Місто за Стіною. Пан Ойґен

1

В будинку було тихо, і водночас нестерпно гучно, коли Вартовий його полишив. Гучно було від думок пана Ойґена, від його обурення, яке кипіло в ньому наче лава у жерлі вулкана: гаряча, вбивча і неспинна. Редактор хутко пророкував до візорії, начаклував у ній сутулий портрет свого зама, пана Пелака, і тої ж миті підніс пальчатку до вуха.

Зам відповів не одразу. Він був не стільки здивованим, скільки розгубленим.

— Пан Ойґен? Ви? Пелак тут. — підлітковим, проте сповненим зайвих хриплячих звуків голосом промовив голос у пальчатці.

— Тут, тут. Слухай, не перебивай. — наголосив редактор, хоча зам ніколи не мав такої звички. — Зайдеш сьогодні в мій кабінет. Там є сейф, бачив, знаєш. Код дев'ять три, три, чотири. Щоб двічі набрати три, після першої прокрути на нуль, а потім повернись на трійку. Ключ я передам тобі пальчаткою. Зараз. Так, добре, отримав? Добре. Спочатку код, потім ключ. Запам'ятав?

— Сьогодні… — сумно затягнув пан Пелак і додав: — Але ж вихідний сьогодні…

— Код потім ключ! — прокричав пан Ойґен так голосно, що, мабуть, скло у вікнах затремтіло.

— Пелак запам'ятав. Дев'ять, три, нуль, три, чотири.

— Добре! Звідти, із сейфу ти візьмеш чорну глянцеву теку із білими символами на ній. Не вздумай її відкривати! Вона зачаклована. Якщо її спробує відкрити не той кому вона призначена…

Пан Ойґен запнувся на мить, бо дійсно не пам'ятав, що ж там в біса буде. Щось погане помнив, але що саме ні. Мить сплинула він продовжив:

— На шмаття порве того, хто відкриє, — драматизував по максимуму редактор аби зам добре засвоїв, що ту теку можна видати лише адресату. — Тож навіть не думай.

— Думать не буду. — сумно згодився пан Пелак.

— Віддати її потрібно, — продовжував редактор нарізаючи кола по кімнаті довкола дивану, — Батьку Тару, особисто в руки. Я знаю, можеш мені не пояснювати, що через візорію чи віддзеркалення його не викликати, і що ти не я, і твоя особа ніколи не була йому цікава. Але не зараз Пелак, повір мені, не зараз. Батько сам тебе знайде. До того часу посидь вдома. Я даю тобі на те стільки, скільки потрібно. В редакцію після отримання теки можеш не навідуватися, рахуй це відпустка. Може не така про яку ти мріяв, але зараз взагалі не час для мрій. Ти второпав?

— Не час для мрій, — пригнічено повторив зам, — Пелак второпав пан Ойґен.

— На цьому все. І, будь ласка, Пелаку, навіть у сабат, нікуди не йди з дому. Щоб не піти напевне, прив'яже себе до стула, до ліжка, до будь чого. Це важливо. Чуєш? Добре. Оберігати теку — найвищий твій поточний обов'язок.

— Найвищий, — засмучено повторив зам і додав: — Так а потім?

— Що потім? — редактор навіть зупинився так сильно він не чекав такого питання.

— Потім, — пояснював зам, — коли я віддам теку Батьку Тару, що потім?

Пан Ойґен сумно всміхнувся, зробив великий вдих, повільно випустив повітря товстими ніздрями, відповів:

— Потім, Пелак, буде потім. А як то буде, тільки пророк Самаель знає, але…

— Але не скаже, — закінчив за редактора зам, — бо йому Володарка язика відтяла.

— Саме так, Палеку, саме так. Тож дуй у редакцію і щасти тобі.

Пан Пелак не одразу від'єднався від розмови. Таке побажання він чув вперше і мав витрати час, щоб перетравити його і зрозуміти, що справа дійсно надзвичайно важлива.

2

Після розмови пан Ойґен визирнув у вікно. Його плавучий дім продовжував ледь помітно хитатися спущений, наче невеличкий двоповерховий корабель на поверхню річки Елади. Один, серед десятків інших, які отримували водні перевертні після візиту у мерію за повноліття. Тут він мав жити допоки не перегорить його свічка у Духосховищі, і її не замінить фіал із його душею: старою, сивою і мудрою. Може трохи буркотливою та вередливою, але якою вже є. Хоча... тепер було схоже на те, що чекає на нього не спокій серед інших покійників, а tenebris abyssus probabilitatum involvitur, як сказали б те людці що давно померли.

Подумав так пан Ойґен скривився і опустив лоба на холодне скло вікна.

За останні два Земних роки він прочитав достобіса людських книжок. Це було досить цікаво, адже жили вони зовсім інше життя. Такі схожі і не схожі водночас. Проте, можливо, саме ці книжки і довели його до того, що тепер із ним коїться. Бісові людці, бісова Земля, бісова мітка...

“Чи є та моя свічка й досі?.. — зронив тихо пан Ойґен і побачив як на вікні від його подиху з'являється і зникає каламутний слід. Додав: — Чи може вони вже все вирішили заздалегідь?..”

Думки були важкі, дратівливі і сумні. Ярість і запал вже встигли перегоріти, і залишили по собі втому та дуже пригнічений стан. Людці сказали б говерівський, а редактор сказав би — гівняний.

Пан Ойґен влігся на ліжко, увімкнув візорію, потупився у неї дивлячись скоріш не на скло, а крізь нього.

Там як завжди тривали якісь інтерв'ю із людцями. Цього разу то були двоє чоловіків не дуже охайно одягнені, перед обома були великі мікрофони.

— Олексію, ви ведете блог від самого початку появи Міста. Чи не могли б ви розповісти нашим слухачам, як все починалося?

— Авжеж, залюбки. Тільки, треба враховувати, що деякі події я не буду згадувати, оскільки їх спочатку було занадто багато, та й мережею неслося достобіса фейків. Тож я надам тільки те що відомо напевне і на сто відсотків. У 20NN році, о 23:23 між Нагірним, Подорожнім і Великою Андрусівкою з'явилося Місто. Територія близько ста квадратних кілометрів на узбережжі Дніпра. У перші дві години із сусідніх сіл поступило дуже багато, дуже дивних викликів до поліції, а вже за чотири години туди прибуло кілька загонів спецпризначенців.

Що саме сталося із тими хлопцями з'ясувати не вдалося. Вони й досі рахуються безвісті зниклими. Міфіки кажуть, що назовні після появи Міста крізь тріщину в стіні вийшов Блакитний туман. Це явище буває у Місті за повені, і ті хто потрапляє в туман ніколи звідти не повертаються. Можливо це і так.

О четвертій вечора Місто вже було оточене як на землі, так і на воді. В повітрі літали гвинтокрили і літаки ЗСУ.

— Довкола, вірно?

— Так. Я думаю нашим слухач добре відомо про ту ілюзію, яку створює Стіна вдаючи начебто вона височіє від землі до небес.

— Ілюзію?

— Скажімо так напів. Якщо літак летить в Стіну на висоті більше трьох кілометрів, він не вріжеться в неї, а потрапляє у вир, на кінці якого буде протилежний бік Стіни. Такий самий ілюзорний, тож він просто пролетить Місто наскрізь. Якщо ж висота становитиме менше трьох кілометрів, станеться аварія. Але ми не про це.

— Звісно. То коли Місто вирішило поспілкуватися?

— Наступного дня о дев'ятій ранку. Брама відчинилися, і назовні вийшла четвірка Князів: Тар, Земфір, Ґеус і Лейлек.

3

Пальчатка вібрувала, але виклик був дивний. Пан Ойґен навіть вимкнув трансляцію і спробував проявити на скло візорії обличчя міфіка, що бажав із ним поспілкуватися.

Візорія була порожньою.

Пан Ойґен обережно підніс пальчатку до вуха.

— Ойґен тут, — сказав він із засторогою.

— Я сподіваюся ваша репутація не вигадка, — промовив тихий і спокійний чоловічий голос, — і вам не прийшло в голову викинути монету.

Ойґен обурився, але стримано. Відповів:

— Назвіть себе для початку.

— Чи є різниця хто я? Гаразд. Небайдужий самарянин говорить з вами. — розмито зауважив голос.

Ойґена це не влаштувало.

— Моя робота вимагає від мене знати…

— Ваша робота, пане Ойґену, — зауважив голос перебивши, — потребувала від вас знання щодо наслідків відмови від Угод. Потребувала банальної логіки, якою Ви з відомих тільки Вам причин знехтували. Я своєю безпекою на відміну від вас нехтувати не бажаю. Чи вважали, що мерія яка видала вам магічний каталізатор не зацікавлена в тому щоб ним керувати?

— Ха! — редактор взяв ініціативу в свої руки — Надайте вагомі докази до цих слів!

— Єдина зараз вагома річ це мітка у вашому будинку і вашому, повірте мені, дуже новому житті.

— Повірити вам?! — Ойґен їдко усміхнувся. — Невідомому голосу в пальчатці без портрету власника? Що ще?

— Ну, по-перше, — голос не втрачав ані помірний ритм, ані холодного тону, — Ви не перериваєте бесіду, бо як ви вже казали ваша робота… скажімо, так вимагала від вас природньої цікавості, а по-друге, у нас є дещо спільне: ми не бажаємо ділитися тим, за що взамін не можуть запропонувати нічого відповідно цінного. У нас обох є таїни пан Ойґен, тільки різні вони.

Пан Ойґен помовчав, покрутив бесіду на тлі останніх подій, а особливо останнє речення, відповів не весело:

— Гаразд, мітка в мене, я вас слухаю.