Сутінкова гра

-Аледдараль-

-Літо кілька років потому-

Ранок в будинку сім’ї Розанд-Вуд розпочався спокійно. Крізь напівпрозорі штори пробивалися теплі сонячні промені. Лексі стояла перед дзеркалом, розчісуючи своє довге волосся. Вплівши його у косу, вона вийшла зі своєї кімнати. В коридорі потягнулася й попрямувала до сусідньої кімнати, де на ліжку спав Джейс. Посмішка торкнулася її губ, коли вона нахилилася над ним.

– Gashin tsuntsu, – прошепотіла Лексі.

Магічні іскри заграли на кінчиках її пальців, зупинившись біля носа Джейса. Хлопець, сонно морщачи брови, повернувся на інший бік. Та Люциана протягала руку далі.

– Апчхи! – голосно чхнув Джейс, сівши і протираючи очі.

Лексі лише засміялася у відповідь.

– Ти знову? Відчепися, – буркнув він, намагаючись залізти назад під покривало.

Але у відповідь в нього полетіла футболка.

– Ну-ну, Джесі, одягайся й ходи снідати.

Він зітхнув і повільно піднявся з ліжка, а Лексі вже вибігла з кімнати й спустилася вниз. Увійшовши до кухні, вона побачила старшого брата Крістофера, який розливав щось у склянки.

– О, доброго ранку! – весело привіталася вона.

Кріс підняв голову і кивнув їй:

– Ти вже на ногах? Лекс, сніданок готовий. Я мушу бігти на роботу.

Він посміхнувся, струснув її волосся долонею й швидко вийшов у коридор.

– Дякую! Зустрінемося в інституті, – крикнула вона навздогін.

– Джейс, я пішов!

– Ага, бувай... – почувся сонний голос молодшого брата, що саме спускався до кухні.

– Джесі! Ти де там? Заснув?

– Та йду я, йду...

Поснідавши, Лексі взялася мити посуд, поки Джейс збирав речі. Незабаром він спустився до неї, швидко перекинувся кількома фразами й пішов взуватися. Лексі приєдналася до нього, і вони разом вийшли з дому.

Ранкове сонце лагідно освітлювало подвір’я, а крізь бруківку пробивалися кущики зеленої травички.

– Ти сьогодні кудись йдеш після інституту? – запитав Джейс.

– Та ні, напевно...

Відчинивши хвіртку, Лексі одразу помітила знайому постать біля воріт.

– Ларі! – вона тепло посміхнулася.

– Люци, привіт!

– І тобі привіт, – кинув Джейс, злегка насупившись.

– Джейс, що ти тут робиш?

– Живу, – знизав плечима той, починаючи зачиняти хвіртку.

Поки Лексі обіймала Ларі, Джейс уже йшов вперед.

– Ви сьогодні на плац підете? – кинув він через плече.

– Ні, сьогодні там занять немає, – відповів Ларі.

– Я б іще потренувалася, – задумливо додала Лексі, злегка розчарована.

Останнім часом їй здавалося, що після тренувань у неї залишається надто багато невитраченої енергії.

***

Попрощавшись із братом, Лексі зайшла в клас. Ная та Дені вже були там, і подруги швидко поринули у жваву розмову, жартували та обговорювали щось цікаве. Лексі саме сміялася з чергового жарту, коли її покликав Ларі.

– Люци! Люци, ми можемо поговорити?

– Звичайно, але я зараз із дівчатами…

– Ні, не зараз! Після уроків, якщо можна…

Хлопець виглядав схвильованим. Він весь час відводив погляд. Лексі лише кивнула, спокійно повернувшись до розмови з подругами. Пролунав дзвінок, і все йшло як завжди, допоки не постукали у двері.

– Доброго дня, – Казара ввійшла до класу, окинувши поглядом учнів. – Пробачте, що перериваю урок, але пані Луїза шукає Іларіона Сунако. Він тут?

– Так, – піднявся Ларі.

Казара кивнула й попросила ще кількох учнів вийти з класу.

Минув уже цілий урок, а Ларі так і не повернувся. Лексі намагалася зберігати спокій, але всередині наростало передчуття чогось недоброго. Коли двері знову відчинилися, до класу зайшла незнайома дівчина.

– Мені потрібна Люциана, – сказала вона.

– Це я, – відповіла Лексі, підводячись.

– Чудово. Ходи за мною, тебе Іларіон кличе.

Лексі швидко вийшла за нею, і вони попрямували до саду. Там, серед дерев, Лексі помітила Ларі, що сидів на білосніжній лаві. Він був одягнений в обладунки: шкіряні ремені для зброї, металеві пластини та рукавиці щільно прилягали до його рук. Поряд стояв рюкзак, і хоч Ларі сидів спиною до неї, Лексі відразу відчула щось недобре.

На дворі було спекотно, але віяв прохолодний вітерець. Серце Лексі зойкнуло. Дівчина хутко побігла до Ларі.

– Ларі! Ти куди?

Почувши її голос, наче блискавиця пронизливий, хлопець підвівся, помітно напружений. Він намагався щось сказати, але здавалося, що слів не вистачає. Лексі схопила його за плечі, дивлячись прямо в очі.

– Люци, все добре. Мене вибрали поводирем для місії. Ми вирушаємо на зачистку печери Візарі, де засіли демони Бійцері.

Лексі слухала уважно, схрестивши руки на грудях. Ларі постійно чухав долоні, помітно хвилюючись. Дівчина різко підійшла ближче, схопивши його за плечі.

– Ти ж повернешся?

Ларі ковтнув повітря, ніби зважувався на щось важливе.

– Люци, ми познайомилися дуже несподівано. І коли життя звело мене з такою, як ти, я довго не міг у це повірити. Довгий час я спостерігав за тобою, а коли ми стали друзями, я був на сьомому небі від щастя. І... Люци, я хочу сказати… Його голос трохи здригнувся, але не встиг він закінчити, як Лексі несподівано поцілувала його в щоку.

Серце Ларі завмерло.

– Не хвилюйся, – м’яко промовила вона. – Я зрозуміла. Дам відповідь, коли ти повернешся з перемогою.

Ларі застиг, вражений.

Вітер колихав дерева, шелест листя тихо долинав до його вух, але його думки були зайняті лише однією людиною – Люцианою, її сміхом, що лунав в його голові, поки він злегка похитувався від несподіваного повороту подій.

Він мовчки простягнув їй невелику коробочку.

– Що це?

Відкривши її, дівчина побачила браслет із перлин, які сяяли різними кольорами під сонцем. Мініатюрна золота підвіска у формі сонця ніжно колихалася на вітрі.

– Це неймовірно...

Вона хотіла приміряти браслет, але їх перебив голос Казари.

– Іларіон!

Ларі напружився. Час настав.

– Люци, я...

Лексі посміхнулася:

– Нічого, подаруєш, коли повернешся.

Люциана посміхнулася, а Ларі поклавши браслет за пазуху побіг до Казари. Лексі помахала йому в слід й пішла до кабінету.

-Дві години потому-

До класу під час перерви зайшла Казара, її погляд одразу викликав в усіх відчуття напруження.

– Люциана в класі? – сухо запитала Казара. Дівчина підняла голову, відриваючись від книги.

– Пані Казара? Так, я тут.

– Ходи зі мною.

В її голосі не було звичних ноток стриманого задоволення чи роздратування. Лише холодна впевненість, під якою ховалося щось невимовне. Лексі не ставила зайвих питань, лише мовчки підвелася й пішла слідом.

Вони крокували пустим коридором, поки Лексі не помітила, як дівчина кілька разів відкривала рот, ніби хотіла щось сказати, але ніяк не наважувалася.

Зрештою, мовчанка обірвалася.

– Люциана, я розумію, що ти хвилюєшся, але не варто.

Дівчина зупинилася, скосивши на неї погляд.

– Перепрошую, але я повністю спокійна. – Це була не правда. – Щось трапилося?

Казара не відповіла одразу наче уникаючи її погляду. Це ще більше насторожило Лексі. Вона почала уважніше розглядати все навколо: коридори, які ще хвилину тому здавалися безлюдними, виявилися заповненими фігурами, що квапливо пересувалися в одному напрямку. Десь далі чулося схвильоване гудіння голосів.

Лексі стиснула кулаки, відчуваючи, як напруга зростає. У цей момент перед нею з'явився Кріс. Його вираз обличчя не залишав сумнівів – він був стурбований.

– Лекс, ти вже тут? – голос Кріса прозвучав трохи глухо.

Казара на мить зустрілася з ним поглядом, потім коротко кивнула:

– Залишаю її на тебе.

Не зволікаючи, вона пішла, залишивши їх самих.

– Що трапилося? Куди всі так поспішають?

Кріс зітхнув, ніби зважуючи, як краще пояснити ситуацію.

– Іларіон сьогодні вирушив на місію, – почав він повільно. – Але все виявилося складніше, ніж очікували. У печері набагато більше монстрів…

Його голос на мить затих, наче не хотів озвучувати найгірше.

– Кілька зграй об’єдналися, і…

Слова застрягли в горлі Лексі.

– Не кажи, що вони ще досі там.

Кріс зітхнув, його плечі ледь помітно опустилися.

– На жаль, вихід перекрили.

Дихання Лексі стало коротким і уривчастим. Вона запустила пальці у волосся, ледь помітно тремтячи. Погляд мимоволі вихопив знайому постать серед натовпу. Джейс стояв осторонь, зосереджено закріплюючи ремені мисливського спорядження.

В її грудях щось стислося.

– Джейс… він теж туди йде?

– Так, – просто відповів Кріс. – Він і ще кілька груп вирушають на допомогу.

Лексі відчувала, як всередині зростає паніка, але змусила себе залишатися зовні спокійною. Краєм ока вона спостерігала за Джейсом, який ретельно готувався до виходу. Не витримавши, вона підбігла до нього, її голос здригнувся від напруги.

– Джейс! – її голос злегка здригнувся.

Хлопець підняв голову, його погляд ковзнув по ній із легким здивуванням.

– Лекс?

Вона швидко скоротила відстань між ними й вхопила його за руку.

– Будь обережним, Джесі.

Джейс скривився.

– Не називай мене так.

– Все ж таки… – Лексі ковтнула клубок у горлі. – Будь максимально обережним. І допоможи Ларі.

Джейс мовчки закінчив застібати ремені. А потім раптом потягнув сестру до себе в міцні, короткі обійми.

– Не хвилюйся, – його голос звучав спокійно, майже невимушено. – Ми вже вирушаємо і повернемося швидше, ніж ти думаєш.

Лексі стояла нерухомо, її серце калатало, а розум затопило безліч думок. Після того як Джейс пішов, вона відчула, що все її тіло напружене. Вона намагалася удавати, що зберігає спокій, але кожна хвилина очікування була для неї мукою.