Сутінкова гра

Сутінки поглинули подвір'я, коли кілька людей обережно відчинили задню браму інституту. З будівлі швидко вийшла Казара й одразу підійшла до офіційно вбраної жінки.

– Пані Луїзо, вони прибудуть з хвилини на хвилину.

Директорка схрестила руки на грудях, зосереджено насупивши брови. Кріс і Джейс стояли неподалік, спостерігаючи, як троє мотоциклів в'їжджають на подвір'я. Луїза підійшла ближче, окинувши поглядом Даніель.

– Доброго вечора, пані. Подати звіт зараз? – голос Даніель прозвучав різко, але спокійно.

– Ні, Даніель, відпочиньте, – відповіла Луїза, не відриваючи погляду від документів.

– Ми б залюбки, однак...

Позаду почувся приглушений шурхіт кроків. Лексі підійшла до них разом із молодим хлопцем, тримаючи його однією рукою за плече, а іншою за передпліччя. На його зап'ястях ще звисали залишки мотузки, розрізаної поспіхом. Дівчина сердито дивилася на нього, кожна риса її обличчя промовляла: «Ось ще один головний біль».

– Пані Луїзо, мої вітання, – голос Луки прозвучав рівно, але з легким натяком на втому. – Хотілося б представити вам молодого пана, однак він поранений. Давайте зайдемо всередину.

– Лука Ґарсія, давно не бачилися, – жінка кивнула. – Крістофер вже чекає на вас.

– Пане Сунако, пане Ґарсія, прошу за мною, – Кріс коротко окинув поглядом присутніх. – Люциано, можеш відпустити його, ми тримаємо.

Лексі різко махнула рукою, і залишки мотузки розсипалися в повітрі тонкою плівкою магії. Вона трохи відступила, спостерігаючи, як Кріс і гості зникають у коридорі.

– Віддала? – неголосно промовила Лексі, все ще дивлячись кудись вперед.

– Так, – відповіла Ная, приглушено зітхнувши. – Цей хлопець такий...

– Хто він? – озвався Джейс, з’явившись із тіні.

– Давно тут стоїш? – Лексі скептично звузила очі.

– Прийшов десь за дві хвилини після вас. Так хто він? І чого це ви за ручки трималися?

Лексі підняла одну брову і, лукаво посміхнувшись, кинула.

– А що, твоє місце зайняв?

Джейс не відповів, лише втупився в небо.

– Цього… недоумка ранив демон Сабіни, – сказала Лексі вже серйозніше.

– Він що, бився з вами?

– Якби ж то. Тільки під ногами й плутався, – вона знизала плечима.

– Він плутався тільки біля твоїх ніг, – усміхнулася Ная і кинувши для Лексі легку посмішку рушила геть.

– Нехай більше не лізе до тебе, – тихо, але твердо промовив Джейс, дивлячись у слід Наілії. – Якщо буде шастати поблизу, скажи мені чи Крісу. А сама як?

– Усе добре, – відповіла вона, але її голос був не таким упевненим, як завжди.

– Дені вже кличе тебе, йдіть перевдягатися. Ми з Крісом дочекаємось. Сьогодні додому підемо разом.

Лексі кивнула і, посміхнувшись, рушила до дівчат.

***

– Ох, як добре... – Лексі блаженно потягнулася на ліжку, закриваючи очі.

Ная, що читала книгу неподалік, лукаво зиркнула на неї.

– Дені! Ти довго?

– Уже тут, – Даніель вийшла з ванної, витираючи мокре волосся рушником.

Їхній вигляд зараз був далеким від звичної бойової витонченості: розтріпане волосся, зручний повсякденний одяг, втома в очах.

У двері постукали. Даніель, не роздумуючи, відчинила.

– Луїза тебе за нами послала? – вона з цікавістю глянула на Джейса.

– Так, чекає у кабінеті через пів години. Лексі, я зараз до Луки. Ти зі мною?

– Уже біжу! – Люциана підскочила з ліжка. – Дівчата, зустрінемось у кабінеті, – додала вона, вже вибігаючи з кімнати.

Джейс лише хитнув головою і рушив слідом, залишивши дівчат удвох. Ная відклала книгу й сховавши її магією підійшла до дзеркала.

– Як думаєш, що то за Лука?

– Ну він знайомий з Крісом і Джейсом, але за наданою мені інформацією уже досить давно працює на Кан Клав.

– Тоді як вони з Лексі познайомилися, "маленькою" її зве.

-Біля кімнати Луки-

Лексі не стала церемонитися. Вона постукала раз у двері, відчинила їх і зайшла всередину. Там вона побачила Луку та Кріса, які сиділи за столом і щось активно обговорювали.

– Лука! Я прийшла!

– Лексі, спочатку треба... – почав Кріс, але Лука зупинив його, махнувши рукою.

– Та годі тобі. Вона ж завжди така. Звикни вже. Він встав, підійшов до дівчини і легко обійняв.

– Ти сьогодні билася відмінно, – сказав Лука трохи відступивши.

– Ха, вчилася у кращих.

– Чуєш, Кріс? Ти кращий. Наш найкращий, – Лука саркастично розтягнув слова, посміхаючись.

– Лука, закрийся! – пробурчав Кріс, але в його очах майнула іскра братерської теплоти.

В кімнаті запанувала легка, майже ностальгічна атмосфера. Давні друзі знову зустрілися й спілкуються розказуючи останні новини. Вони сміялися, підколювали один одного, влаштували бій подушками й просто говорили.

Час минув швидко й уже пора йти до директора.

– Я з вами, – Лука рішуче підвівся. – Лексі для мене як сестра. Так, маленька?

Він погладив її по голові, розтріпавши волосся.

– Та-а, – простогнала вона невдоволено, але без злості.

***

Луїза сиділа за своїм столом та щось писала. Збоку біля неї стояла Казара. Дівчина періодично відповідала для директора. Згодом до кабінету постукали та почувши схвалення знайшли двоє дівчат.

Директор навіть не підняла голову, занурившись у свою роботу. В кімнаті запанувала тиша і лише годинник, що висів на стіні, періодично цокав. Згодом прийшла Лексі, а слідом за нею хлопці.

Жінка трішки витримала паузу й одразу наголосила:

– Як думаєте у чому полягала ваша місія? Га? Напевно у тому, щоб довести гостей до інституту цілими й неушкодженими. Але, що я бачу? Пан Сунако поранений, а автомобіль, який надав Кан Клав, взагалі відсутній. Чи варто мені зарахувати вашу місію? Чхати на авто, що мені родинні Сунако сказати? Що їх син був ранений, ще до того як прийшов до інституту? Скажіть, мені так їм відповісти!?

Луїза дійсно була розлючена. Вона не щадила дівчат попри хлопців та Казару. За цей час директор ні разу не встала зі свого місця і продовжувала розмову схрестивши руки на грудях. Її стрімкий та до мурашок гострий погляд ковзав по обличчях дівчат, ніби намагаючись виявити слабкість.

Закінчивши свою промову Луїза встала з-за столу.

– Сьогодні вже пізно, – нарешті сказала вона. – Казаро, залишся. А з вами поговоримо завтра на уроці.

– Добре, пані, – коротко відповіла Даніель.

– Ні, зачекайте, Ви самі змінили умови місії. В нас не було необхідної зброї та інформації для ефективного захисту автомобіля. І тепер ви кажете що не зарахуєте місію? Чи все ж ми впоралися? – несподівано озвалася Лексі, не бажаючи залишати питання відкритим.

– Люциано, на сьогодні розмову закінчено, – Луїза навіть не глянула на неї. – Деталі місії повідомлю завтра.

Дівчата похмуро кивнули і вийшли з кабінету.

– Мені здається, чи дівчата не в настрої? – тихо запитав Лука.

– Їх щойно насварили через нахабність твого підопічного. Як думаєш, що у них із настроєм? – відповів Кріс.

– Він більше не мій… – пробурмотів Лука.

– Лексі найбільше засмутилась, кинув Джейс.

– Лука, ти сьогодні не зайдеш до нас на вечерю? – раптом запитала Люциана розвернувшись до супроводжуючих.

– Чому б і ні, маленька?

Він м’яко посміхнувся й Лексі наче ожила, вона підбігла до них і швидко затараторила:

– Тоді йдіть по речі, і чекайте мене біля брами. Я зайду з дівчатами до Дені і прибіжу до вас.

Не встигли парубки їй відповісти, як Лексі уже побігла до подруг і потягнула їх до кімнати Даніель.

***

– Лексі, а що то за Лука? Я так розумію, ви давно знайомі.

Лексі на мить задумалася, перш ніж відповісти:

– А, Лука?

Дені, яка сиділа поруч, скептично склала брови:

– Ще й називає тебе маленькою… Що з ним не так? Лексі засміялася й піднялася на ліктях:

– Зараз розкажу… А де мої речі?

– Ти розказуй, а я принесу, – відмахнулася Ная.

Лексі плюхнулася на ліжко, заклавши руки за голову.

– Ну, з Лукою ми дружимо давно. Скільки себе пам’ятаю… Він як старший брат. Спочатку був другом Кріса, потім подружився з Джейсом. А далі, коли я з ним познайомилася, почав доглядати за мною. Ну, був для мене нянькою. Мама частенько залишала мене на Луку і Кріса, коли ми були малими.

Вона хихикнула, ніби згадуючи щось особливо смішне, а потім додала:

– Тому й називає мене маленькою. Я для нього як менша сестра.

– Ого, ви так давно знайомі! – здивувалася Дені.

– Точно, – підхопила Ная, повертаючись із речами.

– Але де він був ці роки?

– Він поїхав до Ротервіля десь за рік після того, як ми пішли до школи, – пояснила Лексі, беручи з рук Наї свою сумку.

– І ви не бачилися так довго?

– Не зовсім. Лука приїжджав раз на пів року. Але поспілкуватися нормально ніколи не виходило. Востаннє ми бачилися десь два роки тому...

Дені примружилася:

– Він виглядає старшим за Кріса. Скільки йому? Лексі на мить задумалася, рахуючи подумки.

– Якщо я правильно підрахувала, то двадцять… один.

– Він же не мисливець, – задумливо сказала Ная. – Рун у нього нема, битися точно не вміє. Ніяких рефлексів.

– Ахаха, – Лексі знову хихикнула. – Битися він уміє, просто не хоче.

– То він мисливець? – Дені не відставала.

– Якщо я скажу, що примітивний, повірите?

– Примітивний? – перепитала Дені.

Ная прищурилася:

– Але він бачив нас навіть у маскуванні.

– У нього батьки мисливці, – пояснила Лексі, поправляючи пасмо волосся. – Кілька навичок і зір передалися.

– Тепер зрозуміло, – задумливо промовила Ная.

– Тобі ж уже пора? – нагадала Дені.

– Ага. Піду, бо хлопці чекають.

***

– Я тут! – весело вигукнула Лексі, підбігаючи до трьох постатей.

Джейс склав руки на грудях, з докором подивившись на неї:

– Чого так довго?

– Ну вона ж дівчина, їй можна, – втрутився Лука, з лукавою усмішкою. – Тим більше ми самі щойно прийшли.

– Десять хвилин тому – це не «щойно», – пробурчав Джейс.

Лексі хитро усміхнулася:

– Ну… Ходімо вже!

Дівчина посміхалася й впхнувши пакунок Крісу у руки побігла вперед до дороги. Лука лише понизив плечима й посміявшись з неї хлопці пішли додому.

***

Надворі уже було досить темно. Сонце зайшло за горизонт залишивши по собі рожеве небо. Компанія зайшла до будинку. Вони сміялися і весело розмовляли. В одній із кімнат горіло світло.

Кріс, заходячи у дім, гукнув:

– Мамо, ми вдома!

– Вгадай, хто сьогодні з нами! – весело додала Лексі.

– Добрий вечір, тітко Катю! – Лука ступив у кухню з усмішкою.

Катерина, яка саме нарізала овочі, завмерла, а потім розцвіла в усмішці:

– Лука! Як давно тебе тут не було! Проходьте, допоможете мені з вечерею.

– Мамо, нехай хлопці допоможуть, а я швидко переодягнуся, – заявила Лексі і шмигнула вгору сходами.

Увійшовши на кухню, Лука підійшов до тітки Катерини. Вона витерла руки рушником і обійняла його. Жінка продовжувала готувати вечерю, розмовляючи з Лукою. Кріс допомагав сервірувати стіл, а Джейс вийшов на подвір’я, щоб покликати батька.

У домі панувала тепла, затишна атмосфера, яку ніхто не наважувався порушити. Вони говорили про Луку, його життя в Ротервілі, про те як провели цей день, про різні дрібнички, що не мали ніякої важливої суті.

Згодом спустилися Лексі.

Вона причепурилася й переодягнулася в піжаму, яку вона часто носила вдома. Зайшовши до кімнати Люциана стала допомагати мамі.

Вечір продовжувався. Коли всі зібралися й вечеря була готова, Кріс підвівся з-за столу.

– Напевно, всі вже знають, що Лексі сьогодні ходила на свою місію «Фарко» !

Він зробив паузу, даючи можливість друзям відреагувати.

– Тому пропоную привітати її! Ну, і звичайно, з приїздом Луку!

Вечеря проходила в теплій і затишній атмосфері. Батьки займалися своїми справами, але при цьому завжди були готові прислухатися до дітей.

Діти, своєю чергою, ділилися своїми успіхами та невдачами, обговорювали події дня. Всі разом насолоджувалися смачними стравами й невимушеними розмовами, а усмішки на обличчях свідчили про те, що кожен з них справді цінував час проведений разом.

***

Під час перерви дівчата мовчки сиділи за партами, похмурі й трохи засмучені. Вони міркували над місією, яка залишала після себе чимало питань. Нарешті продзвенів дзвінок, і клас поступово зайняв свої місця. Дехто продовжував розмови, інші зосереджено повторювали матеріал або чекали на вчителя.

Двері раптово відчинилися, і замість учителя до класу увійшли директорка та Казара. Учні одразу підвелися, привіталися, а після дозволу сіли на місця. Луїза окинула поглядом аудиторію, наче шукаючи когось, а Казара сіла за вчительський стіл і, поглянувши на журнал, розпочала.

– Як ви вже здогадалися, першого уроку сьогодні не буде. Пані Нінель відсутня, але у нас є важливі новини. Пані Луїза вам все пояснить, поки я заповню документи.

Луїза, схрестивши руки за спиною, підняла голову й почала.

– Вчора була проведена перша місія для Люциани, Даніель та Наілії. Встаньте, будь ласка. Їм було доручено забрати артефакт із Резиденції Мовчазних Братів та доставити його до інституту. Однак під час виконання завдання трапилася непередбачувана ситуація, і місія дещо змінилася. Тепер їхнє завдання полягало в захисті не лише артефакту, а й важливого гостя. Даніель, будь ласка, підсумуй.

Дені зробила крок в сторону виходячи з-за парти. Дівчина буда серйозна, й натяку на хвилювання не було, після схвального кивка директора розпочала.

– Виїхавши з подвір’я інституту, ми вирушили до резиденції. Дорога була спокійною і безпечною. Ми з Наілією забрали артефакт у братів Сіріона та Фіна, а Люциана патрулювала поруч, на випадок небезпеки. Завдання було майже виконано, коли ми отримали нове доручення – захищати пана Сунако...

Після детального опису подій Луїза попросила Люциану продовжити, адже саме її план був вирішальним. Лексі впевнено вийшла вперед і лаконічно описала хід битви з демонами Сабіни, підкресливши, що одна з атак виявилася складнішою, ніж очікували, і під час бою її клинок випадково пошкодив дах авто.

– Пасажири не постраждали. Бій завершився, – серйозним голосом промовила Люциана. – Наступні кілька хвилин усе було спокійно, доки я не пішла патрулювати округ. Даніель, Наілія та пан Ґарсія залишилися на місці, а пан Сунако рушив за мною.

Вона витримала коротку паузу, після чого з легким зітханням додала:

– На жаль, він був надто наляканий, тому не відходив від мене ні на крок.

Люциана говорила це з максимальною серйозністю, та по класі пробігся маленький смішок. Луїза хоч і стримано, але теж зрозуміла сарказм дівчини.

– У результаті бою пана Сунако поранили, – підсумувала Лексі, схрещуючи руки на грудях.

Після завершення звітів Луїза оголосила про нове поповнення в класі – учня, на ім'я Іларіон Сунако, якого дівчата супроводжували під час місії. Хлопець, одягнений у темну мисливську форму, злегка вклонився.

– Я приїхав із Ротервіля, але тепер, коли мої батьки переїхали, буду жити тут, в Аледдаралі. Я не сильний у бою, але добре розуміюся на науках. Сподіваюсь, ми з вами порозуміємось. Також хотів би подякувати трьом панночкам, які супроводжували мене сюди, особливо моїй охоронниці, що захистила мене від страшних демонів.

Він знову схилив голову у легкому поклоні посміхаючись, його погляд ковзнув до Люциани, що сиділа неподалік. З класу почулися оплески – учні привітали нового однокласника.

– Добре, сідай на вільне місце.

Іларіон обвів клас очима, шукаючи, де сісти. Зупинившись на вільному місці позаду Люциани, він рушив туди з усмішкою. Сівши за парту, він не міг приховати свого задоволення. Люциана ж, помітивши його, тихо фиркнула, а її погляд перескочив до Казари, що сиділа неподалік. Та лише знизала плечима й м’яко усміхнулася.

Лексі насупила брови й різко розвернулася до хлопця.

– Хей, Ларі, не лізь під руку, коли не просять! – роздратовано випалила Люциана, спопеляючи юнака поглядом.

Іларіон розгублено моргнув, швидко відвівши очі.

– Люциана, вірно? Пробач, я лише хотів допомогти…

– То збав свою доброзичливість, а то вона тебе погубить, – різко кинула вона, і, не дочекавшись відповіді, повернулася до своїх справ.

Юнак співчутливо посміхнувся.

В цей час, коли атмосфера в класі трохи заспокоїлась, Казара встала й тихо підійшла до директора, що сиділа біля дверей. Пошепотівши їй на вухо кілька слів, вона вийшла з кабінету. Луїза, проводжаючи її поглядом, повернулась до учнів.

– Учора прибув призначений екзаменатор. Він буде присутній на ваших перших місіях і оцінить їх. Він невдовзі зайде і оголосить результат місії дівчат.

Через кілька хвилин у коридорі почулися кроки. Хтось підходив до класу. Діти встали. Відчинивши двері в кабінет зайшов хлопець. У нього було чорняве волосся, зібране у хвостик, з кількома прядками, що вибивалися й обрамляли обличчя. Яскраві, немов орлині, очі виділялися на його засмаглій шкірі. Він був у білій сорочці з розстібнутим верхнім ґудзиком, з-під якої виглядало тату на шиї. На поясі висіли клинок і невеликий кинджал, а поверх сорочки був одягнений захисний жилет. Його зовнішність одразу прикувала увагу всіх учнів, і з кінця класу несподівано пролунав стриманий голос.

– Лука?! – здивовано вигукнула Лексі, коли високий хлопець зайшов до класу.

– Усім привіт! – безтурботно привітався він й став поряд з Луїзою.

– Знайомтеся, це Лука Ґарсія – ваш екзаменатор, – представила його жінка.

Лука усміхнувся й кивнув, спираючись на стіл.

– Як вам уже відомо, я був присутній на місії дівчат. Прошу їх вийти до дошки.

Лексі піднялася першою, і до неї приєдналися Ная та Дені. Вони стали поруч із нею, але Лексі, замість того щоб спокійно стояти, з нерозумінням штовхнула Луку в бік.

Той лише коротко глянув на неї і, не змінюючи тону, продовжив:

– Ви вже слухали про перебіг місії, тому немає потреби повторювати. Як очевидець, можу підтвердити, що самостійні дії Іларіона на вирок не впливають.

Луїза кивнула, перехоплюючи ініціативу:

– Ми з гордістю можемо сказати, що ваша місія «Фарко» зарахована. Вітаю вас із допуском до церемонії вручення рун!

Клас вибухнув оплесками. Дівчата сяяли від радості, обіймаючи однокласників і дякуючи наставникам.

Під час перерви група дівчат оточила Луку, сміючись і розглядаючи його. Лексі, поглядаючи на хлопця, більше спілкувалася зі своїми подругами й обговорювала майбутні плани.

– То що, коли відсвяткуємо? – весело запитала Лексі, кидаючи погляд на подруг.

– Цього тижня вільна лише неділя, – зітхнула Ная. – Дядько Фрідріх знову відсутній, тому я маю допомогти з його роботою.

– А тобі не здається, що його занадто часто кудись викликають? – скептично підняла брову Дені.

– Останній раз ми гуляли тижні два тому, – згадала Лексі.

– Ну не знаю, все-таки він Верховний… Я не можу йому перечити, – Ная безпорадно знизала плечима.

– Ей! Маленька!

Лексі розвернулася, зустрічаючись поглядом із Лукою, який уже наближався.

– Вже набридли? – склала вона руки на грудях.

– Мені треба було якось вирватися, – знизав плечима хлопець.

– І тому назвати мене "маленькою" було твоїм планом?

– Найкращий захист – це несподівана атака, – Лука хитро примружився.

– Ти тільки для цього підійшов?

– Ні, у мене розв’язався хвостик, який ти вранці зав’язала.

Лексі скептично подивилася на нього.

– То зав’яжи новий. І, до речі, я вас ще не познайомила, – раптом змінила тему дівчина. – Лука, це Ная та Дені. Мої ліпші подруги.

Хлопець чемно привітався, після чого сів навпроти Лексі.

– Чого тобі? – вона підозріло примружила очі. Лука не відповів одразу, а лише поглянув на неї своїм милим, майже котячим поглядом.

– Хвостик…

Лексі зітхнула – глибоко, трохи грайливо – й нахилила голову, поглянувши на Луку з легкою посмішкою.

У її погляді читалася м’яка втома, змішана з турботою. Вона не сказала ні слова – лише жестом вказала йому повернутися спиною. Лука, ніби тільки й чекав на це, відразу засяяв і з охочим ентузіазмом розвернувся, сівши перед нею на парту, як слухняне кошеня.

– В тебе тут гніздо? – пробурмотіла вона собі під ніс, розбираючи пасма.

– Якщо там буде сова – не чіпай то на вечерю, – жартома кинув Лука, ховаючи посмішку.

Лексі хмикнула, але не відповіла.

Йому чомусь подобалося, коли вона щось робила для нього. Навіть таку дрібницю, як зав'язати волосся – це завжди здавалося чимось більшим, особливою мовою турботи, якою володіла лише вона.

Її пальці ковзнули до його волосся – темного, трохи неслухняного. Резинка, що тримала хвіст, ледь трималася, сповзаючи по пасмах. Він чув її дихання, відчував, як її пальці торкаються шкіри біля шиї. Повільно знявши стару резинку, вона провела пальцями крізь волосся, трохи розправляючи його. Її дотик був теплим, турботливим. Вона зібрала його волосся знову і ледь торкнувшись губами кількох слів, згустила навколо резинки тонку павутину магії, яка м’яко закріпила зачіску.

Лука не зміг не озирнутись. Весь клас… дивився. Ну, майже весь. Один хлопчина навіть підняв великий палець вгору. І Лексі це помітила теж. Її щоки порожевіли, а погляд метнувся до нього – швидкий, сором’язливо-серйозний.

Хлопець повернувся до Люциани. Він усміхнувся, не думаючи, й побачивши її погляд, лише тихо засміявся. Його долоня легко лягла на її голову, пальці м’яко ковзнули поміж пасм.

– Дякую, майстре, – сказав він пошепки. – Запишусь на наступний сеанс після обіду.

Вона пирснула зі сміху і відвернулась, але Лука бачив її усмішку. І вона була краща за будь-яку магію.

***

Минуло місяці чотири з того моменту, коли Іларіон і Люциана вперше зустрілися. Спочатку дівчина ставилася до хлопця з певною настороженістю, проте згодом їхні стосунки пом’якшилися і перетворилися на справжню дружбу. У школі панувала тиша і спокій, адже щодня приносили нові завдання.

Іларіон швидким кроком прямував до класу, тримаючи в руках пакет. Побачивши Даніель, зупинився:

– Лексі тут?

– Вийшла на подвір’я, сказала, що буде чекати тебе там, – відповіла Дені, спокійно гортаючи записник.

– Дякую.

– Ви сьогодні разом на тренування?

– Ага, ще з Беном…

Дені підняла на нього хитрий погляд:

– А ти що, хотів піти туди удвох?

Ларі ніяково закашлявся, а вона засміялася:

– Йди вже, вона напевно зачекалася.

– Добре… До завтра.

Даніель посміхнулася і повернулася до розмови з однокласниками. Іларіон вийшов з інституту, ставши на сходах, озирнувся.

Теплий вітерець огортав його. На подвір'ї гуляли учні та працівники. Скрізь вуличний гомін, він переплітався зі співом пташечок та шелестом листя, створюючи затишну атмосферу. Іларіон рушив на пошуки Лексі. Він блукав доріжками, заглядав на майданчик і в сад. Там під кущем магнолії він угледів знайоме обличчя. Безтурботне та розслаблене. Люциана лежала на зеленій травичці й солодко спала. Усміхнувшись юнак поспішив до неї. Він присів поблизу і ще раз глянув на дівчину.

Розтріпане волосся спадало додолу. Довгі темні вії ледве помітно тріпотіли, а губи були ледь-ледь відкриті, з піднятими кінчиками.

Вона посміхалася навіть уві сні.

Підклавши одну руку під голову Лексі виглядала дуже мило. Іларіон дивився на неї не відриваючи погляд, не бажаючи будити. Вітерець гуляв по гілках, й з кожним поривом він наближався струшуючи листя з дерев. Зашепотіли й листочки на кущі під яким відпочивала Люциана. Пелюстки магнолії полетіли додолу. Декілька із них приземлився на волосся дівчини.

Обережно, щоб не розбудити сплячу красуню, Ларі почав прибирати пелюстки. Коли він закінчив, його погляд залишився на її обличчі, милуючись цією картиною. Не втримавшись, його рука мимоволі потягнулася до рожевої щічки. Затамувавши подих, він провів пальцем по її ніжній шкірі. Але раптом чиясь міцна рука схопила його за плече.

– Ти!

Різкий голос змусив Іларіона здригнутися. Він миттєво обернувся, відсмикуючи руку від Лексі. Перед ним стояв Джейс, його погляд був недоброзичливим.

– Га? Тихіше, вона спить, – прошепотів Ларі.

– Сам бачу. Що ти тут робиш?

– Вона попросила принести її форму, от я і приніс.

– Приніс, а тепер йди. Я з нею посиджу, поки не прокинеться.

– Не потрібно, я вільний і залишуся з Люци. Джейс скривився, не бажаючи залишати їх удвох.

– З нею буду я.

– Ні, після занять ми планували йти на тренування.

Їхні погляди перетворилися на бурю, наче змагалися у внутрішньому поєдинку. І якби не несподіваний голос, можливо, між ними вже запалала б сварка.

– О, привіт.

Лука підійшов ближче, поглянув на ситуацію й запитав:

– Чого маленька спить на холодній землі?

Не чекаючи відповіді, він обережно підняв Лексі на руки.

– Застудиться, – буркнув він. – Віднесу її до себе.

Коли прокинеться, скажу, щоб йшла до вас.

Лука легенько підкинув її, поправляючи положення, і попрямував до житлового комплексу, залишивши хлопців мовчки перетравлювати події.

***

З кожним днем інститут наповнювався новими талановитими учнями. Мисливці, маги, вампіри – всі істоти розвивали свої здібності. Дехто вже пройшов свою першу місію й успішно склав іспит, щоб продовжити боротьбу. Даніель та Ная також досягали значних успіхів. Бен, з яким Лексі продовжувала спілкуватися, почав відвідувати додатковий гурток. Іларіон і Люциана приєдналися до нього, щоб провести час разом. Після занять друзі часто збиралися, гуляли до ночі, дивилися фільми або грали в настільні ігри.

Наілія і Лексі змагалися, вдосконалюючи свої магічні здібності, контролюючи заклинання і вивчаючи нові. На іншій платформі поруч з ними Джейс й Даніель тренувалися, використовуючи як зброю, так і рукопашний бій. Іларіон не завжди залишався до кінця, адже для нього важливіше було набуття знань, ніж фізична сила. Ная також поверталася додому, і пан Шелвуд продовжував спроби контролювати її. Залишившись удвох, Даніель і Люциана організовували спаринги за єдиним правилом – не завдавати шкоди супротивнику.

Це був безтурботний час, коли ніхто не замислювався про майбутнє чи можливі негоди. Через місяць Лука повернувся до Ротервіля, а на заміну йому приїхав новий екзаменатор, і Крістофер також почав збиратися від’їжджати. З кожним днем часу на розваги ставало все менше, а кількість місій зростала. Джейс хоч і не зовсім погоджувався з дружбою сестри з Іларіоном, але завжди допомагав їм.

Місії продовжувалися, і вже зовсім скоро відбудеться церемонія, на якій новообрані мисливці отримають свої спеціальні знаки. Сутінкові мисливці отримають ангельську руну, маги – картку «Мінорі», що відкриє доступ до магічних бібліотек, а вампіри – магічну обручку, що надасть невеликий імунітет до срібла.

Церемонія є важливою віхою, яка символізує завершення навчання і дорослішання. Після неї можна обрати подальше навчання в Ротервілі або у Мовчазних братів, але більшість залишається в рідному інституті, де починає працювати. Життя продовжувалося, а дружба Ларі з Люцианою лише міцніла.