обійми тіні. частина перша. гомін диких земель

Ферма звірів.

Не всі дерева достигали в осені. Деякі підходили до своєї кондиції ще літом, але Аска навряд їла би такі плоди. Вони були гігантські та апетитними на вигляд. Проте людина не змогла би таке яблуко вкусити чи переварити його нормально. Бо це були кормові яблука, які годилися для худоби і навряд добровільно споживатиметься людьми просто так. Такий собі фураж у світі дерев.

Називалися вони м’ясними яблуками. Звичайно ж, вони нічого спільного не мали із м’ясом. Просто вони були наскільки великі та ситні для тварин, що їх почали порівнювати із м’ясом.

Дерева м’ясної яблуні були менш вибагливими, та більш плодоносними. Урожай вони давали два рази на рік, на початку літа та в середині осені. Яблук було стільки, що Тісіанна мусила просити старосту організувати селян для того, аби їй помогти. Частину урожаю отримували жителі Алішену для своїх потреб. Наприклад, корчмар гнав із цих яблук самогон та робив сидр, які могли пити тільки безнадійні п’янички. Благо, таких на всю округу було більш ніж досить. Проте навіть після того, як селяни отримували свою частку урожаю, їх все одно лишалося багато. і з ними треба було щось робити.

Тому Тісіанна уклала угоду із тренувальною базою вершників на чудовиськах та поставку кормів для тварин. Якщо тих монстрів можна назвати тваринами. Два рази на рік Аска із матір’ю орендували фургони та вози для того аби привезти увесь урожай. І їх було багато.

Дівчинка із захватом чекала цих подій. На літо Конрад ішов у паломництво кудись, тому хоча б якесь різноманіття у рутині було відсутнє. Вибратися із села до місця, де купа людей у сяючих обладунках та чудовиськ на яких можна покататися. Що може бути краще, для такої дівчини, як Аска?

Більше за Асці подобались їх рідкісні поїзди до Лайші, єдиного притомного оплоту королівської волі в цих краях. Невеличке місто обнесене мурами, над яким возвеличується скромний донжон намісника Лантара. Там були гарні магазинчики із книгами, вигадливою випічкою та цукерками. Матір нечасто брала Аску з собою у місто і це її трішки засмучувало.

Шлях до гарнізону був не близький. Вервечка возів мала рушити ще до світанку аби встигнути до обіду все привести і під вечір повернутися додому. Проте навряд в Алішені найдеться той, хто не прокидався ще до світанку та не робив якусь важку роботу. Навіть Аска часто прокидалася зранку, аби допомогти матері чи прогулятися деінде.

Цього року вервечка була особливо довгою. Дванадцять фургонів та возів їм довелося орендувати. Кожен з них був забитий доверху. Якби не добре вимощена дорога, довелося би ще більше возів орендувати.

Очолювала вервечку Тісіанна зі своєю донькою. Справа була не тільки в тому, що хазяйка урожаю все організувала. Справа ще й в тому, що тягнуло її фургон. Тобто у демігрифі.

Аска дивувалася цьому чудовиську. Він був набагато більший за коня чи грифона. Дехто його би назвав безкрилим грифоном. Але такі заяви може робити лише той, хто ніколи не бачив грифона. Ті були не набагато більші за коней і на відміно від демігрифів, і не лякали їх. Крім того, що демігрифи більші за грифонів та не мають крил, вони ще й довші за них. Також демігрифи мали шерсть заміть пір’я. Не дивлячись на свої розміри, бігли вони неймовірно швидко, а витривалості міг позаздрити будь який бойовий кінь.

Демігриф був химерним плетивом із різних істот. Тіло схоже на лев’яче. При цьому його кігті та голова пташині. А веде себе він, як спокійний та розсудливий собака. Їх демігриф, Айкро, був доволі милим. Він обожнював коли його гладять та граються з ним. Був би він песиком, напевно би його усі любили. Шкода, що перше, про що думають люди коли бачать, це те, що Айкро може своїм дзьобом розполовинити коня.

Також незвичним був і фургон, який тягнув Айкро. Він був вищим та ширшим за інші фургони. Його борти були оковані металевими листами із вигадливим гравіюванням. Були там і лицарі і дракони та інші вигадливі речі.

- Мамо, а чому ти назвала його Айкром? Це дивне ім’я. Не тутешнє.

Сказавши це, Аска трохи задумалася. Її та материні імена теж не тутешні. Касим казав їй, що ніде у своїх подорожах до цього не зустрічав людей з такими іменами. Проте казав, що їх ім’я звучить, як обрубок якогось ельфійського слова. Крамар обіцяв, що привезе їй книжку про ельфів, а може навіть не одну. Йому навіть самому стала цікава ця тема. «Добре, що мама не знає про це» думалося Асці.

- Хмм. Це ельфійською означає «хрумати».

- Ти знаєш ельфійську?

- Хіба пару слів. Точніше вираз. Айкр та віз.

- І що воно означає?

- Хрумати і рвати. Я подумала, що нашому демігрифу пасуватиме страхітливе, але просте та незрозуміле для людей. Іноді буває корисно нагнати трохи страху і таємниці на себе.

- А ти навчиш мене ельфійській? – Аска ніколи не чула про людей, які би знали її. Книги на ельфійській майже ніхто не міг зрозуміти, крім деяких особливо завзятих учених.

- Ні. Я її не те щоб добре знаю. – сказала матір, із ледь прихованим лукавством. Аска вирішила не розпитувати більше про це.

З того, що Касим чув про ельфів та переказав Асці, її матір була дуже схожою на них. Не всім звичайно. Вона не була такою високою, як казав крамар, та не мала довгих загострених вух. Але Тісіанна мала інші риси, які приписували ельфам. Наприклад мати була найкрасивішою жінкою, яку бачила Аска. Також елегантність та грація були незрівнянні.

Але було в матері дещо точно не ельфійське. Її гонор. Ельфів описують, як стриманими, зверхніми та відстороненими. Зверхньою Аска назвати свою матір не змогла би. Хіба що трішечки. Але стриманою та відстороненою її не назвеш. Вона намагалася зайвий раз не демонструвати свої емоції. Але коли треба чи ні, вона давала волю своїм рукам, ногам, ліктям, колінам та фантазії. Не один бард постраждав через свою дурість.

Обдумуючи це Аска зрозуміла, як багато їй дісталося від матері. Вона теж мала гарне чорне волосся та витончені риси обличчя. І так само, як і матір, мала важкий характер. Тільки демонструвала вона його набагато частіше.

« Це вже схоже на татуся» пригадала дівчинка слова Геллі. А справді.її матір не так сильно цікавилася усім, як Аска. «Цікаво, а яким він був» гадала Аска.

Донька глянула на матір. Після тієї ночі вона не ставила їй ніяких питань про батька чи минуле. Вона боялася, що матері знову стане зле. Вона думала, що правильно вчинила, коли пішла із саду коли мати почала плакати. Аска могла побути ще трохи та щось дізнатися, але їй було надто важко на неї дивитися. Надто боляче на серці було від того, що вона могла використати слабкість своєї матері.

Та ніч відкрила їй очі. Раніше вона стриманість матері сприймала, як належне, не знаючи усього. Тепер вона ніби прозріла. Кожне розпитування доньки, матері давалося їй важко. Аска не знала, що сталося такого, від чого батька не стало, але вона відчувала: ще не час. Коли матір буде готова, вона усе дізнається. А поки дівчина займиться чимось іншим. Наприклад, дізнається більше про ельфів.

До полудня караван вже доїхав до гарнізону вершників на чудовиськах. Вона розкинулася на велетенську територію із усіма своїми хлівами, сараями, майданчиками для зльоту грифонів та іншими цікавими речима. Особливо Аска любила звіринець. Вона завжди намагалася пробратися у дитячий звіринець аби подивитися на дитинчат. Шкода, що лицарі тут не дурні та завжди тримають Аску в полі зору. Але і без того тут було куди піти та на що подивитися. Головне- лицарів не нервувати.

Наприклад, майданчик на якому лицарі відпрацьовували маневри та взаємодію. На них вони проводили найбільше часу. І справа була не тільки в тому, що вони відпрацьовували маневри, але й у самих чудовиськах. Більшість із них у природі або ніколи не бачили одне одного, або були природніми ворогами. Для дресирувальників та наїзників коштувало великих зусиль подолати у них інстинктивну неприязність до одне одного.

Аска не могла відірвати погляду від тренувань вершників. Вона була зачарована танцем чудовиськ у небі та на землі. Грифони та виверни кружляли в небі, ніби птахи та метелики. На землі відпрацьовували кавалерійський клин демігрифи, а гігантські ящірки, заковані у броню, вчилися організовано пускати вогонь формуючи стіну.

Такі тварюки складали левову частку звіринцю цього гарнізону. Але були і більш рідкісні істоти, яких Аска нині не застала. Наприклад, приборканого червоного дракона, що належав капітану, чи зачарованого змія, що вміє поїдати душі. «Напевно, вони зараз деінде», думалося їй.

Поки час ще був, дівчинка вирішила прогулятися по гарнізону. Минаючи казарми лицарів, вона не забувала вітатися із вартовими. Вони стримано їй відповідали та спостерігали за нею. Знали, що від неї можна всякого чекати.

Гарнізон був доволі барвистим та яскравим, завдяки штандартам та знаменам, що висіли повсюди. Герби благородних домів, знаки різних загонів та прості знаки ідентифікації та орієнтування. Останнє було потрібне для того аби знати, який хлів для кого і для розпізнавання казарм. Як-не-як, кожна будівля була дублікатом іншої будівлі.

Один символ, тут зустрівався частіше за інші. Срібна чаша в золотому ореолі. Символ королівства Хайгара. За легендою перша правителька отримала чашу від великого Творителя, як символ його прихильності. Від одного з лицарів вона почула, що юні дворяни приймають причастя із цього кубка і цим самим стають лицарями.

Як і всі інші жителі Алішену та багатьох інших сусідніх сіл, Аска не особливо задумувалася над тим, що вони є територією якогось королівства. Над цим задумувалися лише тоді, коли бачили лицарів чи треба було платити річний податок. Решту часу людям було байдуже на те хто ними править, як називається їх королівство та що в ньому твориться. Вони навіть не знали, як діляться землі та чи в них є якийсь граф. Лише чули про, що є якийсь намісник і він чимось займається. Так і жили тут люди, самі по собі і не задумуючись над такими дрібницями, як те на чиїй голові корона та чия дупа на троні.

Кинувши погляд на зброярню, яка була позначена двома схрещеними мечами, дівчина майже спокусилася тому, аби пробратися до неї, але передумала. Минулого разу це закінчилося тим, що на неї накричали, а мати пройшлася по її дупі ременем. Тому вона просто продовжила прогулянку гарнізоном. Та не знайшла вона жодного цікавого місця в яке би вона не залазили і не розплачувалася за це своєю дупою. Не дивно, що охорона йшла за нею слідом. Але вони її швидко покинули коли вона пішла до хлівів, де точно нема нічого цікавого та небезпечного. Саме біля хлівів зупинилися вози.

Аска повернулася, бо гадала, що матір її вже чекає. Дівчина вирішила перевірити хліви. Тут було мало людей. Крім візничих та жменьки охоронців тут нікого не було. Людно тут ставало лише у вечері, коли тренування були завершені і монстри потребували відпочинку.

Прогулявшись трохи хлівами, Аска почула розмову. Вона обережно наблизилася. Це був голос матері. Вона із кимось говорила в одному із хлівів. Дівчина притулилася до стіни. Завдяки великій кількості шпарин дівчина могла почути, про що вони говорять.

Другий голос належав капітану. Аска думала, що його нема, бо ніде не помітила дракона.

- Ще довго це все буде. – промовив капітан. Його голос був грубим хриплим.

- Я гадала, що ваш маєток вже побудований.

- Ну він так то побудований, але в дітях почала прокидатися природа їх матері, тому доведеться все ще раз розширювати. Добудують ще одне крило, розширять підвал ну і ще дещо.

- Ех Ламберте, от завалив би ти її а не повалив, не мав би проблем.

- Я просто повів себе по лицарськи. Знаєш, ворогів не завжди варто вбивати чи перемагати. Дипломатія теж може бути корисною. Тим баче вона, як не як жінка.

- Не чула я балад чи пісень про лицаря, що ворога закинув в ложе. Ще й такого.

Для жінки це була звична манера розмови. Аска не раз чула, як при можливості могла підколювати когось. Тому Аска не дивувалася, що в них нема гостей, бо її матір навіть старосту Ранда бере на кпини.

- Гаразд, досить про це. Не хочу чути нічого від жінки, що не може дитині про свого тата розповісти.

Це була найгучніша тишина, яку тільки могла чути Аска. Ламберт позволив собі трішки забагато в розмові з матір’ю. Дівчина могла тільки гадати який вираз обличчя у матері.

- Ти знаєш, що я правий. Це не чесно по відношенню, що до неї. Ти відбираєш у неї батька. Пам'ять про нього.

- Я знаю – сумно констатувала жінка. В голосі була болюча покора. – Я маю їй вже розказати.

- Ага. Ти так кажеш кожного разу і кожного разу не робиш цього. Якщо так піде далі, вже я їй розповім.

- Не смій.

- Ще й як смію. Або ти скажеш, або я якось загостюю у вас і все розкажу.

- Не треба. – секундне вагання – я зроблю це. До кінця року. Дай набратися хоробрості.

- Гаразд… Але це останній раз.

Після цього розмова знову стала не вимушеною та дружньою. Вони говорили про різні дорослі речі, які Аску вже не так цікавили. Обговорювали останні справи, майбутні свята та інші подібні справи. Нічого такого, чого вона б не чула, коли ходила Алішеном чи в тих рідкісних поїздках у місто.

Дівчина звикла підслуховувати усіх. Частко через банальну цікавість та нудьгу, а частково через усякі поради азірського купця. Касим регулярно наголошував на важливість поголосів і умінню з ними працювати.

Непомітно покинувши хлів, під звуки звірини, що почала галасувати, дівчина вперше поставила це питання. Що трапилося такого з батьком, що матері боляче говорити про це? Зазвичай вона просто думала, чого вона не говорить про тата, але по справжньому вона почала це обдумувати лише недавно. Мама ще так багато чого приховує.