Кандидат

Я вибіг на вулицю, абияк вбраний, неголений і з запахом кисляка з рота. Думки не бралися купи. Однак я вийняв смарт-девайс і замовив собі авто.

Руки тряслись. За дві хвилини підїхало авто. Звичайно я міг скористатися власним. Що вже втрачати. Проте дуже імовірно, що моя спортивна Хонда без автопілота, досить швидко злетить в кювет, враховувати мій психологічний стан.

— Місце прибуття? — запитав синтетичний голос бортового комп'ютера.

Я замислився. Запізнюватися погана ідея. Хоч я й не робив того, що мені закидали. Проте чи будуть вони розбиратися? Повірять мені на слово? Звісно, звісно. А Санта Клаус існує! Він живе в моєму підвалі! Запізнюватися погана ідея. Проте мені потрібно привести думки в порядок.

— Крафтова аптека “Гренні”! Симоненка!

За кілька хвилин я був на місці. Аптека тільки відчинилася. Поверхні сяяли чистотою. Продавчиня — молода дівчина з русявим волоссям, внучка власниці яка працювала тут до обіду, з байдужістю промовила типову формулу не відриваючи очей від екрану смарт-девайса.

— Доброго ранку, чогось бажаєте?

Я замислився. Напевно думав надто довго, бо обличчям дівчини пробіг мимовільний вираз нетерпіння.

Я замовив потрійну дозу свого стандартного набору і використав стимулятори не відходячи від прилавка.

“Збадьоритися зранку — бути бадьорим до вечора. Спробуйте наші стимулятори у формі таблеток із смаком кави, апельсина і навіть КОЛИ!”

Я застиг розглядаючи рекламне табло. Мені потрібно подумати. Потрібно все обдумати! Ні! Думати треба швидко. Я маю зрозуміти як вчинити правильно! Тривожні думки, блукали по спіралі. Хочч я й усвідомлював необхідність поміркувати, та рішення тонули в океані панічних думок.

Напевно тому я вирішив заговорити хоч з кимось.

— Ти замислювалася про те, що наше життя лише пародія? — запитав я у дівчини за прилавком. — Ні. Я не хочу тебе лякати. Просто запитую.

— Я не знаю, — відповіла вона чистячи невеликою пилочкою нігті. Зовсім не налякана. Здається абсолютно далека від всього світу і від мене особливо. — Життя як життя. Можливо чиєсь і справді нагадує пародію. Мені з моїм комфортно.

Як вона не розуміє? Хоча. Звісно вона не розуміє. Моя робота полягає в тому, щоб вони не розуміли.

— Ти вже маєш право голосувати? — запитав я і одразу пошкодував. Звісно має. Як інакше вона б працювала в нарко-аптеці?

— Так, а що?

— Просто от цікаво. За кого ти проголосуєш на цих виборах?

— Не знаю. А хіба це важливо?

— А тобі це важливо? — запитав я.

— Ні, — абсолютно байдуже відповіла вона.

— Але чому?

Вона дуже уважно поглянула на мене. Щось абсолютно цинічне гралося на дні колодязя її очей.

— Бо вибори фікція. Ось чому. Ти дядьку ще чогось хочеш? Чи будеш продовжувати запитувати різні дурниці. Хочеш знати правду? Мені плювати на вибори. Плювати на себе. Мені взагалі по барабану все. Я тут працюю, тільки тому що мені потрібні гроші, а ще тому що бабця закриває очі на пропажу дози-двох седативів.

— А що якщо я скажу що твій вибір, насправді зовсім не твій? Що якщо я скажу, що такі як я вирощуємо його, як ви гадюциногенні гриби? Поволі і методично насаджуємо вам картинку бажаного результату. Через рекламні ролики і згадки у новинах. Через думки інфлюенсерів і меми. Через систему освіти, чи скоріше прогалини у ній. Ми виводимо вас, неначе селекціонери виводили нові сорти картоплі, до появи генної інженерії! Ми робимо вибір за вас!

— І що?

— Тобто?

Вона вишкірилася на мене з виразом роздратування і втоми.

— Що з того? Ну робіть. Срати я хотіла. Мені що до того?

Гупаю в скляну вітрину, кулаком. Проте вона не піддається. Дівчина тільки зводить брову догори. Таких як я, нервових тут багато. Напевно я далеко не перший гримаю в скло. Дістаю із гаманця картку.

— Дай мені ще цього, багато.

Вона кориться. Швидко спаковує стимулятори у невеликий пакетик з переробленого паперу. Я йду до виходу.

— То навіщо тоді жити? — запитую я в неї на прощання.

— Бо помирати страшно, — відказує вона.