Вірші-мініатюри

Вірші - мініатюри

1.

Чи хотіла б я бути вічною,

Піднятись над морем річкою,

Потім поглядом в поле піти

І з тобою спокій знайти?

2.

Це все далеко, все це суєта

І ти не потребуєш звичного життя,

Ти задихаєшся і ти вмираєш

І ні від кого допомоги не чекаєш.

3.

Світ – тишина і вічний гамір,

Світ – це мільйони згублених доріг,

Коли не переступиш за поріг

Важких як смуток темних снів.

4. Суддя

На попелищі тріумфального вогню

Стояла жінка сповнена жалю,

Покликання у неї – бути справедливою,

Не матір’ю і не щасливою

5.

Чому я не кохаю так, як всі?

Чому не плачу уночі?

Чому не знаю, що таке любов?

Чому я розчаровуюся знов?

6.

Віриш? Чуєш? Відчуваєш?

А можливо ще й кохаєш?

І мене в ночі чекаєш?

Ні! Ти все-таки себе не знаєш!

7.

Я віддаюся вся тобі…

Уся, без крику і без болю,

Бо просто віриться мені,

Що щастя я знайду з тобою.

8.

Чому для когось зорі – все?

Для мене слово це нічого не несе,

Воно – пусте. Для мене лиш реальність:

Існує тільки відданість в коханні

9.

Ти даруєш свою ніжність не мені,

Ти цілуєш губи .. й не мої,

Ти можливо любиш .. й не мене,

Ти можливо знаєш і не те.

10.

Я відганяю все лихе,

Я забуваю всі страждання

Я стала вільною. Усе!

Немає більше вже кохання.

11.

Маленький біль великому стражданню –

Нерівносильне смерті є кохання,

Нерівносильне порухам життя

І пристрасті не відповідне майбуття.

12.

Стрілою чорною пробили душу,

Хтось там сказав, що витерпіти мушу,

Хтось там сказав і всі терплять,

Страждають, мучаться, мовчать.

13.

Я не люблю іти дорогою прямою,

Перед людьми хитати головою,

Не мати власної мети й життя

І буть як всі: без майбуття.

14.

Тобі достатньо просто захотіти...

Ти знаєш, як покличеш - я прийду.

І не важливо досконало вміти,

Щоб досягти якусь мету.