Кандидат

Дорогу мені перерізало авто. Зупинилося перегороджують шлях.

Скло опустилося. З заднього сидіння на мене дивилося, товсте усміхнене обличчя В.Ф. Спереду за кермом, я розгледів манірне обличчя секретаря. Тіло обдало холодом. Плутані думки враз прояснилися. Прийшло усвідомлення що ось і все. Добігався!

— Тільки не влаштовуй істерики Соловей, — В.Ф. відчинив задні двері. — Я знаю, то не ти зробив злив. Сідай в машину.

Знає що не я влаштував злив? Отже, можливо не все так погано. Звісно ще залишилося питання зберігання мною компрометуючих відео, та можливо якось вдастся викрутитися. Як? Сказати що забув? Так ніби подібні речі можна забути.

— Таня зізналася?

Його пухкі губи склалися у солодку посмішку.

— Таня? Соловей, ти взагалі не викупаєш? Сідай в машину. Зараз розберемося.

Проте я застиг як вкопаний і на обличчі В.Ф. з'явився вираз роздратування.

— Давай швидше! Якби я хотів тебе порішити, послав би людину яка може бігати.

Хоч це не переконало мене повністю, та я сів поруч В.Ф. Який в мене вихід?

— Пити хочеш? У мене тут мінібар. Маю купу різного пійла, навіть дещо національного виробництва, якщо ти патріот. Ти ж патріот Соловей?

— Ні. Дякую. Не хочу, — відповів я, ігноруючи друге запитання.

Я ніколи не розумів шани старшого покоління до алкоголю. Продукти бродіння бактерій, навіть розлиті в красиві пляшки, викликали скоріше відчуття огиди, аніж бажання скуштувати. Інша справа хімія. Я мав певність, що кожна її молекула скрупульозно досліджена і вивчена, щоб забезпечити мені найбільший кайф, за найнижчою ціною. Щодо другого запитання, який в сраку патріотизм? Поряд зі мною сиділа людина, яка володіла значним шматком бізнесу і важелів впливу в цій країні. Для таких як він, бути патріотом, це бути патріотом його сраки. І я був, принаймні поки ця срака мене не накрила.

— Як хочеш, — байдуже промовив В.Ф. — Я вип'ю.

І він випив. Смачно плямкаючи товстими губами, ковтав мутну рідину з прозорої склянки, поки я сидів мов на голках, очікуючи фінального повороту.

— Ось, поглянь на вулицю. Що ти бачиш? — поворушив товстими сідницями В.Ф. примощуючись зручніше. — Га Соловей?

За вікном авто маячили близнюки висоток, блукали тротуарами люди. Звичайнісінькі собі люди. Не було в них нічого такого за що можна вхопитися поглядом. Хтось йшов горблячи спину з затурканим поглядом людини, якій життя заборгувало кілька виплат щастя. Хтось посміхався. Хтось зацікавлено зазирався на автівку, напевно тішачись мріями, що колись і сам заробить на таку.

— Люди. Будинки. Життя загалом. Нічого незвичайного.

В.Ф. кивнув посміхаючись на всі тридцять два, неначе я справді сказав щось мудре, а не просто підмітив очевидне.

— Саме так. Люди. Будинки. Стосунки. Гроші. Проблеми. Це завжди так. Це не змінюється ніколи Соловей. За жодних обставин. Завжди все крутиться, рухається, тече. Я трішки старший за тебе Соловей. Я бачив більший відрізок життя. І я завжди бачу одне і теж. Це знаєш, люди як раки. Якщо покласти рака у холодну воду і поволі крок за кроком піднімати температуру води, він так нічого і не помітить, аж поки не звариться. Життя тече, вирує. Стаж гіршим. Стає кращим. Не важливо. Головне щоб контрольовано. Ти куштував раків Соловей?

— Не довелося.

Він гигикнув, наче я сказав щось смішне і випив ще.

— Я куштував. Проте штука не в раках, адже так. Штука в тому, що політтехнології, це те що дозволило нам поставити людей раком так, що вони навіть не пискнули. Ми займалися цим дуже довго. На протязі останніх сорока років, ми поволі, крок за кроком впроваджували в суспільну свідомість ціннісні орієнтири того зразка, що робить нас країною мрії. Я і мої друзі інвестори.

Я не знав навіщо він розповідає мені це. Я й без нього чудово все знав, адже приймав у цьому фарсі безпосередню участь.

— Контроль над медіа, трішки зменшити заробітні плати вчителям, що у цю сферу не запхався будь-хто хоч з якимись амбіціями і бажанням дійсно чогось навчати, — продовжував перераховувати він. — Приватизація державних підприємств, прозора і чесна. Проте по правильному. Тільки для своїх. Ну і звісно саме головне. Перетворити систему виборів на повний фарс. А знаєш що найцікавіше? Га, Соловей? Це було зробити найлегше. Не скажу що не було супротиву, були проблеми з журналістами розслідувачами. Проблемні хлопці. Уяви собі в мережі досі висить старе розслідування яке розкриває всю нашу схему. Проте кому цікаві минулорічні новини?

Він розстібнув кілька гудзиків на сорочці, демонструючи волохаті груди і товстий золотий ланцюжок з розп'яттям, що почивав поміж хащів.

— Людям цікаві ток-шоу. Багато ток-шоу. І чим більше вони нагадують фрік-шоу, тим краще. Навіть я їх дивлюся. Як комедію абсурду. Знаєш, ілюструю для себе думку, наскільки сильно може принижувати себе людина для того щоб урвати шматочок державної посади, навіть якщо це передбачає існування в якості маріонетки з моїм пальцем в дупі! А ще іншу: наскільки далеко ми можемо зайти в ігноруванні здорового глузду, так щоб ті інші — наш електорат, не помітили що їх годують лайном? Знаєш. Зайти можна далеко. Головне варити поступово. Як раків.

Він розреготався мов навіжений.

— Головне багато обіцяти і нічого не робити. Дати людям максимум видимих свобод, в умовах камерної перспективи. Хакнути їм мізки так, щоб вони усвідомлювали необхідність обрати представника, але не потребу втручатися в його рішення.

Я мовчки слухав його. Хоча й без того все знав. В.Ф. був не тією людиною, яку хотілося перебивати. До того ж, якщо я розумів правильно, єдиним хто вірив в мою невинуватість.

— І от поки політики розповідалм байки, ми всі, дружно-тихо ділили бабки, сфери впливу, іноді справді підкидаючи якісь непогані ініціативи. Бо зрештою, це НАША країна! Ми патріоти. Справжні. Бо найбільше ти піклуєшся про те, в чому маєш шкурний інтерес. Чи не так, Соловей? Ось як ти зараз. Напевно сидиш і міркуєш, як вибратися з цього блендера з гівном, в який втрапив. Так?

Відпиратися не було сенсу. Це справді було так. До того ж, якщо було питання, то напевно буде й пропозиція. Зрештою, які в мене варіанти?

— Так. Тільки я поки не зрозумів як.

В.Ф. вишкірився і вхопив мене за плечі товстою масною від поту рукою.

— Я знаю як те зробити Соловей. Я тобі все скажу! Ми з тобою покажемо тим покидькам!

Звучало це чудово. Тільки от не доходило до мене, який у нього в тому інтерес. Коли я запитав, В.Ф. знову гучно розреготався і потер товсте пузо.

— Великим людям потрібно багато місця. Я трішки втомився ділити його з іншими партнерами. Пам'ятаєш Пирога? — весело підморгнув він. — Мій проект. Я намагався втиснути його, щоб він в подальшому витіснив моїх конкурентів. Підконтрольний одному мені кандидат. Тільки от не сталося як хотілося. Пирога усунули. Добре хоч не змогли зв'язати його зі мною.

До мене почало доходити. Думка яка спочатку крутилася на периферії свідомості, неочікувано бухнула мов грім серед гір і хлинула вниз лавиною.

— Тобто це ви? Ви злили те відео?!

В.Ф. хижо посміхнувся.

— А хто ж ще? До того ж твій кандидат — Смайлов, насправді підпорядковується мені. Чи ти гадав що медійники на зразок Тарабарової обсмоктують його просто так? Вона моя стара подруга. Вірна і люба. А ти будеш мені другом Соловей?

Сраний мудак. Наче в мене був вибір.