Український щоденник

Коротенька передмова

Я переселенець з Донецька, мешкав там і працював електриком - модернізували різні комунальні об’єкти. Після початку війни, в червні 2014 року виїхав з сім’єю до Запоріжжя. З 2018 року, до повномасштабки я працював у Польщі - будував сонячні електростанції. Служу з березня 2022 року, відразу як евакуював і трохи влаштував свою сім’ю, а сам повернувся в Україну. В нову бригаду бригаду потрапив на початку 23 року, після того, як наприкінці осені 22 року наш батальйон, після майже трьох місяців безперервного використання як приданого, був визнаний небоєздатним і розформований.

...

9 січня. Нас заперли в село Деражня, (Рівненська чи Житомирська область, воно десь на межі) яке середнє, тобто Середня (їх тут три поруч, Деражні). Ми тепер мінометники. Живемо всі разом, то можу спостерігати життя в ротах. У багатьох срочка в голові: п'янка, дебільні приколи, тупориле вихваляння. Піхоту ганяють щодня, нам легше - ми вивчаємо міномети. Зальоти кожен день, в основному п'янка, є трохи наркоманів. Трохи є людей з нашого колишнього ОСБ (окремий стрілецький батальйон): “Шустрий” (Дмитро, з Запоріжжя, загине в перший день контурнаступу під Роботино в), Андрій “Лучник” та Микола Карпенко з міномьотки, Сергій “Сем”,

“Слонік”, Рома і Толік з зенітників (всі ЗРВшніки тут). Наших із взводу шість душ в мінометці, а шестеро потрапили до піхоти, Граф потрапив в сапери, а дехто не потрапив нікуди із-за п’янки. Умови стерпні, хоча душу кожен день не вистачає - він раз на тиждень, хавка - посередня. Хоча на Новий рік були навіть мідії з кальмарами і копчені восьмоги - волонтери передали.

Є нові знайомі, хоча всіх ще не запам'ятав. Хлопці вже збиралися навіть на блядки, але черговий зальот все перебив - нікого не відпустили на вихідні, бо хтось нажерся - не з наших, хтось з піхоти, але влаштував рейвах, що був прикований наручниками до дерева, аби протверезів і перестав на всіх кидатися, згодом його відкували.

Про переписки в месенджерах. Прошу, щоб всі мені скидали фото - хочу бачити мирне життя з банальними непрофесійними фотками.

Не пам'ятаю чи писав, батьки повернулися в Україну перед Новим роком. Приїхали із псом. Це єдиний член родини в моїй сім'ї, який тепер має паспорт Євросоюзу (хуйня, що ветеренарний - але справжній європаспорт, ксива євросоюзу, хулі) і чіп на 5-джі (який всі наші дебіли бояться ще з ковіду)..

Наталя сумує, проситься в Україну. Я не дозволяю. Вона просто хоче додому, але я не хочу, щоб вона поверталася до перемоги. Життя дітей, їх освіта - в першу чергу.

13 січня

За декілька днів до цього нарешті об'явили, що ми їдемо на навчання, закордон.

Вчора. Військова вантажівка, ДЕУ, здорова, дерев'яні лави. Набилися 36 людей з речами, сидимо як ті оселедці. Поїхали. Дивився на обличчя людей, слухав розмови. Якесь дежавю. Люди різні, але всі беззахисні.

– В жопу холодно, тягне.

– Так, жопу треба берегти, он, Андрюхі вирізали пів-сраки, вже місяць не може ні сісти, ні пів-сісти.

– Треба було піджопник одягти (карематове сидіння армійське).

Потім всі втикають в тік-ток у якось чувака з сусідньої батареї.

З іншого боку дядько встали на повний зріст і дивляться в плівкове вікно, коментує побачене: поле, село, місто, дівки йдуть. Всі трохи оживають, пропонують забрати дівчат з собою.

Вантажівка блудить трохи містом. Хлопці сміються з водія, що не має навігатора. Приїздимо на вокзал. З 8 ранку чекаємо до 8 вечора на потяг. Сідаємо, їдемо. Сплю. Їдемо повільно, пропускаючи все поспіль, що є за графіком. Сплю, баул під ногами.

Сьогодні. Прокидаюся. Лишилося 5 хв до виходу.

14 січня. Новояворівськ (Україна) - Жешув (Польща) - Нюрнберг (Німеччина).

Все відбувалося швидко і повільно одночасно. Прибули в українську учебку вчора, поспали, обшукали нас ВСПшники з доброю молодою собакою, яка всім хвостом мотиляла, сіли в автобуси і поїхали до Польщі. Звідти з Жешува вилетіли якимось американським “рейсовим” літаком "в нємци". З нами летів начштабу бату, до якого ми прикомандировані. Він злий на нас, бо нас не хотів, і ще казав, що ми десь натупили. Дуже правільний чувак, що хоче зробити зі своїх людей американську армію, а ми того не годні. Міхалич, рвотний наш - біситься. Нас змушують ходити строєм тіпа в наказаніє, щоб ми зрозуміли, що ми армія. Зробити з цього натовпу американську армію не вийде, так собі думаю, бо дисципліна, як у нас, так і в інших підрозділах теж така собі, а знання не дуже, як і у нас так і у всіх, а практики і ще менше, не дивлячись на те, що ми вже прийшли сюди як "бойові"

Армійський долбоєбізм міцнішає.

15 січня

Вивчали М113 - бронетранспортер. Агінь-машина!

Ввечері думаю про марність життя на тлі втоми. Годують американці нас добре, умови всі є, дебіли-командири з першого бату - всі на місці. Гроші є. Що мені ще не вистачає? Та все вистачає.

Але життя наше марне. Ми граємо в лотерею зі смертю. Захист країни, так - добра справа, але Всесвіту в рамках програми еволюції, чи Богу (хтозна які там в нього плани…) теж все одно на наші сподівання. Чим би не завершилося - все марно. Жити треба заради своїх жінок і дітей. На тому і все.

Влада? Влада будується на спроможності захищати своє. Моя мета - повернути своє в Донецьку. Я погано захищав своє, може не надто ретельно, бо я слабкий і боягузливий, я знаю це, і нині намагаюся це виправити. Але це не є метою всього життя, лише однією з його задач на цей час. І навіть ця задача в системі життєдіяльності Космосу є настільки незначна і марна, що я навіть не переймаюся, чи виконаю її - мені просто треба чимось займатися. От і вся правда, весь хуй до копійки, як один Василь з Сум казав.

22 січня.

Читаю новини і статті про війну. Рівні аналітичні слова, все по темі, ясно і чітко. Але. За кожним словом - життя. Чиєсь життя за кожним словом, десяток - за реченням, сотні - за абзацами, тисячі за кожною статтею. Це страшно.

Тут напряг із цигарками - їх мало завозять, ще й дорогі, ще й на ці вихідні не завезли…

Про колектив: я не в складі основного екіпажу. Але сьогодні з барського плеча Макс, комвідділення, дозволив проїхатися і навестися. Робота нескладна.

Про зарплату: сподіваюся, що залишки бойових прийдуть вчасно. Відчуваю, що марно.

Сумне якесь це навчання, і нудне.

26 січня

Про бойові. Міноборони заборгувало мені гроші, багато, причина - фінслужба попередньої організації. Топ-новина на рівні чуток звідти : колишній заступник комбата застрелив водія комбата, коли той віз того заступника і комбата з п'янки. Я знав цього Артема, царство йому небесне, він дуже боявся померти на передку, тому шукав собі місце при штабі. Знайшов, виходить, правильно - на передку не помер. Іронія долі. Замкомбата, кажуть, вже сидить (згодом з'ясується що ні, бо зброя вистрілила сама - таке буває, окремі зразки радянських пістолетів не мають запобіжників).

27 січня

Спілкувалися з хлопцями з пілотом гелікоптера: він 11 років в армії, був в Іраку. Все цікаво йому, Іегоров його призвіще тепер, обмінялися шевронами.

31 січня

Я на навчаннях. Евакуація поранених. Інструктор кидає піротехнічну іграшку, що імітує вибух міни. Свист.

Я мордою в землю, відчуваю запах грунту. Як вдома, курва, як вдома…