Місто за Стіною. Пан Ойґен

1

Нейґо летів. Це почуття дуже нагадувало перебування в воді, хіба тільки аж надто все було легким, розрідженим і нечутливим, тому йому було справді важко скеровувати своє нове тіло. Пориви вітру хили праворуч, на захід, тож Нейґо гріб своїми вусами серед прозорого повітря намагаючись протистояти невидимому супротивнику. Він обертався довкола осі, крутився, і мабуть, як би міг випорожнити свій шлунок, то так і зробив би.

Юнак Еол спостерігав за ним від того моменту, як водяний обернувся на пару. Він крадькома летів за ним, гублячись в сірих хмарах, розбурхуючі останні наче старі лахи, виринаючи і пірнаючи знову.

Нарешті він наблизився до напружено махаючого вусами сома, і привітався:

— Каліспера! А я й думаю, ти Нейґо, чи не ти. А виявляється — ти. Чому в такій подобі? Що робиш в моїх володіннях? Чому не вдома? Лялечки тобі набридли?

— І тобі всі благ, юначе, — важко проговорив водяний, — Які часи такі й розваги. Про борг не забув?

Біловолосий пірнув у повз пропливаючу сіру хмару, покопирсався в ній, виринув:

— Та це коли було? Згадав... А чого борг?

— Дно річкове один володар вітру хотів подивитися, — важко дихаючи відповідав сом, — то йому треба було бульбашку оглядову створити й чарами від Князів приховати. А натомість він обіцяв обов'язково відплатити, за нагоди.

— І хто ж він? — вдаючи, що не розуміє про що іде мова, запитав юнак.

Потому Еол осідлав шматок хмаринки, наче то був поні, і вдаючи вершника летів біля перетвореного Нейґу в світлі місяця, вже не рожевого, білого, серед темного неба і купи зірок.

— То ти ж, наче, шановний пан, то сам маєш довідатися і борг той з нього спитати. А то раптом Князі дізнаються, шкандаль буде...

— Вони тебе не послухають. В тебе Чорна мітка. Тож вибач, Нейґо, мені пора.

— Ану стій! — пробасив обурено водяний у подобі сома із пари, — Стій! Чуєш? Все їм розкажу! Все!

Але Еол став летіти надто швидко для нього і мабуть, останніх слів вже й не чув.

Вітер посилився, закрутив, завертів Нейґо у вихорі, і став підіймати його все вище, вище і вище, у бік зірок і місяця. А там ставало все холодніше і холодніше. Тож першими полетіли вниз вуса перетворившись на краплі, а за ними очі, товсті губи, численні маленькі зуби й зябра. Розсипався сом дощем. Падав, падав і летів нічним небом на зустріч річці Еладі. Десь там, далеко внизу. На зустріч темній смужці, що розділяла два береги Міста за Стіною.

2

“Не зрадив і слова дотримався”, — подумав Нейґо роздивляючись свої синьошкірі руки. Проте він не міг зрозуміти де він. Щойно він наче ж летів додому, до дівчат і риб, але тепер стояв посеред величезної темної зали. Тут було багато товстих свічок, а впритул до стін стояли шафи із незчисленною кількістю старих запилених книжок і тонами павутиння.

— Де я? — запитав водяний от просто у стін. Ті не забарилися із відповіддю.

— Послухай мене, Нейґо, — відповів йому низький холодний голос. Він був всюди і доносився звідусіль. Задавалося, наче б то частина його була от прямо в його, Нейґо, красивій, довговолосій голові. — Зараз хочу аби ти зазирнув у моє дзеркало. Я не впевнений що воно працює. Тож, будь ласка.

Щойно голос це сказав перед водяним з’явилося величезне дзеркало, в три його зрости. Рама у нього була срібною, а на ній були вирізьблені численні символи й літери.

Нейґо подивися у дзеркало і побачив там якусь малоприємну істоту. Вона мала зайву вагу, була одягнена в широку неохайну спідню білизну, і білу стару майку. На товстому обличчі виднілися бакенбарди, темно-руса чуприна стирчала вгору і нагадувала грудку старих водоростей.

— Хто це? — запитав водяний придивляючись і вже помічаючи, що рухається та істота синхронно із ним.

— Кого ти там бачиш? — поцікавився басовитий голос.

— Якогось дорослого, досить огидного зовні пана із надлишками жиру. Він стоїть на тому самому місці де мав бути я у віддзеркалені. І рухається, — Нейґо помахав істоті, та помахала йому, — так само як я. Воно дуже схоже на домовика чи низика, але ті, якщо чесно, значно приємніші.

— Угу, — задумливо зронив голос і додав: — Дякую, Нейґо. Більше питань не маю.

Дзеркало зникло так само швидко як і з’явилося. Відлуння від голосу теж розсіялося надто раптово, тож стало дуже і дуже тихо і самотньої в тій залі.

Водяний помовчав трохи, подумав, і мовив тихо перед собою:

— Князю Єрихаю, якщо вже випала така нагода…

— А ти не дурень, — долинув той самий голос, але він був тепер чітко позаду, і стовідсотково мав джерело.

Нейґо повернувся і побачив перед собою величезну темну голову, вищу за нього на лікоть. Її тримали на собі, а точніше на своїх мушлях, три товсті чорні равлики чиї видовжені очі носили окуляри. Голова ж та вся була посічена дивними шрамами, і теж мала окуляри, от тільки в очних отворах замість сфер із райдужками й зіницями переплітався і рухався живий колючий терен.

— Кажи, — ледь ворухнувшися мовили товсті темні губи.

— Я думаю, Князе, що те, що я тут, означає що дехто таки дотримався свого слова.

— Дехто. Ха, — голова гучно всміхнулася, а равлики зарухалися так, аби удати, що окрім звуку, голова ще й хитається від сміху. — Нахабно, з твого боку, розповідати мені, Князю Таїн, про декого.

— Обставини, ваша таємносте, вибачте, — чесно зізнався водяний, — І все ж. Чи не знаєте ви як прибрати це? — Нейґо перевернув праву долоню так аби виставити перед собою темне коло, що було на ній і показати його голові. — І звідки воно? — додав.

— Гаразд, — голова зітхнула. — Твоєю ж мовою: дехто тобі це подарував.

— Дуже, погодьтеся, поганий подарунок, — зауважив синьошкірий. — А як її можна позбутися?

— Не можу сказати, — відповідала голова, — Мітка витвір мого брата Земфіра, створена на прохання іншого — Ґеуса. Я не втручаюся у їх справи.

— Це я розумію, дякую Вам, ваша таємносте, — Нейґо ще трошки подумав і додав. — І все ж. Воно ж працює вірно? Це дзеркало. Значить я вам допоміг, допоможіть і мені.

— Кмітливий ти нахаба, — голова знову всміхнулася, — маю це визнати знову. Гаразд. Є в мене для тебе дещо, тільки, послуга за послугу.

— Звісно, ваше таємносте.

— За дзеркало це ти нікому і ніколи не скажеш, згода?

3

— Скажіть, пане Міклаш, чи вдалося вам дослідити явище відоме як Блакитний туман?

— Дослідити... Якщо так можна сказати. Ми взяли кілька зразків з того одягу, що лишився від спецпризначенців. Скажу, одразу, щоб трохи заспокоїти сім'ї, раптом вони зараз нас дивляться. Всі військові і досі вважаються безвісти зниклими. Слідів крові чи інших пошкоджень ми не знайшли. Ми робимо все можливе, щоб зрозуміти, що саме сталося і як нам повернути наших людей.

— Дякую, вам.

— Зарано поки дякувати. Субстанція ця, як і те що нам вдалося дослідити з отриманого нами матеріалу із загиблих міфіків має схожі характеристики. Насправді це не так просто пояснити, проте деякі риси ми змогли виділити. Всі клітини мають дуже мінливий характер. В чомусь вони своєю поведінкою нагадують електрони. Тобто мають подвійну природу. І залежить це від того як саме ми проводимо експеримент. Якщо дуже і дуже просто: то ці клітини залежно від умов можуть бути як клітинами, так і чимось іншим. Ми припускаємо, що коли туман стикається із біологічними організмами він перетворює їх. Проте чи є цей процес незворотнім ми не знаємо.

Один із Князів, а саме пан Лейлек казав, що туман виник в Місті тоді, коли він сам відкрив таку річ між світом матерії й світом енергії Міста як Етер, або Межа. Тобто туман інколи просочується у світ Міста і всі, хто в нього потрапляють зникають назавжди. Всі, окрім одного міфіка, але він не відкриває нікому секрет того, як зміг вибратися із туману. Ми б дуже хотіли із ним поспілкуватися, але як ви знаєте, їм заборонено лишати Місто, а люди, які були за Стіною і повертаються втрачають пам'ять.

— Чи можливо зробити нотатки?

— Ми думали про це, але відповідно до одного із законів природи Міста, або ж в термінології міфіків Таїни, жодна книга звідти не може потрапити сюди, лише навпаки. Якщо ж казати про вплив, то пан Лейлек чітко пояснив, що кожен міфік в межах Міста вільний громадянин і ніхто не може примусити його відкрити таємницю. Тому ми покладаємося лише на власні сили.

— Гадаєте вийде?

— Знаєте, як вчений скажу — ми працюємо над цим, а як людина — що все-таки вірю в це.