Сонячне сплетіння

у срібні вихори зими

ішов, не знаючи дороги,

і кидав тінь мою дворогий

у прах, не торканий людьми.

я йшов, чекаючи коли

на чорну бронзу затвердіє

уважне і текуче тіло,

і статуеткою коли

на білий попіл, як на ложе,

воно, маленьке, тихо ляже,

не знав бо я воно тривожне,

бо світ не той - і тінь не наша.

І срібна віхола зими

цю паперову оболонку

мальовану роздерла тонко

і грізним видивом зими

сплелися в рій зимово білий

джмелів, і подихом гула

оружна думка, що була

у Домі Сонця, де доспіла

під барабанами сердець.

Все швидше нісся срібний вихор

все швидше білий попіл дихав

у цей початок, чи кінець...