові, Асці цей бій здався дивним та недолугим. «Вона навіть не спітніла. Билася так, ніби зачіску боялася зіпсувати. Навіщо вона захотіла це робити?»

Кайлін підійшла до Аски:

— Що ти, нудьгуєш? — спитала обрана, поправляючи свої золоті кудрі.

— Можна сказати й так. А ти не хочеш зі мною поспарингувати?

— Думаєш, що зможеш мене перемогти?

— Ще й як. Я ж не буду піддаватися, як той храмовник.

Обоє радше глузували, ніж вели насправді серйозну розмову. За Аскою постійно дивились храмовники, бо всі вони наслухалися історій про те, як вона хлопців лупцювала, Кайлін якось побила та багато чого ще. А після того, як Аска вбила одного з нападників, який хотів забрати їхній будинок, храмовники обшукують її щоразу, коли вона підходить до обраної.

— Ну, я була б не проти показати свої вміння. Дастане, проведемо один спаринг?

— Як накажете, юна володарко.

Мутанту та чорноволосій дівчині дали тренувальні мечі. Зваживши їх у руках, Дастан та Аска зрозуміли, що вони легші за ті, якими вони користувалися вдома. Не було свинцевої серцевини. Усі тренувальні мечі просто були дерев’яні.

Вони стали навпроти одне одного, а Кайлін сіла на той самий ящик, на якому до цього сиділа Аска. Дівчина стала в бойову стійку, піднявши вістря вертикально вгору й тримаючи його близько до себе.

— Юна володарко, ця бойова стійка трохи недоречна. Так тримають меч ті, хто б’ється в строю.

— Я знаю, але я не бачу сенсу тримати меч вістрям уперед. У тебе руки довші. Все одно дістанеш мене. А так я хоча б матиму шанс на маневр. Бій до першого попадання. Почали.

Аска зробила обманний випад, направивши вістря в нього, після чого зробила змах угору, описуючи дугу. Дастан легко передбачив перше й ухилився від другого. Він вирішив дати юній володарці трохи ініціативи, аби подивитися, що вона вміє.

Один за одним дівчина завдавала ударів монструму, намагаючись уразити супротивника. Удар зліва, справа, знову зліва. Вона чергувала подібні одноманітні удари, щоб несподівано зробити якийсь інший прийом, який вибив би супротивника з колії. Але Дастан давно перестав бути звичайною людиною. Неймовірні рефлекси, гострий зір, бойовий досвід. Їм обом насправді було очевидно, за ким тут буде перемога, але гонор та азарт не дозволяли їй просто так опустити руки.

Мутант оцінював навички своєї юної володарки. Він мав із чим порівнювати, бо неодноразово вів тренувальні бої зі своєю Володаркою. «Вона запальна, тому вкладає багато люті в удар. Хоч така мала, але б’є добре. До її матері їй ще далеко, але такими темпами вона скоро справді зможе мене перемогти. Скоро мені доведеться не піддаватися їй».

В один момент Дастан контратакував. Двома швидкими ударами він майже вибив Аску з рівноваги, але в останню мить дівчині вдалося відновити стійку. Тепер уже монструм насідав на дівчину.

Обрана та храмовники уважно спостерігали за дійством. Через досвід своїх попередників вона бачила і очевидні помилки Аски. Аска часто била необдумано, витрачала багато сил на кожен рух. Проте, з іншого боку, Кайлін бачила, що Аска швидша, агресивніша, впевненіше стоїть і не дозволяє собі відволікатися. «Якби між нами був спаринг, вона б однозначно мене перемогла».

Дастан усе більше відтісняв Аску. Вона, не без зусиль, відбивала його удари, поки він не відтис її до краю майданчика. «Зараз все закінчиться».

Удар. Дастан встиг сповільнити рух так, щоб меч лише легенько торкнувся голови Аски. З іншого боку, вістря меча дівчини було за кілька сантиметрів від його горла. Хоч меч і був дерев’яним, але монструм відчув: удар був такий, ніби вона справді хотіла вбити. «Химерне дівча», — подумалося йому.

— Добре впоралися, молода володарко. Скоро вам не буде рівних.

— Дякую, — сказала Аска, трохи втомлено. Її чоло спітніло, а дихання стало важким.

— Не перенапружуйтесь. Ви гідно себе показали.

Деякі храмовники біля Кайлін шепотілися. Вони обговорювали бій. Їх вразили навички Аски. Також багатьом було цікаво побачити, як мутант покаже себе. Майже всі присутні вперше бачили щось таке, як мутант-боєць на службі.

Обрана чула його думки. Вони були тихими, але чіткими. Коли він робив удар, за долю секунди до цього вона чула думку, яка вказувала напрям атаки. «Коли він спокійний, його думки переривчасті, а коли він б’ється — чіткі. Його створили для бою, а не мирного життя».

На кілька секунд вона почула голоси небес. Сьогодні вони були тихі, а їхні рідкісні вислови радше були коментарями, а не порадами.

«Бідна зламана душа, що не прагне зцілення. Приречений на муку, він не благає про звільнення і несе свій обов’язок, якого він не просив. Він, як і ти, приречений. Але він усе одно йде. То йди і ти».

Після того, як обрана почала пити азірський чай, голоси спочатку стихли, а потім змінили свій тон. Стали порадниками, критиками, але не наказували прямо.

Але це не єдина дивина, яка останнім часом стається. Кайлін могла чути думки багатьох людей. Але були два винятки: Аска та її мати. Їхніх думок вона ніколи не чула. Біля них — лише тиша. Спочатку це її бентежило, але з часом вона почала вважати це чимось заспокійливим. Приємно когось не чути. Особливо ця тиша навколо Аски стає відчутною після великих натовпів, де думки й голоси сплітаються в одну какафонію, що давить на відчуття. Подібні речі, явища та спостереження Кайлін записує у свій щоденник.

Після цього відбулося ще кілька тренувальних боїв, де храмовники розминалися та показували свої вміння. Кайлін задумливо дивилась на котловину, де ввечері має пройти церемонія. Вирва не була глибокою, але уява обраної наповнювала її темрявою, перетворюючи на портал в інше життя. Приготування почнуться ближче до другої половини дня.

До храмовників прийшов посланець. Головний серед них, брат Томас, розгорнув сувій. По тому, як його обличчя суворішало, Кайлін зрозуміла: щось сталося. Кайлін чула його думки. «Донесення. Виявлено загрозу. Очікується напад на обрану».

— Ваше святосте, ми мусимо піти. Можливо, церемонію доведеться перенести.

— Щось сталося? — обрана зробила вигляд, що нічого не знає.

— Можлива загроза вашій персоні. Нічого, з чим би ми не впоралися, але краще нам піти в безпечніше місце. Тут ми не маємо де вас сховати.

— Можливо, храм біля села. Кам’яна будівля: через маленькі віконця ніхто не протиснеться, а решту легко забарикадувати.

— Я теж про це подумав. Я вже відправив людей, щоб там розігнали паломників, що зараз там знаходяться.

— Добре.

— Можна вас дещо попросити?

— Що саме? — спитала Кайлін, але відповідь уже знала.

— Ви б не могли попросити вашу подругу, щоб вона та її охоронець пішли з нами? Її охоронець був би непоганим доповненням до супроводу.

— Добре.

Зібралися храмовники дуже швидко. На те, щоб одягти все спорядження, організуватися та сформувати стрій, знадобилося не більше кількох хвилин. Храмовники зі щитами оточили обрану, Аску і Дастана та закрили їх собою. Також позаду йшли списники. Алебардисти вийшли вперед та старалися розігнати паломників, які регулярно закривали собою шлях. Усі паломники були на гідній відстані від котловини. Те, що обрана вийшла з охороною, дехто сприйняв або як початок церемонії, або як знак того, що обрана збирається всіх благословити.

Люди навалилися, але щитоносці та списники відтіснили їх. Люди обережно підходили й відходили, намагаючись підійти до обраної. Багато хто тут уже кілька днів, якщо не тиждень, чекає на церемонію, і багато хто вже був на межі.

Алішен, а разом з ним і храм, був відносно недалеко. Від котловини можна було дійти за пів години не надто швидкої ходьби. І спочатку так і справді було: група повільно просувалася крізь щільний натовп. Аж раптом почали чутися крики.

— Його вбили! Його вбили! — почулося з натовпу.

Далі пролунали ще якісь крики, лемент людей, і доведений до межі натовп почав панікувати. Хтось намагався вирватися й утекти якнайдалі. Інші ж, навпаки, намагалися знайти захист у храмовників. Списники мусили підняти вістря вгору, щоб нікого не поранити. Натомість вони допомагали щитоносцям тримати стрій.

Просування сповільнилося. Щити храмовників прогиналися та тріщали від напору натовпу. Люди почали топтати одне одного. Кайлін намагалася докричатися до людей, але ніхто її не чув. Натовпом оволодів страх, який змушував людей проходитися по тих, хто впав; кричати, битися, штовхатися та зрештою вбивати. Час від часу лунали все нові лементи про те, як когось убили, через що нові хвилі паніки та розпачу прокочувалися натовпом.

— Що відбувається? Люди ніби в один момент сказилися, — сказав брат Томас.

— Я бачив, як хтось ударив людину ножем і сховався, — сказав один із храмовників, що тримав щит.

— Хтось убиває та збурює людей.

— Рухаємося в бік храму, згідно з планом, — сказала обрана.

Аска намагалася дивитись через тіньобачення, що відбувається. Через те, що людей було багато, а день був сонячний, тіней було досить, щоб бачити картину чітко. Дивитися на натовп, як на відображення у воді, викликало в неї дивне відчуття. Вона почувалася комахою, яка дивиться на людей знизу вгору. Людські ноги з цієї перспективи здавалися неприродно великими. Коли хтось падав на землю, це нагадувало їй те, як люди притискаються до скляних вікон. Це, можливо, виглядало б комічно, якби після цього по людях не проходилися або з них не витікала кров — яскрава, яка ставала чорнотою.

— Вони помирають, — сказала Аска. Вона відчувала, що мала би боятися крові, смерті, а не відчувала цього. А можливо, навіть гірше.

— Юна володарко, все буде добре, — говорив Дастан, але сам не дуже вірив у свої слова. Його змінений мозок помічав усі ненормальні речі: дивну реакцію дівчинки, раптовість ненормальної поведінки натовпу. Він відчував, як щось іде не так. — Який у нас план?

— Спочатку ми маємо дійти до нашого сільського храму. Там ми укріпимося і чекатимемо підкріплення, — сказав брат Томас.

— Гаразд. Тоді суньмося.

Дорога, яка б за нормальних обставин зайняла не більше двох… Натовп моментами заспокоювався, і можна було просуватися швидше. Через постійний напір людей на стіну щитів храмовники потребували відпочинку, тому їх час від часу списники й щитовики мінялися зброєю, щоб одні відпочили.

Ближче до Алішену натовпу вже майже не було, і швидкість строю збільшилась до нормальної ходьби. Але ніхто не поспішав розмикати стрій. Бо чулися звуки бою та крики людей.

— Що там? — питає Кайлін.

— Хтось напав. А ще всюди земляні дракони.

— Щось їх змусило покинути отруйні поля.

— Або хтось, — холодно сказав Дастан. — Мусимо негайно йти.

На півдорозі до храму їх зустріли мисливці, серед яких був Кай. Хлопець був стривожений. Виглядав він втомлено. Його одяг був у дірах, які оголювали хімічні опіки від крові ліндмурфа. Решта виглядали не краще: багато з них були втомлені та скривавлені.

— Каю! — сказала лише Аска.

— Потім. Зараз треба тікати, — сказав хлопець.

— Ми йдемо до храму й хочемо там укріпитися.

— Гаразд. Тоді йдемо.

Частина мисливців повернулася назад у селище — битися з нападниками та чудовиськами. Кай та кілька старших мисливців приєдналися до групи. Вони розповіли, що хтось зруйнував міст, а вода в Ярузі піднялася і стала стрімкішою за гірську річку.

Фауна Диких земель почала так само божеволіти, як і люди. Чулися крики, скрегіт металу та лемент чудовиськ. Те, що мало спати чи займатися своїми справами, в один момент прийшло сюди, щоб руйнувати та вбивати.

Вже починало смеркати, коли вони були на місці. Підійшовши до храму Творителя, увесь навколишній світ ніби стих. Нічого не було чути. Паломники спокійно собі молилися, не звертаючи уваги ні на що. Вони вкрили своїми палатками всю територію храму. Сюди традиційно приходили найвідлюдькуватіші та наймовчазніші люди, з якими важко було говорити.

Брама розчинилася, і група, розбивши нарешті стрій, зайшла на територію. Більшість храмовників були надто втомлені, щоб стояти на ногах, і присіли на землю. Але мисливці, монструм та деякі храмовники, що мали ще сили, не поспішали розслаблятися. Вони повільно підходили до храму — і що ближче були, то більшою ставала напруга.

— Щось тут не так, — сказав Дастан.

— Тут усе не так, — сказав Кай. — Вони всі ніби байдужі до всього навколо.

Підійшовши до храму, двері самі прочинилися. В храмі завжди була якась кількість храмовників-сквайрів, які мали нести службу, та старші храмовники, що наглядали за ними. Усі очікували побачити їх. Натомість за дверима на них чекала незнайома фігура.

Це була жінка під два метри зросту. Фігура виглядала тендітною, а одягнена вона була у вигадливі червоні одежі, оздоблені срібними нитками, які сяяли. Волосся мало криваву барву й волочилося по землі. На кожній руці в неї було по чотири пальці з довгими червоними кігтями замість звичайних людських нігтів. Погляд сяяв криваво-червоним світлом і дивився на всіх, як на здобич. Рот був широкий, а щік, як у людей, майже не було: лише паща та гострі ікла замість різців. А ще вона мала дуже довгі, загострені вуха.

За її спиною кілька подібних фігур здирали шкіру з храмовників. Тіла людей без шкіри подавали ознаки життя, але вони не могли кричати, бо їхні роти були зашиті. Вони лише безмовно страждали та мугикали.

Кайлін чула їхні крики, чула їхні страждання. Але крім цього — нічого. Ні її думок, ні думок інших паломників, що тут були. «Як в Аски», — подумала вона.

Паломники почали вставати. Багато з них рухалися, як старі ляльки, шарніри яких давно заіржавіли. Інші ж рухалися плавно, як листя на вітрі. Останні з кожним кроком змінювалися. Набували прекрасної подоби: стрункі, високі, оманливо тендітні. Чоловіки та жінки, що зверхньо дивилися. У когось із них були роги, інші випромінювали тьмяне світло. Найблагородніших відтінків барв було в них волосся. У когось очі сяяли сонячним світлом, або, навпаки, були темною безоднею. Але більшість мали майже такі ж очі, як у людей — тільки відтінки їхніх очей були насиченішими.

Більшість храмовників встигли стати у стрій. Але деяких встигли схопити. Спочатку їм перерізали горло, а потім їхні тіла затягували в натовп.

Істота, що стояла перед строєм, підійшла. Вона широко посміхнулася, показуючи всі свої хижі ікла:

— От наша жертва. І наш врожай.

На секунду натовп застиг на місці, перш ніж накинутися на стрій щитів та списів з усієї сили.