Підземелля

Як вже було сказано, до тями я прийшов на лікарняному ліжку. Розплющив очі — усе біле, з обох боків медична апаратура, ліворуч апарат, який за серцем слідкує, ота крива з вихилясами — це мій сердечний ритм, а другий, котрий праворуч, — мабуть, за диханням, ну, там, частота, наповнюваність киснем чи ще які показники, я в них не тямлю.

Прибіг хлопець, як з’ясувалося, медбрат, усміхається на всі тридцять два, видно, слідкував по телевізору, побачив, що я опритомнів, і прибіг, ну, і я йому теж усміхаюся.

Каже радісно:

— Ми з дня на день чекали, коли до вас свідомість повернеться, і от цей день настав. Зараз ваші рідні прийдуть, я їм тільки що повідомив, але спочатку вас огляне професор.

— Дякую, — кажу, і не впізнаю свій голос. — Який сьогодні день?

Медбрат сказав день і число — початок серпня, отже, я вже місяць лежу наче труп. Ворухнув рукою — рухається, голова теж, а права нога ще в гіпсу, мабуть, перелом, бо нащо ж тоді гіпс. А так нічого не болить.

— Що зі мною сталося? — питаю. Дещо я й сам пам’ятаю, але не все, про ногу, наприклад, ні.

Він і розказав і про кулю в легенях, і про струс мозку, який спровокувала друга куля, і про роздроблену гомілку, яку кілька разів складали й оце нарешті склали остаточно, але ще доведеться полежати, щоб правильно зрослася, і про те, що в моє одужання мало хто вірив, а я взяв та й одужав усім на зло.

Прийшов професор, оглянув мене, перевірив рефлекси, каже, що загалом нормально, видужуйте, та й пішов, а через трохи заходить процесія: спереду мама, за нею батько, а в кінці дядько Степан.

Мама кинулася до мене, але не обнімає, боїться зробити боляче, тож просто сіла поряд, за руку взяла та й плаче, дивиться на мене жалісно мокрими очима, а чоловіки зі мною за другу руку поздоровкалися та й стоять, сяють, теж раді, що я очуняв нарешті.

Поговорили, скільки було дозволено, та й пішли, я майже нічого не встиг розпитати, але про головне дізнався, а саме, що “Відродження” вже нема, усю верхівку арештували й не тільки тут, а в інших країнах теж, а преса пошуміла трохи, ну, менше, ніж сподівалися, та й втратила інтерес — і це добре.

Вже потім, коли мені стало краще й мене відключили від апаратів, а Степан Андрійович міг скористатися блокувальником, та й батько своїм теж, а раніше вони остерігалися їх вмикати, щоб не вплинути на роботу апаратів контролю та життєзабезпечення, так от, увімкнули вони свої апарати та й розказали деякі деталі операції зі знищення “Відродження”.

По-перше, врятував мене, як я вже казав, Микола Назарович, за що я йому вдячний, хоч він і злочинець, але мене тут же поправили, що ніякий він не злочинець, його вже давно завербував Степан Андрійович, і діяв пан Микола в інтересах слідства, а позаяк мав доступ до секретних матеріалів, то виявився просто чудовим джерелом інформації.

Оце діла, кажу, чого ж ви, дядьку Степане, мене не попередити, бо я в Миколу міг би ненароком з ліхтарика пальнути, а ні, то ножицями штрикнути, так я їх усіх ненавидів, його в тому числі. Ні, каже дядько Степан, не міг ти, у тебе ж ліхтарика не було і ножиць не було, та й невже ж ти вважаєш, що в людину ножицями штрикнути так просто?

Ех, схаменувся я, не треба було мені про ліхтарика згадувати, я ж не знаю, чи вони знають, що він був у мене і потім десь подівся, і це дуже тривожний факт, але послухаємо, що казатимуть, може, він у надійних руках.

По-друге, розказують далі, Ольгою Іванівною зараз займаються відповідні органи й вона дає покази — дуже цікаві покази — і про гроші, а їх стільки на всяких рахунках, що аж не віриться, вважай, річний бюджет невеликої країни, і про участь деяких відомих політичних персон, але це великий секрет. Яка в біса розумна баба, дивується Степан, таке організувати, ну, хай не сама, а разом із впливовими особами, але все одно! Батько погодився, що Ольга баба розумна, а от з мораллю у неї давно проблеми, ще як молодою була, і це дивно, бо Іван Іванович, її батько, міг би служити взірцем моралі, а донька он якою підлою сучкою виросла.

По-третє, Всеволод поки що лікується, струс мозку у нього минув, але вплинув на його сприймання дійсності, тому з ним зараз працюють психіатри. Він заявляє, що струс мозку у нього виник, бо диявольська сила підкинула його вверх і вдарила кілька разів об стелю, тоді як усім ясно, що ніхто нікуди його не підкидав, а вдарила стіна, яка впала під напором багнюки.

Після цього батько та дядько Степан перезирнулися і взялися за мене. Почав батько:

— Толю, ти ж розумієш, про що ми подумали, коли дізналися про це, так зване, марення пана Всеволода?

— Розумію, — кажу.

— Ну? Нічого не хочеш нам розказати?

— Хочу, — відповідаю.

— Ну, то розказуй.

Я й розказав, як усе було, нічого не приховав. Обидва були в шоці. Звісно, вони щось подібне підозрювали, але деякі кінці не сходилися. Дядько Степан, наприклад, ніяк не міг повірити, що я копирсався в його мізках і таким чином спромігся викрити його схованку.

— Стьопо, — роздратовано говорив батько, — я ж тобі казав, що Толя володіє специфічними здібностями, а ти не вірив!

— Та як в таке можна було повірити? — відбивався дядько Степан.

— Бачиш тепер, що так і є? Які ще докази тобі потрібні?

— Тепер уже бачу, — погодився підполковник, — ніяких.

— І що? Де будемо шукати цей клятий апарат? — сердився батько. — Це ж треба! Один придурок надумав заховати його в таке ненадійне місце, другий — мало, що викрав річ, яка йому не належить, а ще й скористався нею, вважай, на очах в англійської розвідки та міжнародних злочинців. Два ідіоти!

Я виждав, коли вляжеться буря, а тоді мовив:

— Ясно, що я набагато винуватіший, ніж дядько Степан чи будь-хто інший. Ясно, що я злодій і горіти мені в геєні огненній. Але вже сталося — і що тут поробиш? Є ж і позитивні моменти в усьому цьому.

— Де ти бачиш позитивні моменти, сину?! Суцільні проблеми!

— От тобі перший: викрита і знищена небезпечна міжнародна організація.

— Так, викрита і знищена, — погодився батько, — а до чого тут ліхтарик?

— Та як до чого? — втрутився дядько Степан. — Там така паніка піднялася, коли ота багнюка поперла знизу, а спецназ зверху, що ті делегати чи як їх там, так перелякалися, що готові були руки цілувати своїм рятівникам! Їх допитали по гарячих слідах, і вони усі в усьому зізналися! Ось як ці два фактори подіяли одночасно і вчасно! А якби не перелякалися, то довелося б вести слідство хтозна скільки, й до чого б воно привело, ніхто не знає. Ти ж, Юро, поняття не маєш, що значить провести перші слідчі дії в момент, коли емоції зашкалюють!

— Ну, добре, добре, хай буде по-вашому. Якби не ліхтарик, то було б гірше.

— Було б значно гірше, — наполягав дядько Степан.

— Та ясно, досить уже, здаюся!

— І якби не ліхтарик, — додаю, — то Всеволод застрелив би мене, а цей варіант мені не дуже подобається.

— Це правда, — погодився батько. — Врятував тебе ліхтарик, якщо все було так, як розповідаєш.

— Так і було, навіщо ж мені вигадувати?

— А де ж він подівся? Ти ж розумієш, наскільки це важливо?

— Ви й самі прекрасно знаєте, — кажу, — що тут варіантів тільки два. Перший — його підібрав Микола Назарович і виніс на поверхню, адже тільки він був у потрібному місці в потрібний час, а другий — ліхтарик зараз лежить на мінус п’ятому поверсі під шаром бруду, щебеню та бетону. Мені здається, що цей варіант значно більш імовірний.

— Так, — погодився батько, — цей варіант значно більш імовірний.

— І я так думаю, — сказав підполковник. — Микола рятував би мобільник, а не якусь незрозумілу штучку. А твій мобільник так і залишився там, і кросівок теж. На праву ногу котрий.

— Вас послухати, то й непокоїтися нема чого, — сказав батько.

— Ну, ти ж хотів цей апарат у шахту кинути — так же й сталося, що тобі ще треба? — питає дядько Степан.

— Твердої гарантії мені треба, — каже батько.

— Тю! А кинули б у шахту — була б тверда гарантія?

— Ну... Якщо подумати, то теж би не було.

— Коротше. Ото як є, так і є. І ні слова більше про це.

— Та ні. Доведеться ще хлопцям розказати, вони ж переживають.

— Хлопцям можна, а більш нікому. Наче нічого й не було.

З цим твердженням Степана Андрійовича важко було не погодитися. Так що про ліхтарик ми більше не розмовляли.

Мені хотілося розпитати ще й про Любу, і про моїх хтозна скількох дітей, але як при батьку про це розпитувати, довелось би пояснювати, що це його син тут виробляв, тому так я й не розпитав того разу.