Підземелля

Я машину у двір загнав, Люба курей порахувала і зачинила, а потім я й кажу:

— Ходи, Любцю, в машині посидимо, хай дядько Степан з твоєю мамою поговорять.

Сіли на заднє сидіння, обнялися й почали цілуватися. Довго цілувалися і палко, поки націлувалися, та й то не до кінця, скучили обоє. Тоді я й сказав нарешті те, що давно треба було сказати:

— Любонько, дівчинко моя мила, який я радий, що зустрів тебе! Ти просто створена, щоб стати моїм щастям, саме такої, як ти, мені в житті бракувало, і хто б міг подумати, що доля зведе нас у якійсь там Англії.

— Долю на коні не об’їдеш, Толічку, так у нас кажуть, — говорить і сміється, і тулиться до мене.

— Так воно і є! А я боявся, що вже ніколи тебе не побачу, зневірився вже й шукати, аж тут дядько Степан каже, що тебе з твоєю мамою знайшов. Якби не він, то не знаю, що б то воно було.

Тоді Люба й питає:

— А чого ти кажеш, щоб дядько Степан з моєю мамою поговорили? Про що їм говорити, вони що, знайомі?

— Є в них про що поговорити, вони давно знайомі, ще до твого народження.

— У них, може, любов була колись?

— Була... Мені дядько Степан признався, що скільки живе, твою маму забути не може, хоч і бачилися вони один раз усього. А про твою маму я не знаю, любить вона Степана Андрійовича чи ні.

— Мама мого батька любила, — мовила задумливо Люба. — Мабуть, вона його вибрала серед їх двох.

— Та ні, — кажу, — трохи не так було.

— А як?

— Не маю права розказувати, Любцю. Ти краще маму розпитай, а то я ще наговорю зайвого.

Люба задумалась, але нічого не сказала. Он як виходить, у батьків були якісь секрети, а вона не знала...

Озвався мій телефон, батьки хвилюються, я обіцяв дзвонити та й забув зовсім.

— Мамо, — кажу, — все нормально! Навпаки, все просто дуже й надзвичайно чудово! Готуйтеся, у мене для вас неймовірно прекрасний, просто казковий сюрприз!

— Що за сюрприз та ще й неймовірно казковий, кажи!

— Та якщо я скажу, то що ж то за сюрприз тоді буде? Ви просто повірте, що сюрприз дуже хороший!

— Ну, добре, добре, ми раді, що ти такий веселий!

— Ви ще гірше зрадієте, коли взнаєте, так зрадієте, як вже хтозна скільки не раділи!

— І коли ж ми взнаємо, Толю?

— Завтра! В крайньому разі післязавтра.

— Ну, що ж... Повертайся швидше, синку, ми чекаємо.

А я уявив, як привезу Любу з Іваном і оголошу, що це моя кохана і що ми збираємося одружитися, а що Іван не мій, то це нічого, стане мій, а невдовзі ще один буде, — ех, як добре, думаю, оце щастя так щастя!

— Ти впевнений, що твої батьки зрадіють? — непокоїться Люба. — У мене ж Іван.

— Господи, Любцю, та вони так зрадіють, що ти навіть не уявляєш, як можна так сильно радіти! У них у самих оце тільки я їхній спільний, а ще є брат і сестра — вони від різних батьків. Я колись тобі розкажу, там така історія, що слухатимеш і ридатимеш наче дурна!

— Он як?..

— Еге ж! Але все в них щасливо склалося.

— Як у нас?

— Угу, як у нас. Тільки в нас іще щасливіше буде!

Ми знову обнялися сильно-сильно, а тоді я й питаю:

— Слухай, Любцю, а як ти жила після того? Не ображали тебе? Не знущалися? І як ти вдома опинилася?

Люба й розказала, що, як мене не було, за нею заїхав той чоловік (ясно, що Всеволод), відняв телефон і повіз десь за місто на віллу, а там уже для неї окрема кімната, грати на вікнах і наглядачка приставлена, навіть спали в одній кімнаті, а на тій віллі ще троє таких, як вона, і теж під наглядом, але вони вже давно там. Ображати не ображали, годували добре і прогулянки в саду, але строго усе, нікуди дзвонити не можна, тільки додому по Скайпу та й то раз на тиждень, під наглядом і з чужого телефону.

А потім зненацька усе скінчилося, а чому — не ясно, тільки якогось дня наглядачка наказала зібрати речі, тицьнула двадцять фунтів і відвела на зупинку автобуса. В Лондоні Люба одразу до мене, але нікого не застала, тож нічого не лишалося, тільки їхати на квартиру, де раніше жила, а там уже місце зайняте, та й речі порозпихали десь, не всі знайшла, ну, слава Богу, дозволили кілька днів пожити в борг. Спала на розкладачці, ще двічі їздила до мене, та все марно, от і покинула їздити, а вже скільки разів просила в дівчат телефон, щоб мені подзвонити, то й не порахувати, боялася навіть, що номер погано запам’ятала, (але ні, мій телефон вже тоді був під землею), а ще насмілилася й зателефонувала Всеволоду, але й той був недоступний. Отоді й втратила надію, наревлася, як дурна, та й по всьому.

Слава Богу, на роботу її взяли на те саме місце, ну, важко було, бо тоді ще токсикоз не припиняв мучити, але потроху заробила грошей, віддала нові борги, купила дешевий смартфон і знайшла житло, а потім їй подзвонила сестра і повідомила, що батькові погано, приїжджай, бо ситуація на грані, так що все покинула й поїхала додому, от і закінчилися її англійські пригоди.

Це ж треба, кажу, як склалося, що ми розминулися, якби ж ти не припинила їздити на мою на квартиру, то колись би таки застала дядька Степана, це як мінімум, а то й моїх батьків, вони ж там жили, доки я в лікарні лежав.

А що таке, питає, чого це ти в лікарні лежав, ну, я й розказав про усі події, а Люба сидить з роззявленим ротом, переживає, а потім каже перелякано:

— Це ж тебе могли вбити, Толічку!

— Могли, — кажу, — але ж не вбили!

— А це коли було, десь на початку липня?

— Ага, — кажу, — тоді.

— А я думаю, чому мені так погано було, ну так погано, хоч на стінку лізь, дві ночі не спала, лікаря викликали, боялися, що дитину втрачу, а потім минуло.

— Нічого собі, — кажу, — значить, щось воно таки є, що люди відчувають одне одного на відстані, в ті дні якраз не ясно було, виживу я чи ні... Хто б щось таке розказав — не повірив би!

— Чому ж нема, звісно, є, — відповідає. — Можеш не вірити, а я, наприклад, знала, що ти приїдеш, от знала і все. Сиділа й чекала. І дочекалась.

— Любцю, кохана, — кажу, бо таке мені раптом розуміння прийшло, — це ж може бути так, що ти допомогла мені вижити! Ти зі свого боку, мама з татом зі свого, а ще дядько Степан — кожен потроху та й витягли мене з того світу!

— Ага. А ще молитва.

— То ти ще й молилася за мене?

— Ну, не тільки за тебе, але й за тебе теж.

— Дякую тобі, мила, хоч і не вірю я в Бога, але, мабуть, щось таки є.

— Пішли в хату, Толюню, я вже змерзла, — засмутилась, змінила тему, видно, не сподобалось їй, що я в Бога не вірю, але не хоче про це говорити.

— Що, холодно тобі в моїх обіймах, Любцю?

— Жарко! — сміється, — просто ноги змерзли.

Зайшли, бачимо — Степан Андрійович сидить, як з хреста знятий, і Лариса Антонівна наревлася, аж запухла, серйозна у них, видно, розмова вийшла. Люба все розуміє, але мовчить, нічого не питає і правильно робить, не можна зараз нічого питати, хай самі розбираються.

А Іванчик сидить на підлозі й машинкою грається.

— Хто буде чай? — питає Люба.

Ніхто не відповів, який там чай, як тут таке.

— Я вам на дивані постелю, — каже Люба Степану Андрійовичу, а той тільки кивнув у відповідь і далі мовчить.

Ясно, не будемо заважати, хай розмовляють, тож пішли в Любину кімнату й лягли в ліжко, Іван між нами. Не подобається йому, що якийсь дядько біля них з мамою вмостився, але нічого не каже, а через трохи й заснув. А ми не спимо, де там той сон!

— Ходи сюди, Любцю, — шепчу в темряві.

Вона й перелізла через Іванчика прямо в мої обійми, і ми нарешті обережно і довго кохалися, а потім Люба захотіла побачити мої рани, і я показав, а вона довго плакала від жалості, цілувала та гладила шрами. Потім ми розмовляли ледь не до ранку про все на світі та мріяли про наше щасливе майбутнє, а коли вже очі так почало пекти, наче хто піску насипав, тільки тоді поснули. А ті двоє теж довго не спали, розмовляли, а раз так довго розмовляли, то є надія, що до чогось домовилися. А ми з Любою домовилися їхати до моїх батьків якомога скоріше, чого ж тягнути? Так що поїдемо усі, як тільки зможемо, завтра зранку Люба з мамою про це поговорить.

Вранці Лариса Антонівна побігла на роботу, а Люба поралася в хаті та на подвір’ї, напекла млинців на сніданок, а ми з дядьком Степаном і поривалися щось помагати, бо незручно ж, коли вагітна жінка все сама робить, і щось таки й помогли, але не дуже. А як залишилися наодинці, я й питаю:

— Ну, що, Степане Андрійовичу, ми готові їхати, Лариса Антонівна свою згоду дала, ще й моїх батьків треба спитати для порядку чи хоча б попередити та познайомити з нареченою і свахою, а ви що вирішили удвох?

— Та що, — каже, — страшно їй. Ми ж фактично не знайомі, оце тільки зараз познайомилися. Я її люблю і любив усі ці роки, та й вона, відчуваю, теж, але це не точно. Не признається, соромиться чи що.

— І що ж ви плануєте?

— Та що там планувати? Я пропоную пожити разом, може, що і вийде, а вона й не заперечує наче, от тільки в ліс не хоче. Погодилась, правда, з’їздити, подивитися, сьогодні напише заяву на кілька днів, щоб до твоїх поїхати на заручини, а тоді, може, й до мене загляне.

— А з Любою що вияснили?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, чия вона? Ваша чи ні?

— Моя, Толю. Моя кровиночка, але вона цього не знає, а як сказати? Чи не казати, хай вже як є?

— Я й не сумнівався, що вона ваша! Я б на вашому місці сказав та й усе.

— Це ж для неї буде трагедія!

— Чого це раптом?

— Вона ж свого батька любила, ну, Ларисиного чоловіка. З усього видно — хороший був мужик, раз прийняв як свою. Та й Лариса каже. Переживав дуже, а потім пробачив і словом не дорікнув. Бачиш, як буває?

— Та чого тільки не буває! А я думаю, що Люба зрадіє. Може, не зразу, а потім, коли до неї дійде, що в неї знову є і батько, і матір.

— Он як ти повернув...

— Та так і є! Я Любу знаю, вона вас визнає та ще й полюбить!

— Знаєш ти там...

— Та мені що? Я з Любою по-любому одружуся, признаєтеся ви чи ні, тільки хотілось би, щоб на весіллі з її боку були мама і тато, як положено. І от як це виглядатиме — я повезу їх з моїми знайомити, а ви що, до себе в ліс поїдете? Це хіба правильно? Як уже знайомити, то усіх з усіма, ну так же?

— Типу я з твоїми батьками не знайомий!

— Як Любин батько, ні.

Дядько Степан задумався, а потім каже:

— Я з Ларисою пораджуся, як правильно зробити.

— Радьтеся, але знайте, що ми завтра зранку їдемо. А не хочете, то ми вас до Львова підкинемо. Я уже б сьогодні їхав, так з Любиними сестрами та їхніми сім’ями треба познайомитися, вони тут усі живуть, як не відвідати?

— Ну, буде видно. А ні, то ви їдьте, а я автобусом.

— Степане Андрійовичу, яким автобусом, ви що? Це ж неправильно, що ми в Київ, а ви в ліс! Їдьмо усі разом, ну, ви як друг сім’ї поки що, а там посидимо, вип’ємо, та може ж таки насмілитеся признатися, що ж тут такого?

Гарна ж пропозиція! Звісно, що гарна, але дядько Степан ніяк не наважиться. Ну, це його справа. Впертий трохи буде у мене тесть, але я радий, що саме він у мене буде, кращого годі й бажати.

Невдовзі прибігла з роботи Лариса Антонівна, схвильована, але весела, видно, обміркувала все й прийняла правильне рішення. Повідомила, що з роботи її відпускають, ще б пак, така подія — донька заміж виходить! так що можна їхати, а за господарством трохи сусіди приглянуть, трохи дочки з чоловіками, що ж там того господарства — кури та кіт.

Вечір присвятили відвідинам Любиних сестер, спочатку в одних побували, потім у других, довго не засиджувалися, що одні, що другі — люди спокійні та врівноважені, прийняли нас насторожено, а потім побачили, що ми нормальні обидва, та й відтанули. Воно й зрозуміло: і Люба, і її мама аж світяться, так що ще й це сприяло.

Повернулися додому пізно, а ми з Любою гадаємо, що ж воно буде, а сталося все, як треба, — який там диван, зачинилися в кімнаті й часом звідти було чутно сміх, та не простий, а такий, знаєте, особливий, наче хтось когось лоскоче. От і добре.

А вранці вантажили машину — і картоплі два відра, і буряки, і цибуля, й усяка городина, а ще закруток усяких, а ще ж речей дві валізи, як я не лякав, що шина лопне — отоді матимемо! але ніхто мене й слухати не хотів, а дядько Степан збоку стоїть та посміюється, весело йому.

Вже збиралися виїжджати, аж тут являються троє, видно, вже під газом, хоч і ранок. Один із них каже до мене:

— Куди це ти мою кралю забираєш з моїм сином? — і дихає перегаром.

— Вона вже не твоя, — відповідаю. — І син тобі вже не син, ти ж про нього...

Не договорив, бо Любка як вискочить, ну, чисто тобі блискавка, як схопить сапку — і до них!

— Геть з двору, — кричить, — щоб очі мої тебе не бачили! Ач, сина він згадав! Де ти був, коли сину їсти не було чого, що ти для сина зробив, падлюко?! Ще тільки поткнися сюди, я тобі ребра переламаю!

Я Любу в обійми схопив, заспокоюю, мама теж, а вона сапкою розмахує, ніяк не заспокоїться, видно, накипіло у неї за ці роки.

А дядько Степан посунув на тих трьох і каже спокійно так:

— Знаєте, де ворота?

— Знаємо, — кажуть.

— Ну, то й ідіть собі з Богом.

Вони й пішли, зрозуміли, що тут їм нічого не обломиться, а ми всілися в машину та й поїхали на Київ.