обійми тіні. частина перша. гомін диких земель

Жителі Диких Земель по-різному сприймають нововведення. Наприклад, деякі селяни не дуже тішилися тим, що тепер зобов’язані щонеділі йти на незрозумілу проповідь до дивного старигана. Але Конрад виявився хорошим проповідником, а нова обрана, яка ще й донька старости, змогла пробудити справжній інтерес до віри в Творця.

Календар церкви — однозначно приємне нововведення, яке принесли церковники. До цього люди орієнтувалися на дивний місячний календар, що був жахливо неточним: через це селища нерідко святкували Сонцеворот із різницею до тижня. Церковний календар точніший і поділений на дванадцять місяців, тож легко відстежувати, коли яке святкування станеться. А те, що половину старих свят замінили церковними відповідниками, мало кого хвилювало: з інерції святкують язичницькі Сонцевороти чи свято весняного відродження.

Ще одна приємна річ, яку з радістю перейняли жителі Диких Земель, — зимові свята. Точніше, їхня атмосфера. У язичницьких зимових обрядах усе було скромно й трагічно: злі зимові духи хочуть нас убити і так далі. Зимові свята різко контрастували з рештою своєю стриманістю в традиціях. Натомість зимові урочистості церкви Творця були тепліші й душевніші: співали веселі пісні, і з релігійним підтекстом усе було непогано.

Саме взимку починався відлік нового року. У місячному календарі чіткого поняття початку року взагалі не існувало. Початок року в церковному календарі — одне з найшанованіших свят: Сходження Небесної Благодаті. Саме з цього моменту в церковній міфології все починається.

Щороку розповідають одну й ту саму історію з різними деталями, але незмінною суттю: колись люди жили на іншому континенті — на землі, створеній тільки для них. Край був настільки сприятливим, що люди жили по триста–чотириста років і не знали хвороб. Це була земля, дарована Творцем, що любить усіх людей, попри їхні недоліки й слабкості.

І жили так люди, доки на них не напали жорстокі створіння. Мали вони неймовірні сили, що спопеляли, калічили та змінювали суть усього. Почалося спустошення прекрасного краю: благодатна земля стала пусткою, а люди — іграшкою для безжалісних загарбників. Творець знищив загарбників ціною затоплення континенту та Столітньої Ночі. Потім мусив наново запалити сонце й зорі, відновити місяць і створити новий континент. Усе це неймовірно ослабило Творця. Решту сил він витратив, аби наділити знаннями й силою двадцять одну людину — Перших Учителів, що заклали фундамент нової людської цивілізації. Сходження Небесної Благодаті — не просто свято, а свого роду день народження світу та нового людства.

За вікном сьогодні зима стелила свою ковдру. Лише від одного погляду на неї Асці ставало трохи не по собі. Ще ніколи вона не бачила стільки снігу.

Дівчина сиділа біля вікна й розглядала замерзлий сад. Обледенілі дерева зазвичай виблискують місячним сяйвом, але нині заметіль закрила небо. «Шкода, — подумала Аска, — напевно сад зараз виглядав би таким красивим».

Зими в Алішені та Диких Землях бувають настільки люті, що деякі розтають аж до середини весни. Іноді Аска разом із ненькою вдавалися до сили магічних плодів: плід цілющого вогню відтаював і відновлював найчутливіші дерева, а плід вогню підтримував теплом канали, аби не замерзали. Як-не-як, а Дощове дерево все так само виливало воду з-під своїх гілок.

Зараз дівчина байдикувала. Читати не хотілося, вставати й кудись іти — теж. Сьогодні був якийсь дивний настрій. Асці рідко хотілося просто байдикувати; зазвичай таке траплялося лише після втоми чи під час роздумів. Нині — саме так. Мати готувала на стіл і в допомозі не потребувала.

Погляд Аски ліниво ковзав по книжковій шафі. Вона була чималенька: впиралася в стелю й займала половину стіни. На перший погляд, колекція виглядала вражаючою. Проте більшість книжок — з великим шрифтом і щедрою ілюстративністю, тож читаються швидко; деякі — взагалі збірники малюнків зі скупими коментарями. От матір справді начитана: у середньому — книга за два дні. Щоправда, переважно жіночі мелодрами, де події часто переходять із пустого в порожнє. Ну й деякі з цих книжок ненька забороняла брати — «не для дітей».

Біля шафи висіла картина: жінка зі срібним волоссям і дитина на руках. Тісіанна розповідала доньці, що це — полотно за мотивами опери, яку вони з батьком Аски бачили в Рейхшпайрі, столиці Багаторіччя. Аска вірила, але внутрішнє чуття підказувало: картина не те, чим здається.

Раптом дівчина почула, як унизу відчиняються двері. Вона точно знала, що то не матір: тіньовий зір показував — вона на кухні. Аска пішла перевірити. За зламаними геометріями силових ліній гостями були маги. Точніше — двоє.

Тісіанна покликала доньку саме тоді, коли та вже спускалася сходами. Сходження Небесної Благодаті — свято, коли ходять у гості, але в їхньому домі гості взагалі рідкість.

У проході стояли двоє знайомих: Нерад у своїй багряній мантії та Іов у новому синьому плащі з візерунком. Господиня швидко підійшла, допомогла зняти зимові накидки.

— Не чекала гостей?

— А чому б ні, пані, — усміхнувся Нерад. — Ми так часто бували у вас, що можна й з неформальним візитом. Хоч і не зовсім неформальним: хочу дещо обговорити, панно Тісіанно.

— Ну це ви, майстре, тому й прийшли, — буркнув Іов. — А я просто хотів побути в когось у гостях. Як-не-як — традиція.

Аска помітила згорток у руках татуйованого мага. На Сходження прийнято приносити подарунки — дітей це тішить найбільше.

Матір хутко накрила на стіл. На щастя, архімаг та його учень не були такими вибагливими, як дехто з чаклунів.

Нерад одягнув іншу маску — з більшим отвором рота; видно, страви йому смакували. Іов був стриманіший, але теж наминав від душі.

— Бачу, ви втомлені й голодні?

— Є таке, — зітхнув Нерад. — Останнім часом мало їв і майже не спав. Творцю, які ж у вас м’які дивани… Після місяця на твердій землі поряд із безперервною агониєю будь-що буде м’яким.

— То ви щойно з кордону біля лісу?

— Так. Мене викликали: крім мене та деяких мисливців ніхто до пуття не міг зрозуміти, що відбулося.

— А що сталося? — спитала Аска.

— Тобі не варто цього знати, дитино. До того ж, пані, нажаль, у мене та колег виникли складнощі. Розслідування незакінчене, і нам потрібна ваша допомога.

Тісіанна глянула на гостей так, ніби в них на головах виросли роги. Рішення тривало одну мить — для Аски це була вічність.

— Гаразд, допоможу, хоча й не розумію, навіщо я вам, — сказала вона.

— Прекрасно. Вони прийдуть за двадцять хвилин.

Це здивувало і господиню, і доньку: стільки гостей у них ще не було, а зухвалість мага вражала. Але робити нічого — скоро хтось прийде.

За пів години постукали. До того моменту Нерад уже наївся до відвалу, а Іов мовчав. Тісіанна з дочкою пішли відчиняти, а маг підвівся.

На дворі чекали троє. Один — у чорно-малинових одежах; приглянувшись до елементів, Аска побачила потріскування диких чар у пері, кігтях та інших дрібницях. Сам чоловік — сивочолий, але обличчя гладеньке. Його погляду досить було однієї миті, аби Аска відчула вагу цієї людини.

Інших двох дівчина впізнала й здивувалася їхній появі: Кай та його батько Вайд. Волосся Вайда — довге й сиве; йому вже пішов дванадцятий десяток. Для жителя Диких Земель він іще доволі молодий, але вже посивів і змарнів.

Щодо Кая Аска вирішила бути стриманішою: образилася, що він так довго не давав знати про себе. Ввічливо привіталася й покликала до столу.

— Спочатку справи, потім їжа, — сухо кинув чоловік у червоному, з купою дивних брязкалець на одязі. І, глянувши на Тісіанну, додав: — Сподіваюся, ми прийшли не дарма.

— Поводьтеся відповідно, інквізиторе, — холодно відповіла вона, — і я допоможу всім, чим зможу.

Матір відвела Вайда та інквізитора (той навіть не представився) до бібліотеки в іншому кінці будинку. Кай приєднався до Іова за столом. За нервовими кроками матері Аска зрозуміла: гість їй не до вподоби. Нерад тим часом теж пішов до бібліотеки.

— Не думав, що сяду за один стіл із відьмаком, — кинув Іов.

— Аналогічно, маг, — відповів Кай.

Кай сів і заходився їсти все, що стояло на столі. Перші десять хвилин він тільки жував, пив і чавкав — нагадував Нерада. Потім перекинувся кількома словами з Іовом: казав, що проходив повз рідне абатство мага, передавав вітання від настоятеля.

— Втомився з дороги?

— Так. Мусили йти швидко: два дні без привалів і сну.

— Ого. Не знала, що люди такі витривалі.

— Я мисливець. Я мушу бути таким. Та й природні чари допомагають це витримати.

Зависла тиша. Чаклуни й мисливці нечасто мають нагоду говорити, тож Аска першою її перервала:

— А хто той чоловік у пишному червоному?

— Інквізитор. Це все, що я скажу, — буркнув Кай.

Іов розтулив рота: Інквізиція — церковна організація, що розслідує від імені верховного понтифіка; для неї не існує кордонів. Деяким королям доводиться з нею рахуватися. І от один із них — тут, на відшибі світу, в домі жінки, що вирощує магічні плоди.

— А що він тут робить? — спитав Іов.

— Розслідує. Чому замішана пані Тісіанна — не знаю. Батько лиш сказав, що про такі речі точно має знати її матір, Аско.

— А що саме розслідує Інквізитор?

— Розповім, — Кай замовк на мить. — Розповім обом, але прошу — нікому не казати. Гаразд?

— Гаразд, — кивнула Аска.

Те, що розповів юний мисливець, звучало химерно. Почали зникати люди. Багато людей. Деяких знаходили вбитими, деяких — розчленованими. Та найбільше — обезличених: усю плоть від шиї до маківки ніби зрізали, лишаючи м’ясо і голий череп. Такі випадки траплялися й раніше, але ніколи не були настільки масовими.

Дивною була й географія. Якщо раніше ельфи нападали тільки на тих, хто надто наблизився до Верещащого Лісу, то тепер масштаб зріс: половина убивств — у глибині Хайгари. Із земель сусідньої Річкової Федерації також надходили чутки. Навіть держави без кордону з ельфами повідомляли про зрізані обличчя.

— Більше нічого не скажу. Не подумайте лихого: я просто ділюся новинами, які в ліпшому разі ви почуєте за кілька тижнів. Жодних подробиць чи висновків не буде.

— І не треба, — відрубав Іов.

— Згоден. Хай це лишається справою Інквізиції, — кивнув Кай.

— А мені цікаво, — пролунало мелодійно з коридору.

Кай та Іов розгубилися: ні скрипу дверей, ні кроків, ні сходів. Голос — дивний. Єдина, хто розуміла, що відбувається, — Аска. Вона цього й чекала. Кайлін.

Після того «чайного божевілля» Кайлін стала регулярно навідуватися до Аски на роботу. На мирські гроші та пожертви від шанувальників купувала азірський чай і пила його подалі від чужих очей. Не варто людям на кшталт Конрада знати про деякі захоплення обраної. В душі Аска розуміла, що чинить неправильно, продаючи обраній психоактивні настої, але Кайлін платила щедро; коли обрана страждала від голосів у голові, вона виглядала жалюгідно. Це гріло душу Асці.

Вона не засуджувала любов Кайлін до дурманного чаю: дівчина просто насолоджувалася залишками того, що колись було нормальним життям.

Перевіривши чашки та графини з компотами, Аска зрозуміла: на них уже зійшло «благословення» обраної — у графинах виявилася медовуха. Хлопці помітили підміну лише тоді, як відпили.

Кай напружився, чекаючи найгіршого. У Іова на обличчі читалися щось середнє між релігійним екстазом і страхом.

— Аско, прошу, цього разу не вибивай із Кайлін усе лайно, — першим озвався Кай. — Віряни не оцінять.

— Не хвилюйся, ми, так би мовити, помирилися, — буркнула Аска і кинула на Кайлін погляд. — Могла хоча б не все перетворювати на медовуху.

— Я ще погано контролюю здібність, пробач, — лукаво всміхнулася обрана.

Кайлін швидко всілася за стіл, взяла кухоль і настромила на виделку м’ясо, яке дбайливо засмажила матір. Ненька виявилася щедрою до неочікуваних гостей і наготувала більш ніж достатньо.

Поки обрана грішила обжерливістю, Іов — під медовуху — почав розпитувати Кая. Сором заглушували ковтками.

— То поясниш, що ти казав про «вибивання лайна»?

— Історія, яку в нас досі згадують. Якщо коротко: Кайлін із якихось причин не злюбила Аску. Чи наслідувала батька, що не любить її матір, — неважливо. Користувалася впливом, аби інші діти не спілкувалися з Аскою. Друзів у неї й до того було небагато; потім почалися кпини, спроби принизити. Аска не терпілила — відвішувала копняки. Навіть старшим хлопцям. Одному роздробила коліно каменем. Свен і досі трохи кульгає.

— Жах, — видихнув Іов.

— Згоден. А ще гірше стало, коли Аску це дістало настільки, що вона в недільній школі відлупцювала Кайлін до втрати свідомості. Та тиждень лежала. Аску покарали, але після того переслідування припинили. Щоправда, справа була зроблена: Аска стала відлюдькуватою, а Кайлін уникала її, як вогню. І решта дітей — теж.

Іов глянув на дівчат спершу з подивом, потім із суворим осудом. Кайлін і Аска втупилися в свої миски. Обраній не хотілося думати, яка вона тоді була. Аска ж не надто переймалася побитими хлопцями: деякі дорослі казали, що її копняки діяли краще за батьківські ремені. Хоч не у випадку зі Свеном…

(Далі — історія зі Свеном і лікувальним плодом; суть збережено, опускаю повтори.)

Кай переповів Іову й цей епізод — без зайвих подробиць. Той зітхнув:

— Жахливо. Несправедливо й дико. Не знаю, в кому більше розчарований — в обраній чи в Асці.

— Обрана — така сама людина, як ми всі, тільки з вантажем обов’язків, яких не хотіла. А Аска — така, яка є, — сказав Кай і показав шрам від терену. — І я її приймаю.

Іов знову ковтнув. У академії про мисливців казали як про неотесаних варварів, але Кай виявився простим і водночас потайним хлопцем без зверхності — на відміну від більшості магів.

— Між тобою й Аскою щось є? — не втримався Іов.

— Можна й так сказати. Але зараз ми обоє зайняті: вона потроху опановує торгівельне ремесло, а я вчуся бути добрим випитувачем Інквізиції.

— Той Інквізитор — твій наставник?

— І хресний. Друг сім’ї.

Кай відпив і, відчутно розслабившись, додав:

— У мене є молодша сестра. Навіть їй я цього не розповідав. Ми з батьком стараємося говорити про неї якнайменше. Вона важко пережила втрату матері… Дах у неї поїхав, а останнім часом стає гірше. Батько не хоче помічати проблеми, а я — не можу не помічати.

Іов кивнув. Потім, трохи знітившись, показав на свої татуювання:

— Бачиш ці знаки? Міг подумати, що я фанатик-проповідник, який вкриває себе символами мовою Творця?

— Було таке.

— Самому цікаво. Коли мене знайшли під дверима абатства, татуювання вже були. Насправді знаки — по всьому тілу, тому ношу рукавички. І з віком їх більшає; на животі та плечах — найбільші.

— Звертався до Інквізиції?

— Регулярно оглядають: Інквізиція, Ложа Чистоти, Колегія Магів, мудреці. Пігменти досліджували найкращі алхіміки. Нічого. Учитель тільки розвів руками: «Поза межами мого розуміння». Тож я просто мушу з цим жити.

— Ого. Тоді випиймо за те, щоб кожен із нас вирішив свої проблеми.

Далі вони балакали ні про що і про все — як у хорошій розмові. Кай розповідав речі, якими здивував би будь-кого не з Диких Земель.

— Скільки років твоєму батькові?

— Сто двадцять. Матері було дев’яносто чотири, коли померла. В Диких Землях важко знайти когось, хто виглядає, як Конрад-«дід»: старечий маразм, зморшки, катаракта — тут рідкість. Природні чари в повітрі позитивно впливають на людей.

— А я й думаю, чому в мене чаклунство тут «ламається»: природні чари порушують потоки магії, — хмикнув Іов.

— Знаю. Того маги нас і не люблять.

Бесіду урвали двері й кроки. До зали зайшли Тісіанна, Вайд, Нерад та Інквізитор. Маг і мисливець із зусиллям підвелися.

Інквізитор зиркнув на обрану, що спала за столом. Господиня прибирала зі столу, шукала воду — марно: усюди була медовуха.

Останнім пішов Інквізитор. Ще про щось говорили з Тісіанною; обличчя жінки видавало стурбованість.

Наступний день запам’ятався Асці раннім підйомом. Сонце ще не зійшло, а вона вже лопатою згрібає сніг із доріжок. Кайлін незабаром приєдналася: спершу мусила принести води з криниці й наповнити бочку — через заметіль це було важко. Лише до полудня дівчата розчистили сніг. Обрана кілька разів намагалася відлинювати та зникати завдяки святій силі. Шкода, що матір Аски була надто уважна, а ременем влучала точно по священних сідницях.

Відпочивали біля хвіртки.

— Часто таке буває?

— Про важку роботу чи біль нижче спини?

— І те, й інше.

— Частіше, ніж думаєш. Після того «чайного божевілля» мама змусила мене перемальовувати відхоже місце.

— Мене тато так ніколи не карав… Принаймні досі. Не думала, що відчую таке — особливо зараз, — знітилася Кайлін.

— А твій тато не турбується, що ти десь пропадаєш?

— Зараз, напевно, всі собі місця не знаходять. Думають, де я. Але мені начхати. Їм важливо лише, щоб я читала старі трактати, де все переливається з пустого в порожнє, або виконувала їхні забаганки: благослови того й того на везіння, зціли он там когось… Уже зараз до нас ідуть прохачі з усієї Хайгари — і вони завжди чогось хочуть. Зазвичай корисливого. Страшно уявити, що буде, коли сюди попруть люди. Тож я заздрю тобі: ти можеш спокійно жити, не знаючи, що таке раптовий шепіт дивних істот, що колись були людьми, і без натовпів із «надмірним виглядом», які вимагають чогось тільки тому, що надіслали шовк у подарунок, — вибухнула вона.

Помовчали. Минуло з пів хвилини.

— Вибач, що так… Просто мусиш зрозуміти: навряд чи я скоро зможу часто ходити в гості й говорити. Я… я вже піду, — опустила очі Кайлін.

— Добре. Якщо щось турбуватиме — звертайся. Буду рада допомогти, — тихо відповіла Аска.

Обрана нічого не сказала — просто розвернулася й пішла. Аска відчула, що повинна була б образитися на таке прощання, але не образилася. Просто пішла до хати. Лопати склала у хліві. Застала Айкра за трапезою: демігриф жував кормову ріпу та «м’ясні яблука». Після обіду його випускали погуляти.

Погладивши домашнє чудовисько, Аска повернулася в дім. Зняла верхній одяг, роззулася, зайшла до зали.

Матір сиділа за столом і розглядала злісну книгу про ельфів у скляному футлярі. Виглядала стурбовано. Аска не пам’ятала, коли востаннє бачила її такою. Здається — ніколи. Що б це не було, довідалася вона про нього минулої ночі від Інквізитора, мага та мисливця. І, схоже, це їм загрожувало.