Український щоденник

В якийсь з цих днів приїздив наш генерал, український. Звертався до нас російською. Гнилий підар штабний - інакше сказати не можу про людину, яка посідає велику посаду і неспроможна вивчити мову. Я не вірю таким. Це сильно демотивує. На передку його б пристрелили.

3 лютого

Зустрів десь днів 5-6 тому тут Саню Грицуника, він родом з Енергодара, колись разом вчилися в ХАІ.

Він нині в Києві, працював сам на себе, робив пластиковий реквізит і обладнання для торгівлі. Війну зустрів в Карпатах, на відпочинку.

До цього встиг женитися, розвестися, має доньку 10 років. Займався страйк-болом, скуповував зброю, сухпаї - до війни готувався. Був в ТРО. Батьки його не знають, що він в ЗСУ. Не признається.

Історія цікава у нього: як повернувся, як дзвонив колишній дружині, вивозив їх з дочкою і котом з Києва. Яка була паніка в місті, як комунікували. Багато було пліток, месенджери розривало, комунікував лише знайомим, які були в потрібних районах, і так дізнавався, що реально відбувається.

По завершенню розмови він розповів епізод про бк. Вони наприкінці січня з товаришем домовилися поїхати в магазин зброї закупити хоча б по 10 магазинів до своїх стволів, але напарник не я вився на зустріч, морозився, бо не було грошей, Саня прочекав його години зо дві, набрав, вичитав, що так робити не можна, той признався, що немає бабла, Саня розвернувся і поїхав додому. Потім Саня познайомився з дівчиною, запросив її на відчинок в Карпати. Це припало на кінець лютого 22 року.

23 числа Путін визнав днр і лнр, і як Саня побачив цю новину в соцмережах, то першою думкою було: "Блять, я ж так і не поповнив бк". А 24 лютого почалося.

---

Навчання. Все добре, тільки ноги болять - крепатура. ;) теорію теж учу.

---

4 лютого

Був дуже незграбним. 4 манекени врятовано, 1 - помер. Нічого, буде краще.

5 лютого

Наум зайобує Бодю, сидимо іржимо. Бодя відгавкується, Наум дрочить його. Іржемо.

6 лютого

Хочу трохи розповісти вам про війну. Про сприйняття війни тими, хто туди потрапив, і хто ще туди не потрапив. Що воно є?

Перше - то страх. Він долається і наростає, і чим більше долаєш його - тим більше він наростає. Чому так? Бо з кожним виходом в зону бойових дій, ти дізнаєшся про війну більше, ніж минулого разу. Хтось, з тих то вижив в першому бою, дізнається багато чого і з першого виходу, і тому на другий вже не потрапляє - страх пожирає їх. Ми не судимо цих людей - у кожного свій больовий поріг як у фізичному, так і психологічному сенсі.

Кожного разу страх наростає сильніше, бо ти вже знаєш, що тебе чекатиме. Ти знаєш як його подалати - це працює на рівні м'язової пам'яті, мабуть. Ти механічно збираєшся, думаєш що тобі треба взяти напевно, а що - лишити. Командири знають про це, тому на збори дається мало часу. Це добре.

Ті хто ще не був там, не розуміють нашої поведінки, коли ми починаємо ошаліло кричати на новачків. Вони не розуміють елементарних речей, що машина - це ціль, і чим вона довше стоїть на місці - тим більша вона ціль. Вони не розуміють, що час - це валюта, за яку купується життя і працює це в зворотньопропорціональній залежності: чим менше витратиш часу - тим більше залишиш собі та іншим життя. Вони не розуміють, чому треба знімати з запобіжника і заряджати зброю відразу після потрапляння на позицію, і робити це ще в прижку з борта, який привіз тебе і твої речі. Для тих хто там не був - це ще незрозумілі дії, а для тих, хто був - це автоматична реакція на зміну умов.

У вас не буде страху, поки не потрапите туди.

Ви не навчитеся долати цей страх, поки не потрапите туди.

Ви не повірите у все, що ми намагаємося розповісти, до того часу, поки не зітнетеся з тим самі. Інакше людина не вчиться, бо, на жаль, так ми влаштовані.

8 лютого

Стріляли з міномета. Нічого цікавого. День був теплий, сонячний, ясний, без вітру.

Говорив зі Свідзінським на перекурі. Сказав, що іноді мені здається, що я в раю. У мене таке враження останні місяці. Час від часу думаю, що мене вже давно вбили під Бахмутом, десь там я залишився в окопі. І потрапив в такий собі вирій для військових. Життя наче як і не припинялося, але зв'язок з рідними лише телефоном, я їх рідко бачу навіть через відеозв'язок - де б я не був від 11 листопада, то всюди переслідує поганий зв'язок. З іншого боку мене годують, мені тепло, навантажень - майже немає, побутові умови - гарні і стають все краще. Мені іноді це все здається нереальним. І в цій атмосфері розслабона, я часто думаю, що це все неправда, ілюзія. Не можу позбутися цього відчуття, навіть незважаючи на біль, який час від часу трапляється: то голку в вену ширнуть, то коліно болить, то фалангу на пальці заб'ю тощо. Але і це не є ознакою реальності. Я не знаю вже, що таке реальність. Я втратив зв'язок з нею і живу як вісні якомусь. Іноді ловлю дежавю. А моє тіло насправді догризають собаки десь під Майорськом. Чи мій мозок гризуть незрозумілі мені страхи, емоції, враження, ще неусвідомлені, окрім тих страхів, емоцій і вражень, що я вже перетравив у собі.

А можливо це такий настрій, як перед черговим виходом, коли знаєш, що ти знову туди вийдеш, хоча і не сильно прагнеш того, бо вже знаєш, що там тебе чекає. А нічого доброго там нас всіх не чекає. Здичавілі пси, що гризуть тіла побратимів, яких не можна було вчасно витягнути - от і всі, хто нас там чекає.

9 лютого

Ніч. Гупає важка арта, десь за кілометр виходи, а трясе аж в палатці. Вдень кулемети валять, міномети іноді - вчимося. Але виходи з арти - серйозні, спричиняють дежавю, серце калатати швидше починає. Може і танчик який серед неї затесався. Відчувається бо…

Діма Алімов (розстріляний москалями під Авдіївкою на 2 грудня 2023, при спробі здатися в полон, після того як залишився без БК) каже, що ми везунчики-мазунчики так воювати. Я відповідаю, що це добре, бо взимку воювати взагалі не варіант. Сміємося.

Сьогодні дізнався, що Саню Згурського (мій побратим ще з березня 22, в Запоріжжі служили) поранено в руку - роздроблені кістки, зараз у госпіталі мусить бути вже. В Пенькова Сані (ще один побратим з Запоріжжя), він в Бахмуті - вилізла грижа на хребті, бо таки дотягався зі своїм "бельгійцем" (кулеметом). Але він поки в строю. Сумно. З іншого боку, а чого чекати від 40-річних чоловіків, які все життя щось робили-тягали? Так, вік бере своє - війна це справа молодих…

10 лютого

Існує вирій для військових, існує. В ньому тепло, хоча іноді і ламаються обігрівачі, але їх швидко лагодять десь за день чи два, так що в холоді доводиться провести лише пару ночей максимум. І годують тут смачно, вранці і ввечері, лише на обід сухпай, бо ти маєш його їсти. Ну, і полігон під боком, щоб ти не забував, що ти військовий, хоч і у вирії. Тому всю ніч ти слухаєш вибухи раз на дві години, а потім спокійно засинаєш, згадавши що ти у раю для військових, загрози немає, і днями ти поїдеш теж на той полігон їбашити з усього, що стріляє день і ніч, щоб інші не розслаблялися.

Так, ходити тут треба вбраним за формою 4 чи 5, бо ти маєш пам'ятати, де ти є, і хто ти є. А ще є гарячий душ в будь-яку пору доби - це привілей цього місця, і пральня, в якій працюють всі пральні машинки, і сушарки теж працюють. І безкоштовний сталий вай-фай є, в якому всі новини з війни. Бо ти мусиш пам'ятати де ти є, і що райське життя не є вічним. А, ще тут присутній вічний армійський долбоєбізм - ця опція у вирії визначена як базова, бо без нього і армії б не було, напевно.

У вирії для військових я трохи набрав ваги і розслабився. Недовго тут лишилося - скоро назад до пекла для військових. Так і живеш, вічно мандруючи від ппд до окопа, від окопа до ппд, від відпустки до повернення, між новинами про обстріли рідних міст, звістками про поранених товаришів, розмовами з рідними та метушнею зі збору гуманітарки. Ще б бойові повернути свої без зайвого клопоту - взагалі б було, як у раю.

11 лютого

Вірші не пишуться,

Та і раніше писалися не дуже,

Слова ховаються за плином днів й

Нашаруванням незначних подій -

Шукати ліньки ті слова,

Розкидані в архівах власних спостережень,

В'язати їх у полотно,

Рівненьке і красиве,

З якого що? Сорочку зшити?

Й ходити в ній до друзів на свята?..

Вірші не пишуться,

У голові пиляться

Колись давно відкладені слова,

Але не знаєш вже

Навіщо їх там складував?

На них я бачу чорну сажу,

Від них я чую сталий залишковий шум,

Руками мацаю - на них земля,

Вогка й холодна, без життя.

Тепло тікає з рук, з думок...

Слова для віршів не народить

Душа, що замерзає. Вірші -

Не пишуться, і я це знаю -

Вірші народжує тепло.

А його мало так, хоч би дожевріти

До власних

Похорон.

17 лютого

Втомився. Дивився нетфіксовську версію "Коханець леді Чаттерлей". Чудова драма про мезальянс, емансипацію, історію загалом, про те як ламалися традиції, багато пристрасті та сексу на екрані. Музика досі звучить у вухах - маю слухову галюцинацію. Не знаю чи добре це, чи погано, але точно це ненормально, як на мене.

Втомився, мабуть, а можливо це насдідки Бахмуту - ми під ним таки добре отримали, я прикинув, то на кожного з нас в той час, в тому вересні-жовтні 22 року москалі висипали вагони по три снарядів, не менше. Як ми тоді вижили - хуй його маму знає.

21 лютого

Будуть ще ранки насичені зеленим і жовтим кольорами. Насичені весною і сонцем з ароматами вершків та кави. У філіжанці грають ранкові бліки, з-за скла чути, як на майданчику бавляться діти. Це такий час, коли хочеться жити й радіти тому, що ти просто є, без війни, без руйнувань, без ракет і вибухів серед ночі чи вранці, по обіді чи перед вечерею, взагалі в будь-яку мить доби... Будуть, обов'язково ще будуть наші улюблені кольори.

22 лютого

Повернулися додому, 3 дні перебули в одному місті, а нині сидимо в іншому - нас весь час ховають від сторонніх очей. Чекаю на відпустку. І на гроші.

Додзвонився до урядової гарячої лінії - лишив там звернення, щодо бойових. Ще хочу набрати на гарячу лінію МО, але там довго чекати.

Ким тут буду і як - невідомо.

Вчора поранили Дениса Скорбатюка - мій друг з Запоріжжя, письменник і перекладач, сильно порвало хлопця, але житиме, збирають його зараз чарівники у білих халатах до купки - житиме.