***

Колись, осіннім вечором,

додому повернуся.

Тоді ж одразу за столом

я над листом схилюся.

Візьму перо, - як старомодно, -

в чорнило легко опущу

і по паперу монотонно

водитиму, допоки не скінчу

історію, яка, можливо,

у когось викличе сльозу.

Хтось прочитає і, тужливо,

піде кудись вночі, в грозу.

О, так, це й справді сумно,

отак легко і бездумно

втрачати час свій і життя

заради того почуття,

якого ти ніколи не зустрінеш

і, звісно, ніколи не розділиш.

За ним ти бігатимеш вічно

і навіть люди пересічні,

від сміху вже аж плачучи,

пальцями вказувати будуть.

О, цього вони ніколи не забудуть.

А ти все бігтимеш,

захекавшись, кричатемиш ім'я, -

єдине, що у тебе залишилось.

Єдина згадка, чим усе скінчилось.

Лише ім'я.

Закінчивши писати, я листа згорну,

у конверт легесенько складу.

Напишу я на ньому лиш ім'я.

І потім одразу спалю.