Кандидат

Натовп зібрався чималий. Молодь. Дорослі. Гучні вигуки і лозунги. Хтось навіть притягнув дітей. Господи, як мене іноді дивує людська халатність.

Я вибрався з авто одразу за рогом. Проте В.Ф. дав мені знак зачекати хвильку. Користаючись моментом я прийняв ще дозу стимулятора. Цікаво як там Таня? Останнім часом мені було не до неї. Напевно вона зараз перелякана і замучена. Якщо взагалі жива. Хоча все що відбувалося, навіть не її провина. Розмірковуючи про це, я впіймав себе на думці, що не відчуваю нічого. Напевно профдеформація. В моєму оточенні, чим більша ти скотина, тим краще плавається, чи не так? Ось, наприклад В.Ф. — ідеальна ілюстрація цієї думки. Він виглянув з вікна автомобіля.

— Смайлов запізниться. Каже що його пасуть. Отже мусиш сам. Дарма тільки не хвилюйся. Я все підготував, — В.Ф. підняв руку вгору, стиснув долоню в кулак. — Не підведи Соловей. За ваше і наше майбутнє!

Він зареготав. Авто рушило. Я залишився споглядати натовп, що гудів мов рій розгніваних бджіл. Поміж людей тут і там з’являлися хлопаки максимально сірого вигляду, які кричали гучніше за всіх, чиї лозунги були найбільш радикальними. Професійні зазивали. Ті на чиїх плечах була відповідальність за емоційне розігрівання натовпу.

— Ну що, поїхали Соловей? — сказав я сам до себе. — Лий кисіль у вуха як Смайлов і можливо ще до вечора це все закінчиться.

Надавши собі втомленого але незламного вигляду я рушив крізь натовп. Потрібно виглядати борцем. Завжди. Навіть якщо тобі страшно. Навіть якщо ти просто маріонетка в руках одного олігарха, створена щоб розібратися з конкуруючими олігархами. Треба бути героєм для них, для людей. Навіть якщо це все галіме наїбалово, і для них нічого не зміниться.

Мене впізнавали. Хлопали по спині. Тягнули долоні для рукостискання. Я відчував себе Іудою якого приймають за Ісуса. Чи можливо антихристом, якому доведеться правити кілька хвилин, перш ніж прийде справжній спаситель — Смайлов. Не знаю як описати, як я відчував себе. Якщо простими словами — не дуже.

— Соловей!

Саме так. Він самий. Брехун!

— Соловей тут!

Він. Герой який поведе вас до майбутнього, так схожого на теперішнє, але кращого, бо вам так скажуть по телевізору!

Перед моє обличчя вигулькнула дівчина з аптеки де я купував наркотики. Вона засміялася і вхопила мене в обійми.

— Я трішки змінила думку, — весело підморгнув мені вона. — Давай повернем нашу свободу!

Я всміхнувся їх посмішкою ката, який відчуває провину перед жертвою. Проте не впевнений що вона помітила мою нещирість.

— Зробимо це!

Я вибіг на сходинки будівлі, щоб бути трішки вище натовпу. Щоб кожен бачив мене. Стримав позив блювати. Оглянув натовп. Обличчя. Сотні обличь. Натхненні. Божевільні у своєму прагненні до руйнування несправедливості. Несправедливості кореня якої так і не віднайшли.

— Друзі! Сьогодні ми зібралися тут, щоб відстояти не мене, чи мого хорошого друга Смайлова. Сьогодні ми зібралися, щоб відстояти самих себе. Наше бачення того, як має бути влаштоване справедливе суспільство. Наше бачення того, як має функціонувати держава. Наше право на вибір!

Залунали оплески. Вигуки схвалення і екстазу. Натовп прийняв мене. Вони любили мене. Я був для них мов той шаман, що танцює біля вогню заклинаючи дощ. Я поглянув за спину. Погляд охоронців, що стояли перед дверима був настороженим і лихим. Вони боялися. Не дарма боялися.

— Кожен з нас із самого дитинства знає прописну істину. Вона закарбована в нашій пам'яті, як і на сторінках нашої конституції. Носієм влади в Україні є народ! І сьогодні ми тут, щоб повернути вкрадене! Вони узурпувати наше право на владу! Намагалися поза очі, вирішити що для нас добре, а що погано, не запитуючи нашої з вами думки! Проте сьогодні це скінчиться!

Люди гули все гучніше. Звідусюди з'являлися нові обличчя. Вливалися у загальний потік. Заливали тротуар і проїжджу частину. На мить, я повірив у свої слова. А що якщо кинути В.Ф.? Кинути Смайлова? Справді подарувати всім свободу? Змінити все? Поки не знаю як, але надія є. Чи не так? Можливо я не той герой, який потрібен цим людям, проте я можу намагатися ним стати. Хто зна? Можливо одного разу я прокинуся і побачу в дзеркалі людину, якою міг би пишатися.

Я повернувся до охорони обличчям і гучно звернувся до них, так щоб всі мене чули.

— Пропустіть нас всередину! Люди зробили свій вибір. Зробіть і ви! Бути вірними псами зрадників, чи частиною майбутнього!

Натовп загорлав. Я рушив уперед. Відчуваючи як маса людей дихає, сміється і кричить позаду мене. Я відчув небачену до цього сміливість. Я знав. Тепер я знав, що не зможу зрадити тієї довіри яку мені виказали люди. До біса В.Ф! До біса Смайлова! І решту кровопивць до біса!

— Ми не хочемо крові! — вигукнув я до наїжачених охоронців. — Ми не бажаємо вам зла! Проте не відступимо, навіть якщо ви будете чинити опір!

Схвальні вигуки. Страх на обличчя охорони. Цікаво повертається життя. Я стільки років жив обманом, проте зараз усвідомив, що більше не хочу цього. Якщо там на горі справді є Бог, то дякую йому за все. Дякую за те, що дав мені шанс зрозуміти якою людиною я хочу бути!

— Вперед! — вигукнув я і рушив до дверей, не звертаючи уваги на обличчя охоронців, що хмурнішали все більше.

Повітря розірвав гучний гуркіт. Хтось загорлав. Всі загорлали. У цьому крикові більше не було захвату. Тільки жах і агонія. Тра-та-та-тах! Я озирнувся. Чиєсь обличчя розлетілося на друзки зразу біля мене. Якийсь чолов'яга кричав тримаючись за штанину. Та буріла від крові. Дівчина з русявою шевелюрою лежала на землі. З її рота витікав кривавий струмок. Люди кричали, благали і плакали.

Тра-та-та-та-тах! Щось вдарило мене в груди, вибивши дух. Моя голова торкнулася вологої бруківки.