Сутінкова гра

-Кілька років потому-

-Весна, Аледдараль-

Цей ранок був схожий на інші. У центрі Аледдаралю, на роздоріжжі автомагістралей, люди поспішали по своїх справах. Хтось неквапливо блукав вуличками, щось шукаючи. Хтось захекавшись біг на роботу. Але всі вони не бачили іншої сторони свого міста. У ній теж вирувало життя. Мисливці нишпорили вуличками патрулюючи околиці, а навкруги лунав гомін жвавого, ранкового міста.

Міський шум розрізав протяжний звук двигуна. Червоне світло світлофора змусило автомобілі зупинитися. Користуючись моментом поміж ними промайнула тінь. Вона стрімко набирала швидкість, уникаючи перешкод. Ще дві такі ж промчалися згодом. Та ніхто не помітив їх. Навіть натяку по собі не залишивши вони зникли з людської пам’яті.

Зупинивши мотоцикл, дівчина поглянула на дорогу. Поблизу неї зупинилися ще дві такі ж мотоциклістки.

– Даніель, якщо тебе не бачать люди, це не нагода так ганяти! – Лексі незадоволено скривилася, підіймаючи візор свого шолома.

– Я? Я ганяю? – обурено вигукнула Дені. – А хто хвилин десять тому їхав наче навіжений і кричав «Юху!» на всю дорогу?

– Ви двоє! – втрутилася Ная. – Ми ж на місії, я б не хотіла провалити її у перший же день!

Дівчата перекинулися ще парою фраз, і, як тільки засвітилося зелене світло, рушили далі.

Ранкове сонце ніжно відбивалося на глянцевих поверхнях їхніх мотоциклів. Потужний двигун ревів, а дівчата на швидкості розрізали повітря на шматки. Через кілька хвилин Дені знову вирвалася вперед. Її каштанове волосся, вибиваючись із-під шолома, розвівалося на вітрі, і сяяло на сонці, наче золота пряжа. Легкі удари ножен із клинком, які дівчина возила з собою, відбивалися об сидіння, додаючи їзді відчуття ритму. Позаду, неподалік від неї, Лексі та Ная зосереджено тримали курс, уважно стежачи за дорогою.

-Декілька годин тому-

– Казара! Підійди-но! – голос Луїзи був спокійним, але в ньому відчувалася гостра нотка наказу.

– Я слухаю. – до кабінету зайшла молода дівчина років двадцяти. Її волосся було заплетене у невеличкий пучок, а стриманий костюм додавав елегантності.

– Поклич мені ту трійку.

– Ви про наших дівчат? – перепитала помічниця, уважно вдивляючись у вираз обличчя керівниці.

Луїза підвела голову. Вона мовчала, та її погляд був надто серйозним, щоб одразу зрозуміти її наміри.

– Де вони провинилися? – з обережністю запитала Казара.

– Провинилися? – Луїза ледь усміхнулася, але ця усмішка не віщувала нічого хорошого. – Поклич їх, хочу провести з ними бесіду.

Директор востаннє поглянула на помічницю й розвернулася до вікна.

***

Клас був занурений у роботу. Пані Нінель, вчителька рунології, уважно писала на дошці, коли тишу порушив стук у двері. Вона озирнулася і, відгукнувшись, підійшла, щоб відчинити. На порозі стояла Казара. Учні негайно підвелися, коли дівчина увійшла до кабінету.

– Казара! Щось потрібно пані Мартін?

Казара м’яко посміхнулася, кивнула і, вставши перед класом, витримала коротку паузу. Її погляд, спочатку теплий, поступово став суворим. Вона уважно окинула присутніх, зітхнувши, ніби роздумуючи над своїми словами.

– Пані Луїза просила передати, що сьогодні заняття ви можете пропустити. Клас одразу наповнився гучними голосами – учні перешіптувалися між собою, обговорюючи неочікувану новину.

– Тихо! – різко підняла руку Казара, змушуючи всіх замовкнути.

Її погляд ковзнув по обличчях присутніх, поки вона не заговорила знову:

– Це не означає, що ви будете байдикувати. Люциана, Даніель, Наілія – ви маєте пройти зі мною до кабінету. Пані Луїза хоче вас бачити. Інші ж підуть на подвір’я для тренування.

– Діти, усі почули пані Казару, – підхопила вчителька Нінель, киваючи в бік виходу. – Прошу, слідуйте за мною.

Через кілька хвилин вони вже стояли перед дверима кабінету Луїзи. Казара, глибоко зітхнувши, постукала у двері. Відповіддю був суворий голос директора.

– Уже прийшли? Заходьте.

Казара ввійшла першою, за нею з трохи затримкою слідували дівчата. Просторий кабінет був занурений у напружену тишу. Луїза стояла спиною до гостей, але її присутність відчувалася в кожному кутку кімнати. Ставши неподалік Казари, Даніель порушила тишу.

– Доброго дня. Ви хотіли нас бачити? – голос Даніель прозвучав упевнено, але трохи напружено.

Луїза різко обернулася. Її пронизливий погляд миттєво змусив дівчат похолонути. Вона спиралася руками об стіл, і, не відводячи очей, кинула погляд на Казару.

– Казара, поклич мені Крістофера, скажи для Ліконтія, що терпіти я більше не буду.

Казара мовчки кивнула й швидко залишила кімнату.

Луїза ж не втрачала часу.

– Дівчата, ви ж знаєте, що повинні робити після занять? – її голос звучав рівно, але відчувалася прихована строгість.

Лексі хотіла щось сказати, але Луїза перебила її:

– Це риторичне питання. Учора ви знову були в залі для тренувань, правда? Ная, скажи, я права?

Ная лише кивнула, опустивши погляд. Директор повільно підійшла до них, зітхнувши.

– Ох… І що ж мені з вами робити? – її губи ледь вигнулися в легку усмішку, але очі залишалися серйозними. – Це вже вкотре за тиждень, а ще навіть не п’ятниця. Я забороняю вам так перетруджуватися. Такими темпами ви зовсім зіб’єте весь свій графік.

У цей момент двері відчинилися, й до кабінету увійшли Казара та Кріс.

– Доброго дня, пані, – промовив Крістофер, переступаючи поріг. – У що вони знову втрапили?

Він підійшов до директора і суворо поглянув на Лексі. В його очах промайнуло щось тепле, майже веселе. Луїза схвально кивнула. Вона сіла на край столу і посміхнулася. Посмішка не принесла заспокоєння – у її очах залишалася та сама суворість, що лякала дівчат навіть більше, ніж її слова.

– Пані Луїзо, я приніс документи, – Кріс поклав на стіл невеликий стос паперів.

– Добре. А що до дівчат… Я забороняю вам так налягати на тренування. Більше ніяких позакласних занять! – її голос й не чекав заперечень.

– Що?! Ви не можете! – Лексі зробила крок уперед, її очі палали обуренням.

Дені та Ная були не менш шоковані, але тільки Лексі наважилася висловити невдоволення вголос.

– Стань на місце, – суворо наказала Луїза. Її тон обірвав будь-які спроби сперечатися. – Під час місій у вас все одно більше не буде часу для тренувань.

Раптова тиша заповнила кімнату. Вітер увірвався через відчинене вікно. Втамувавши здивування подруги переглянулися й уставилися на директора потребуючи пояснень. Раптом кімната вибухнула гучним сміхом. Луїза та її помічники, Кріс і Казара, розсміялися разом, змушуючи напругу в кімнаті розвіятися. Кріс, з привабливою усмішкою, підійшов до Лексі та м’яко хлопнув її по плечу, його очі блищали.

– Ну що, страх хопив? – з іронією запитав Кріс, ледь стримуючи сміх.

Лексі, трохи засоромлена, але все ще роздратована, легенько вдарила його по руці, примушуючи його розсміятися ще більше.

– Та я ледь з глузду не з’їхала! – пробурмотіла вона.

– Пані Луїзо! За що ви так з нами? – Дені театрально склала руки, роблячи нещасний вигляд.

– Отож-бо! – підхопила Ная. – Я думала, мене зараз серце прихопить.

Луїза, стримавши сміх, глянула на них.

– Пробачте, дівчатка, але за вами так смішно було спостерігати. Я зараз усе поясню. Через декілька годин мовчазні брати повинні передати нам артефакт. Він потрібен для підтримки зв’язку із фейрі. Я хочу, щоб ви поїхали по нього й привезли до інституту. Суть завдання зрозуміла?

Дені серйозно кивнула:

– Так.

Кріс, який досі стояв поруч із Казарою, підійшов до книжкової полиці, легко ковзнувши пальцями по палітурках старовинних томів.

– Пані Луїзо, ще про Сунако… – нагадав він. Луїза злегка скривилася, ніби про щось згадала.

– Ох, так, дякую. Отже, сьогодні до Аледдаралю прибуде сім’я Сунако. Приїдьте до їх прибуття. Думаю, ви впораєтеся. А зараз ідіть разом із Крістофером та Казарою. Вони підготують усе необхідне для вашої першої місії. Вас трьох повністю вистачить, завдання не важке, тому команду з вами відправляти не будемо. Друга частина вашої місії буде взавтра коли прибуде екзаменатор.

***

Посеред парадної зали стояла директор. Двері гучно відчинилися, увішала Лексі, а за нею спокійною ходою слідували Даніель і Ная. Угледівши Луїзу дівчата одразу підійшли до неї, а вона, помітивши їх, жестом підкликала до себе Кріса. Хлопець підбіг до них й став на своє місце поряд з Казарою.

Казара та Кріс виглядали бездоганно, наче зійшли з обкладинки престижного журналу. Обоє молоді й повні сил, вони випромінювали впевненість, яка притягувала погляди.

Казара, з її карими очима, що світилися рішучістю, мала коричневе волосся, зібране в акуратну гульку, що надавало їй строгого, але витонченого вигляду. Її ледь смугла шкіра підкреслювала природну красу та елегантність. Вона стояла з прямою спиною, випромінюючи спокій і контроль над ситуацією.

Кріс, з іншого боку, був її повною протилежністю в кольорах, але не в поставі. Він мав світлу шкіру, темне волосся, яке ідеально контрастувало з його сірими, проникливими очима. У його зовнішньому вигляді відчувалася внутрішня сила, яка не потребувала зайвих слів, щоб бути поміченою. Його обличчя було завжди серйозним, але в цій миті на губах з’явилася легка посмішка, коли він дивився на Казару.

Люциана, стоячи трохи віддалік, спостерігала за цією сценою. Її погляд був наповнений ніжністю, коли вона дивилася на свого брата. Кріс, тримаючи книги в одній руці, нахилився до Казари й тихо щось прошепотів їй на вухо. Вона кивнула, відповідаючи йому короткою, теплою усмішкою.

– Ми готові. – сказала Лексі.

– Маєш чудовий вигляд – відповів їй Крістофер.

Нові костюми дівчат були справжнім витвором мистецтва. На місію вони одягли спеціальні шкіряні обладунки, що нагадували мотоекіпірування, але були адаптовані для захисту від демонів.

Даніель мала на собі металеві вставки на руках і ногах, що нагадували лати. Ная виглядала трішки простіше та відкритіше. Позаду неї майорів невеликий, напівпрозорий плащ, що оберігав від слабких атак. Лексі, завжди екстравагантна, носила щільні обладунки із захисними нашивками на спині, ногах та грудях. Ремені на її костюмі утворювали зручні піхви для зброї.

– Ви теж, дівчата, красуні, як завжди, – Кріс всміхнувся, оцінюючи їхній вигляд.

Лексі посміхнулася, а дівчата подякували й звернулися до Луїзи.

– Пані Мартін, коли нам вирушати? – поцікавилася Даніель.

– Не поспішай, Даніель, – Луїза підняла руку, закликаючи до терпіння. – Спочатку я вам детально розкажу план.

– Ми його вже запам’ятали, – заперечила Лексі, склавши руки на грудях. – Казара усі вуха прожужала, поки ми переодягалися. До речі, а де Джейс?

– Він виконує моє доручення, тому підійде пізніше, – відповів Кріс. – А вам, дівчатка, краще зібрати волосся.

– Ми зробимо це пізніше, – коротко відказала Ная.

Луїза кивнула, погоджуючись, і взяла документ з рук Кріса, уважно його переглядаючи.

– Цей документ ви маєте віддати тому, хто передасть вам артефакт, – пояснила вона, переводячи погляд на Даніель. – Довіряю його тобі. Ти вже була на перемовинах, тому повинна впоратися.

Даніель узяла документ і почала уважно його читати. У цей момент до групи приєднався Джейс, а Казара тимчасово зникла в коморі.

– Привіт, – сказав Джейс, махнувши рукою.

– Не пройшла й сотня років, як ти впорався, – піддражнила його Лексі.

Джейс з прищуром поглянув на неї:

– Воу, ти сьогодні маєш інший вигляд. Зачіску змінила?

– Ні, це ти з кожним днем гірше бачиш.

Вони розсміялися.

– Джейс, закінчив? – запитав Кріс.

– Так, вони вже чекають на подвір’ї.

– Чудово, тоді можете вирушати, – підсумувала Луїза.

Казара повернулася, несучи пару клинків і магічну сумку.

– Зачекайте, – сказала вона, зупиняючи дівчат. – Я поклала туди кілька ножів. Вони маленькі та компактні. Хтось із вас вміє ними користуватися? Якщо ні, то я…

– Ножі? Джесі, подай-но їх, – Лексі простягнула руку.

Казара хитнула головою.

– Ну, це було очевидно… – процідив хлопець.

Кріс хихикнув, а Джейс підійшов ближче до сестри.

– Скільки їх? – запитав він, спостерігаючи, як Лексі крутила й підкидала ножі, що красиво виблискували на сонці.

– Шість, – відповіла вона.

– У тебе ж не тільки ці чотири кишені на поясі?

– А ти мене добре знаєш, – Лексі усміхнулася й передала два ножі Джейсу.

– Лекс, а де ще? – запитала Даніель, скоса глянувши на подругу.

– Не видно, щоб вони виглядали, – додала Ная.

– Ну для цього вони й зроблені, – Лексі спокійно пояснила. – Знизу, на задній частині гомілки є другий шар тканини. Він хоч і виконує захисну функцію, але також є таємною кишенею. Джейс, зафіксуєш їх там?

– Готово, можете йти, – кивнув той.

– Казара, Крістофере, ви двоє проведіть їх до брами, і повертайтеся до роботи, – додала Луїза. – Бажаю успіху вам, дівчатка.

Подякувавши, вони вирушили. Вийшовши на подвір’я школи, дівчата побачили три мотоцикли. Сівши на уже добре опанований транспорт, дівчата зручно влаштувалися і, попрощавшись із Казарою та Крісом, рушили на інший кінець міста.

***

Перед ними постав особняк, що виглядав як величний палац з минулого століття. Будівля вражала своєю грандіозністю: високими вежами та багатоповерховими фасадами, прикрашеними витонченими карнизами та барельєфами. Сонячне світло проникало крізь крони дерев, освітлюючи просторий парк, що розкинувся перед входом.

Вимощена бруківкою дорога, оточена охайними туями, каштанами та квітучими магноліями, вела до головного входу. Квітучі клумби й розкішний фонтан з білого мармуру додавали саду неповторного шарму. Легкий вітерець колихав підстрижену траву, на якій блищали краплі ранкової роси, що іще не встигла випаруватися під сонцем.

Коли дівчата заїхали у відчинену браму, вони припаркувалися і підійшли до чоловіків, що чекали на них. Даніель зняла шолом, поправила волосся й стала навпроти одного з мовчазних братів. Ззаду стояли дівчата, лишивши свої шоломи на мотоциклах.

– Доброго дня, – Даніель впевнено зробила крок вперед. – Я Даніель Хофферс. Мене та моїх супутниць прислала Луїза Мартін, щоб забрати артефакт. Ось підписана згода.

Вона простягнула документи. Узявши їх, мовчазний брат представився:

– Мене звуть брат Сіріон. Прошу, досить цих урочистостей, молоді дами.

– Дякую, брате Сіріоне, – тепло відповіла Лексі. – Ви як поживаєте?

– Люциана, як завжди нетерпляча, – він злегка всміхнувся. – Я добре, не переймайся.

– Рада чути. Брате Сіріон, не могли б ми швидше закінчити? Нас попросили не затримуватися.

– Добре. Брате Фін, віддайте артефакт дівчаткам.

Чоловік, що стояв поруч, дістав невеликий механізм і, побачивши магічну сумку у Наілії, підійшов до неї. Дівчина без зволікань прийняла артефакт.

– Готово, він у надійному місці, – підтвердила вона.

Після короткої розмови дівчата попрощалися з братами й вирушили до брами.

– Лекс, звідки ти з ним знайома? – запитала Ная.

– Ну, там така історія… З дитинства. Якось потім.

Вітерець продовжував гратися з травою, злегка підіймаючи пелюстки магнолій, закручуючи їх разом із листям у легкому вирі. У цьому танці раптом з’явився вогник, що повис у повітрі, ніби щось очікуючи. Язики полум'я обгорнули маленький предмет. Ная швидко схопила його.

– Дівчата, тут лист! – вигукнула вона. Полум’я згасло, залишивши послання у її руках.

– Від кого? – запитала Лексі.

– Луїзи.

– Що вона там пише? – додала Даніель.

Ная уважно прочитала лист. Вираз її обличчя поступово змінювався.

– Оу…

Лексі поправила зачіску, зітхнувши:

– Хтось має резинку для волосся?

– Лекс, ти як завжди… – Даніель простягнула їй одну із своїх. – Вона не така міцна, як твоя, але згодиться.

Лексі зав’язала тугий хвіст.

– Ми вже майже виконали завдання, то що ж вона ще

хоче?

– Зараз зачитаю, – сказала Ная. – Бо у двох словах не скажу.

Лексі обперлася ліктями об кермо, чекаючи.

– Не дивись так. Страшно, – буркнула Ная. – Отже, Луїза пише…

Дівчата, сподіваюся, мій лист не застав вас у дорозі. Унаслідок непередбачуваних обставин ваше завдання дещо змінюється. Як ви знаєте, сьогодні до Аледдаралю прибуває родина Сунако. За початковим планом супроводжувати їх до інституту мав Крістофер зі своєю командою. Проте наразі він виконує моє доручення на іншому кінці міста й не встигне прибути вчасно.

Даніель, спочатку прямуйте до родинного будинку Сунако. Після цього супроводьте автомобіль до інституту. Артефакт передайте пану Сунако після зустрічі. Від цього моменту вашим головним завданням буде забезпечити безпеку артефакту та пана Сунако в разі нападу демонів. Поверніться до інституту до настання темряви.

Луїза Мартін

– І тепер нам треба їхати бозна-куди? – запитала Лексі.

– Дім Сунако знаходиться не так і далеко, – відповіла Даніель. – Але схоже, додому треба буде їхати в об’їзд.

– Вам не здається, що на нас просто спихнули чиюсь роботу?

– Можливо.

– Виїжджаємо. Швидше почнемо – швидше закінчимо.