Підземелля

О дев’ятій ранку в мої двері постукала жінка, на вигляд прибиральниця — у фартушку, спецодязі та з фірмовим значком готелю.

— Ви готові, Анатолію?

— Готовий, — відповів я, здогадавшись, хто її прислав. Ага, ось як вони організували доступ до усіх номерів — через працівників готелю!

Я й справді був готовий як фізично — зробив зарядку, прийняв душ, поголився й поснідав, так і морально — ретельно продумав свою поведінку. Немало мені допомогли мама з татом, вони мене усіляко підтримували попри те, що я їх так підступно обдурив. Звісно, розмова велася натяками, ми ж розуміли, що нас прослуховують. Інформація про Ольгу Іванівну здивувала обох, вони й не здогадувались, що вона живе у Лондоні.

Про апарат не говорили, і я губився в здогадках: батьки ще не знали, що в сейфі ліхтарика вже нема, чи не хотіли загострювати на цьому увагу? Хай там що, я із завмиранням серця подався за жінкою, залишивши ліхтарик у тумбочці. Брати його з собою було б набагато небезпечніше.

Зайшли в ліфт, спустилися в гараж, а там перейшли до іншого ліфта, крайнього зліва, переконавшись, що за нами ніхто не стежить. В ліфті дівчина стала впритул до пульта, щоб я не бачив код, який вона набирає, знову під ліфтом щось загуркотіло, наче зсунулася металева плита, ліфт рушив і зупинився цього разу на мінус третьому поверсі. Там мене зустріли двоє юнаків у білих халатах, схожих на санітарів.

Протягом наступних кількох годин мене водили з кабінету в кабінет, знімали антропометричні дані, досліджували серце, очі, вуха, внутрішні органи та все-все. Потім зі мною не менше ніж годину спілкувався психолог, після чого я заповнив якийсь тест, питань було, може, сто. Нарешті мені принесли бутерброд зі склянкою помаранчевого соку і, доки я їв, психолог аналізував мої відповіді, а потім ми знову розмовляли з ним ще з пів години.

— У вас дуже сильний характер, — говорив старенький сухенький чоловік, схожий на професора, — це спадкове. Хто ваші батьки?

— Невже ви не знаєте?

— Знаю, — хитро усміхнувся лікар, — але буде краще, якщо ви розкажете про них самі.

І справді, дивно, що він таке питає, в моєму досьє це точно вказано. В будь-якому випадку щось приховувати не було сенсу, і я сказав:

— Батько — директор інституту, а мама медсестра.

Психолог задумався, а потім спитав:

— Звичайна медсестра? Впевнений, що ваша мама могла зробити кращу кар’єру.

— Ніколи про це не думав. Але маєте рацію, мабуть, могла...

— А що їй завадило, як ви вважаєте?

— У неї була важка юність. Можна сказати, трагічна. Потім вона довго хворіла, та й зараз почувається не дуже добре, хоча по ній цього не скажеш, вона вміє триматися...

— Зрозуміло, звідки у вас такі феноменальні здібності.

— Від мами?

— Здебільшого від неї. Але схоже, що ваш батько теж має сильний характер.

— Еге ж. Батько у мене дуже наполегливий і водночас добрий та справедливий. А чим мої здібності феноменальні? Нічого феноменального в собі я не помічаю.

— Чим вони феноменальні? Ваші нервові процеси дуже сильні й мають здатність багатократно посилюватися у моменти нервового збудження. У будь-кого іншого це викликало б запаморочення, втрату свідомості або...

— Або?

— Ну, не знаю. Можливо, інсульт.

— Чому?

— Через різкий перерозподіл потоку крові до різних ділянок мозку.

— Якщо я правильно зрозумів, то в певні моменти деякі ділянки мозку отримують підвищену дозу крові, а з нею кисню та ще там чогось коштом інших? І ті, яким не вистачає кисню, відмирають.

— Навпаки! Більш імовірним є крововилив у надто збуджені частини. Судини можуть не витримати — от вам і інсульт. Але це тільки моя гіпотеза.

— А хіба не в усіх людей так? Ну, перерозподіл.

— В усіх, але виражений значно слабше.

— І що це означає практично, можете пояснити?

— От, наприклад, один спортсмен може штовхнути ядро на 20 метрів чи й більше, а інший і на 15 не може, хоча має такі ж м’язи. Чому? Тому що перший здатен вивільняти необхідну енергію в короткий проміжок часу, а другий ні.

— Енергія поділена на час — це потужність.

— Саме так. Ваш мозок здатен розвивати відносно велику потужність.

— Тільки не кажіть, що я можу штовхнути ядро силою думки!

— Звісно, що ні. Мозок не призначений для штовхання ядер.

— Та силою думки не можна навіть порошинку зрушити!

— На вашому місці я не був би таким категоричним.

— А по-вашому, може?! — не зміг я утриматися від сарказму.

— Науково доведені факти телекінезу мені невідомі. Повторюю: мозок не призначений для пересування предметів, для цього існують м’язи.

— Слава Богу! Я вже почав боятися, що ви прихильник усіх оцих...

— Ні. Поки що відомо, що мозок, як, зрештою, і весь організм — це свого роду комп’ютер. Можна сперечатися, звісно, наскільки ми нагадуємо комп’ютер — як на мене, не дуже. Лише досить приблизно головний мозок можна вважати центральним процесором, центральну нервову систему материнською платою, до якої приєднуються різноманітні датчики, а ще ж є симпатична та парасимпатична системи, які разом з центральною утворюють...

— Лікарю, — перебив я цього ерудованого дідугана, — не треба мені все це розказувати, я й сам неодноразово проводив такі паралелі. Краще поясніть, у чому саме виражаються мої здібності. Ну, практично. Що такого я можу робити, чого не можуть інші?

— Ви можете силою думки впливати на людей. І на деякі прилади теж. А можливо, й не тільки на прилади.

— З чого ви це взяли? Є якісь доведені факти чи це тільки ваша гіпотеза?

— Є. Ви не перший, з ким мені довелося працювати. Не перший, але найсильніший серед усіх.

— Он як? Мені цим слід пишатися чи навпаки, це свого роду вада?

— Скажімо, це ваша особливість. Як, наприклад, музикальний слух.

— Прекрасно! Ну, то давайте я зараз спробую змусити вас зробити щось проти вашої волі. Наприклад... Наприклад...

— У вас нічого не вийде.

— Чому?

— По-перше, ви не вмієте. Вам ще треба навчитися користуватися вашим даром.

— А по-друге?

— А по-друге, не можна змусити людину силою думки робити щось проти її волі. В усякому разі, я такого не зустрічав. Але її можна підштовхнути зробити той вибір, який вам потрібен, якщо ця людина вагається.

— Теж непогано. Але для цього, ви кажете, треба вчитися.

— Еге ж.

— І як саме?

— Вам розкажуть і покажуть. Підберуть вам індивідуальну програму, адже загальних підходів ще не вироблено. І як все це діє, ніхто достеменно не знає.

— Про навчання мені ніхто не казав.

— Значить, ще скажуть. Якщо ви не будете проти, звісно.

— А ще ви казали, що я можу впливати на деякі прилади.

— Не на усі, а тільки на електричні. Точніше, на ті, де є низьковольтні слабострумні елементи, наприклад, мікросхеми.

— А якщо я відмовлюся вчитися? Що буде тоді?

— Я не знаю. З вами складуть угоду. Прочитайте її уважно, можливо, там ви знайдете відповіді на ваші запитання. А я своє завдання виконав. Я дослідив ваші рефлекси й у звіті відмічу їхню неабияку силу.

— А навіщо мене вчитимуть? Щоб десь використати?

— Я не уповноважений говорити на цю тему, молодий чоловіче. Вам усе розкажуть, а ми з вами будемо прощатися. Якщо ми більше не побачимося, бажаю вам зважено та відповідально використовувати ваші здібності.

Ми попрощалися з цим симпатичним дідусем, і якась інша жінка супроводила мене в мій номер. Ліхтарик був на місці, й у мене наче камінь з душі впав.

Кілька годин я витратив на пошуки в Інтернеті інформації про роботу мозку, але нічого нового до своїх знань не додав, бо справді інформативні статті були перенасичені такою кількістю специфічних термінів, що годі було зрозуміти їхній зміст, а усілякий непотріб про телепатію й тому подібні речі тільки збивав з пантелику.