Місто за Стіною. Пан Ойґен

1

Пан Ойґен прийшов до тями сидячи в тісному стільці, посеред кабінету, одягнений не свою одежу, проте охайно і повністю. Навколо не було нічого незвичайного: візорія, шафи, стіл. На ньому друкарська машинка, листи, кілька чорнильниць з пір'ям, мабуть, для швидких заміток і письма "по-тихому". Пан Ойґен сам так інколи робив. Також було кілька досить цікавих картин на стінах, з підписами, а значить малювали їх не магією. Цінні. Також…

Його огляд перервали.

Двері відчинилися і до кабінету увійшла Геліора. На ній був діловий костюм із краваткою метеликом, довге чорне волосся було зібрано в кінський хвіст, зелені очі із вертикальними зіницями дракониці ховалися за темними круглими окулярами без дужок.

Жінка швидко дісталася протилежного боку столу, сіла на стільчик, склала руки перед собою, хрестивши татуйовані довгі пальці із гострими чорними нігтями. Мовила:

— Годі ігор. Я знаю, що немає ніякої таїни, немає ніякого артефакту чи амулету, що може вивести когось із туману. Бо ви і є ключ до туману, пане Ойґен, ви і є ключ до Маґули. Це дуже велика гра, із дуже високими ставками. Князі Земфір і Ґеус, за допомогою цієї мітки знайшли спосіб вас прибрати. Тут вже власне ваша особиста провина, бо Батько Тар не допустив би прямого вбивства, а ви могли б і збрехати.

— Де ми? — запитав редактор перетравлюючи сказане.

— В моєму кабінеті, де ж іще.

— Я надіслав листа, — зауважив пан Ойґен відповідаючи на попереднє питання. Він зрозумів, що жінці відомо все. Це таїти не було сенсу.

— Батько його отримав, тому ми тут. — дракониця помовчала додала: — Запитаєте чому? Чому вас треба прибрати?

Редактор мовчки кивнув.

— Вони вважають, що коли Князь Лейлек опікся вами й спромігся витягти із туману, — спокійно пояснювала дракониця, — так, я знаю, що там сталося, бо я знаю все про всі ключі в Місті, це й породило Межу, а вона своєю чергою посприяла тому, що Місто опинилися тут. Тож логічно, що із рівняння треба прибрати вас, принаймні спробувати. Батько так не вважає. Тож він послав мене, щойно дізнався про вашу мітку. Нам треба забрати монету, бо щоб вам не казав Вартовий, монета має значення, а потім полишити Місто. Тільки там, за Стіною, мітка втратить свою вагу. Тому зараз ми вирушаємо до вас, а потім я покажу вам неофіційний вихід. Наразі, інших варіантів у нас немає. За Стіною перечекаєте…

— За Стіною?! — пан Ойґен вибухнув вскочив, — За Стіною?! Я, головний редактор Нуль Слова. Я відомий всьому Місту! Кажете я буду на щось чекати? Де?! Серед людців?! Їх військових і Вартових, у яких є наказ знищувати втікачів?! Е, ні, я не дурак, пані, я дивився їх трансляції. Я писав про це статті. Я розумію ситуацію. Мені із десятьма мітками безпечніше в Місті, ніж з жодною за його межами. Я нікуди не піду. Я думав ви допоможете мені тут, але так — облиште. Краще поверніть мене додому і хай обурений Замза душить мене далі. Щось та й вигадаю.

— І що саме? — дракониця була непохитна.

— Я! НЕ! ПІДУ! ЗА! СТІНУ! Вам скільки разів це повторити?!

Ойґен кричав і махав бурхливо на додачу товстими руками. Проте дракониця навіть не змінила пози. Сиділа як сиділа і дивилася на нього крізь темні лінзи круглих окулярів.

— Гаразд, — мовила вона помовчавши, і поклала на стіл кілька паперів, щойно витягнутих із шухляди під столом. — Ознайомтеся із цим.

Пан Ойґен швидко повернувся на місце, схопив папери, став швидко читати їх зміст.

— Нечуваний егоїзм… Паплюжить закони Міста… Має піти у вигнання до безодні Ймовірностей… Свідчення сусіда, пана Замзи… Що це за дурня?

— Стаття вашого конкурента, Ніщо і Ніде. Завтра буде надрукована. Ранковий випуск. Як гадаєте, як це сприймуть міфіки?

— Як ще одну дурницю на шпальтах цих бовдурів, — редактор жбурнув папери назад на стіл, — Всім відомо, що вони мене не шанують. Я двічі судився із ними за наклеп.

— І двічі програли, — холодно зауважила жінка.

— Я не особливо старався, та й загалом програш у тих справах був нам тільки на користь. Цього разу вони не виграють.

— Цього разу не буде, пане Ойґен, ви більше не маєте права на суд. Забули?

— Я… — пан Ойґен не закінчив і сам замовчав.

А ось тут правда була на її боці, як би йому не хотілося того визнавати. Навіть, пан Пелак, його покірний секретар не міг піти й подати в суд за нього, оскільки в суді, більше, взагалі не може фігурувати його ім’я. Це редактор знав і розумів. Розумів, що це кінець. Скільки не кричи, скільки не сперечайся, а виходить або Безодня, або гра у схованки із Вартовими. De duobus malis minus est semper eligendum, як сказав би людець Аристотель. Але в цьому випадку: Utrumque malum est, nullum minus. Так, вони дійсно рівні.

— То що ви, пане Ойґене? — після паузи запитала дракониця. — Що ви вирішили?

2

Вона увійшла до зали тихо, як кішка, проте Нейґо її відчув. Щось було у її появі такого, неприродного навіть для нього, міфіка, що сповнене рідини серце затріпотіло, і водяному стало ніяково і соромно, немов би був він малим хлопчиком, а вона… його красивою тіткою, до якої не знаєш як ставитися. Просто тріпоче все в середині і ніяк не перестає.

— То які тут у тебе таємниці, коханий? — промовила граційна струнка жінка у вбранні, яке Нейґо ніколи раніше не бачив. Він виділив дивне взуття: чорно біле, високе із переплетеними шнуривками, коротку шкіряну спідницю, і дивну рожеву сорочку без рукавів і гудзиків. Зачіска у жінки була коротка, а волосся темне. Вона наближалася до нього, йому ставало все складніше триматися на ногах.

— Нові і цікаві, — мовив голос, — все як ти любиш. До речі, це Нейґо.

Водяний не рухався, а жінка вже наблизилася його і ходила довкола чи то вивчаючи, чи то просто розглядаючи.

— Красунчик Нейґо, — проговорила вона усміхнувшись, — так його називають. Із цим складно сперечатися, дійсно дуже симпатичний водяний. А чого він тут Єрихає?

— Твоя ласка йому потрібна, люба. Чи зможеш ти йому із своїх сліз чоботи зробити. Йому сушею треба пройтися, і перед однією жінкою вибачитися.

— А потім закохатися в неї? — абсолютно серйозно, без іронії запитала гостя.

— Я не знаю як то буде люба, ти сама вирвала язика тому Самаелю, а він і дійсно бачив майбутнє.

— Тому і відтяла, бо бачив, а говорив казна-що, — вона не зупинилася, ходила кругами довкола Нейґо і дивилася, дивилася, дивилася… — Чули б ви хлопчики його історії, всі сумні і кінець поганий. Я таких не люблю. В кінці має бути кохання і щасливий фінал, бо тоді навіщо все це? А що за жінка?

— Наша ключниця.

— Геліора? — в рожевих очах в тон дивної сорочки промайнули вогники, — І як ти їй нашкодив красунчик Нейґо?

— Я не знаю, Володарко, — зрозумівши із ким має справу, водяний не роздумуючи чесно відповів.

— Це твої справи Єрихає?

— Тут всі справи наші, кохана. — зауважив голос і пояснив: — Драконицю Нейґо, звати Геліора. Вона ключниця Міста за Стіною. І ти її дуже образив. Тому підеш і вибачишся.

— І закохаєшся, — зронила Меімена, але якось так просто, що і коментувати того було не треба, тож Єрихай і не став, продовжив:

— По суші ти довго не протримаєшся, а старий колодязь ти вичерпав весь, тож якщо кохана моя буде не проти, то із сліз своїх чоботи тобі народить.

— Зроблю я тобі чоботи, красунчику Нейґо, але щоби мітки ти позбувся треба обов'язково вибачитися, і якщо Геліора скаже іти за нею, то іти. А скаже ще щось робити, то роби. Жінкам не можна відмовляти. Жінок не можна ображати. Бо на перший раз можуть спалити не сильно, а на другий — востаннє.

— Я не збирався, Володарко із нею сперечатися. Я скоріше не дуже уявляю, як, взагалі, заговорити після тих моїх витівок…

Це була довга фраза і далася йому вона із неабияким трудом, але він зміг. Зміг вимовити два речення поруч із Нею. А серце стрибало і земля тікала з під ніг. Земля…

Нейґо подивився на свої ноги і зрозумів, що черевики вже на ньому. Він в них, він весь цей час був в них. Це зрозуміло, як би по-іншому він так довго міг бути у палаці. Але чому тоді вони це все йому кажуть?..

— Єрихаю, а красунчик у нас дуже кмітливий хлопчик, — мовила після паузи Меімена, наче прочитала його думки. — Проте йому вже треба йти. Йому вже давно треба йти.

І Нейґо йшов. Йшов від Кістяної альтанки у бік колодязя. Йшов і не міг пригадати коли почав іти. Коли опинився тут, а коли був там. Тут і там зламалися. Вони були одночасно, хоча чи були взагалі? Чоботи казали, що були. Чоботи не могли брехати, у них як і Самаеля немає язика.

3

“— Пелак, тут…

— Дякую за теку, є одна справа для тебе”.

Пан Пелак дістався Духосховища на обіді. Він вирішив, що ввечері тут може бути забагато зайвих очей. І загалом мав раціо.

Підйом на кілометрову штучну гору позаду високої гостроверхої будівлі мерії був не особливо зручним, а сходи народжували бажання зробити їх дещо вищими й рівнішими.

Пелак дістався вершини й перед ним відкрився чудовий краєвид на Місто, навіть досить непогано було видно лісистий лівий берег. Сама ж вершина, то був круглий оглядовий майданчик, з кількома спусками вниз, у темний простір порожнечі всередині гори.

Пан Пелак не бажав йти пішки, тож наблизився дерев'яної таблички із інструкцією для швидкого переміщення. Він не читав, знав. Тож виставивши перед собою руку в пальчатці він промовив: “Дозволь скористатися твоїми послугами, Ґедрез”. Земля затремтіла під його ногами, всередині гори щось відбувалося дуже гучне і потужне. За хвилину перед Пелаком з'явилася триметрова кам'яна долонь. Він переліз через огорожу, пройшов по кам'яним пальцям в центр і сів, схопившись руками за великий для кращої рівноваги. Мовив: “Редактор Нуль Слова, пан Ойґен”. Ґедрез не барився і відразу почався спуск.

Коло світла яке були згори ставало дедалі меншим, проте в середині гори не було аж так темно, оскільки ліву частину Духосховища складали десятки тисяч свічок, а праву фіали зі сріблястими душами. Зараз душі спали, тому тут було тихо. Це вночі гора повниться багаточисленними бесідами, суперечками й дискусіями.

Рука піднесла пана Пелака до бажаної секції, він ступив на виступ, зробив крок і затулив обличчя руками. На тому місці де мала бути свічка тепер була лише чаша із розтопленим воском із якого стирчав крихітних палаючий гніт.

— Де свічка? — прошепотів він навряд очікуючи на відповідь, але вона була. Низький голос Ґедреза йому відповів:

— Вона виросте, коли він повернеться. Або зникне якщо ні.

— Звідки повернеться?

— Не знаю, пане Пелак, не знаю. Він тут не один такий. У деяких свічок виростали знову, а у деяких просто зникав вогник, але й душі не було, аби я міг її закрити в фіал. Тож я подумав, що якщо душі немає, значить вона десь не тут. Але де це “не тут” я не знаю. Може ви? Чого б ви тоді сюди приходили і просили саме пана Ойґена.

Пелак помовчав, вибачився, що не може розповісти і попросив голема доставити його назад.

Треба було зв'язатися із Батьком і все йому розповісти. Бозна-чому він не відвідує Духосховище, але це не його Пелака справи. Його справа, тепер, обійняти посаду, яку він ніколи не бажав. Але доведеться і він дуже сподівався тимчасово. Допоки пан Ойґен не повернеться. Звідки? Аби ж він знав.