дім

ніжний сніг вкриває ланіти,

пухнастії вії тремтять від туги.

кришталики сліз блимнуть в сонця софітах —

у серці бушує відчай пурги.

тут небо нерідне — тиснЕ до землі;

і хмари, неначе свинцеві кати;

немає морських буйно-вільних просторів.

все втратила за ніч; безглузда це сповідь.

жити доводиться зараз і тут,

хапатися жадібно, миті ковтати.

ніхто не зупинить плин жорсткий часу,

залишиться вірити у вищі плани.

знаходити спокій у сонця теплі,

заново вчитись людьми надихатись,

себе віднайти серед пилу хрестів

в'язкого минулого тисяч могил.