Місто за Стіною. Пан Ойґен

1

— Мені казали, що ви Князь, який нам допомагає із вашими втікачами.

— Я Князь Земфір Жах, панночко. І так, Вартові Зеро виконують мої накази. Ліквідовують наслідки життєдіяльності мого безладного брата Тара.

— Ви сказали Жах. Чому так?

— Викликати це почуття довгий час було моїм головним обов'язком допоки Ми всі не потрапили у цей смітник.

— Вам не подобається Земля?

— Земля, ви, ця кімната, цей пристрій який зараз нас записує. Мені тут нічого не подобається. Але я заручник, як і всі ми. А все завдяки ще одному моєму брату.

— Князю?

— Панночка, користуючись вашою ж мовою запитаю: ви чи я впали з Місяця?

— Перепрошую...

— Так, якщо я Князь, то хто ще може бути моїм братом? Чолотавр? Годі цієї дурні.

— Я правда не хотіла...

— Якби не хотіли, то підготувалися б до розмови. На все добре.

2

Вона вела його вузькою стежкою, яка то була, то зникала. Кілька разів редактор чіплявся малочисельним одягом за кизильник чи дерен. Поколовся, подряпався, але йшов. І нарешті дійшов.

— Колодязь? — дивлячись на стару кам'яну споруду здивовано запитав пан Ойґен, наче намагався впевнитися, що бачить те, що бачить.

— Угу, — зеленоока кивнула.

— Це НЕ водойма! — обурено вигукнув редактор.

Дракониця підійшла до споруди, відкрила засув, подивилася вниз, в темряву. Потім підняла з землі камінчик, кинула у темне черево, прислухалася. Камінчик кілька разів вдарився об стінки, а потім долинув “хлюп”. Зеленоока подивилася на здивованого редактора і мовила спокійно:

— Там є вода.

Пан Ойґен вибухнув:

— Всередині мене теж! І вас також, але ми не водойми! Знаєте, я у свій час писав статті про підлітків, які "паганили" колодязі. Я туди не полізу.

— Це перший з тих, про які ви писали, — так само спокійно мовила дракониця.

— Ахах. Тим паче! — редактор підійшов і сам нахилився вдивляючись у темне черево споруди, додав: — З'їхати з глузду. Обісяний старий колодязь. То тут криївка неподалік. Я згадав. Та щоб, вас панночко, ви казали тут водойма.

— Джерело води, — поправила сама себе зеленоока, редактор же ж не забарився із гучним коментарем:

— Хмара теж джерело води!

— Пане Ойґену, не лютуйте. Які у нас варіанти? Коли прийде ніч, в річку вам не можна, бути ближче міста — теж, у мене на прицілі — також. Я дракониця, не забувайте. Вогонь і вода давні вороги.

Пан Ойґен глибоко зітхнув, заспокоївся, запитав:

— Ви взагалі не контрольована?

— У-у — вона похитала головою. — Вза га лі.

— Як ваше ім'я? — несподівано поцікавився редактор.

— Геліора.

— Геліора, це має лишитися між нами, ви затямили?

Вона кивнула.

— Скажіть вголос.

— Добре. Хоча, враховуючи наявність у вас мітки, мандри до старого колодязю, це найменше, що може забруднити вашу репутацію. Поки що про вашу проблему — це слово вона виокремила паузою, — знають одиниці, але якщо ви переживете сабат, то ваш конкурент “Ніщо і Ніде” обов'язково надрукує про вас статтю.

— Звідки вони по-вашому дізнаються?

— Пане Ойґен, таке тримати в таємниці неможливо, до того ж я звідкись дізналася.

— Не скажете?

Зеленоока усміхнулася.

— А ви про те як із Етеру втікли розповісте?

Редактор теж усміхнувся, проте скоріш іронічно.

— Гаразд, я поліз.

І він скинувши із себе майку і труси пірнув у холодну темряву.

3

— То ви, виходить, не менш загадковий князь ніж Єрихай?

— Це досить, погане порівняння, запевняю тебе, людець. Князь Єрихай, князь Таїн. Творець законів і правил природи Міста. Я ж просто виключення із цих самих правил. Хоча також вже маю одне власне надбання.

— Цікаво. Розкажете?

— Гадаю, Володарка буде не проти. Я причетний до використання Етеру. Або Межи, чи Маґули, як кажуть деякі міфіки. Раніше, між Космосом, де є Місто, і Хаосом в якому сконцентровано джерело всієї магічної енергії не існувало якихось надто чітко окреслених кордонів. Інтуїтивний так, був завжди. Ви, наприклад, може розрізнити, де є реальність, а де ваші вигадки. Можливо, не завжди це так вже й легко, у нас взагалі-то так само, але в цілому це досить не складно. Після того, як я... "намацав", нехай буде так, Етер, кордони ці стали абсолютно зрозумілі.

— То ви Батько Етеру, князь Лейлек?

— Послухай, людцю, в мене немає титулів, мої досягнення не є аж такими значними. Виокремити те, що і так завжди було, навряд можна записати у досягнення. Я цікавився вашою історією, і мені дійсно дивно, що, наприклад, Колумб вважається у вас тим, хто відкрив один із континентів вашої планети, хоча якщо мислити спираючись на здоровий глузд, контент той був до нього, і існує після. Тож відкриття таке цілком номінальне. Як, наприклад, і моє.

— Дякую за пояснення, тоді перейдемо до другої частини. Прокоментуйте, будь ласка, таке явище як субота або сабат. Людям заборонено відвідувати Місто в цей день, а також, з інсайдерської інформації мені відомо, що саме у сабат спостерігалася найбільша кількість ваших втікачів.

— Міфіки не людці, ти маєш це розуміти. Вони діти Тара, і мають дуальну природу. Більшу частину життя вони живуть достатньо схожим на ваше. Мають дім, роботу, сім'ю. Сабат перетворює все що є в місті на щось інше. Навіть важко якось це все пояснювати. Дай хвилинку. Гм... Я думаю, кращим з усіх буде опис: спільне сновидіння. Але таке, в якому смерть цілком реальна, а ти... не те щоб ти.