Одеські оповідання: справа старого грека

Одеський Археологічний музей розташований зовсім поруч з Приморським відділенням поліції. Відділення — на вулиці Грецькій, а Археологічний музей — на Ланжеронівський. Це хвилин десять пішки.

Ось я вже стою поруч з відомою скульптурою, де Лаокоон з синами бореться зі зміями. Оригінал цієї скульптури знаходиться у Ватикані, а у нас в Одесі, копію, колись замовив та встановив у себе на дачі відомий грек-меценат Маразлі, на вулиці імені якого, до речі, проживає наш потерпілий. Після революції 1917-го року, статую експропріювали та, в підсумку, вона опинилася навпроти Археологічного музею. Наразі це один з символів Одеси, який можна побачити на багатьох світлинах та листівках. Чому я це все знаю? Бо люблю своє місто. Вийду на пенсію — стану гідом, буду проводити багато часу на свіжому повітрі, з приємними людьми — не злочинцями якими-небудь.

Але зараз мені ніколи милуватися скульптурою і я рушив далі до Археологічного музею. По одних зі сходів піднявся до колонади, потягнув на себе бронзову ручку великих різних дубових дверей та опинився у вестибюлі музею. За столом справа сиділа сухенька сіда бабулька-вахтер.

— Доброго дня. Поліція, капітан Котов. — я звичним жестом продемонстрував своє посвідчення. Бабулька неспішно витягла зі столу старий незрозумілого кольору та матеріалу чохол для окулярів, дістала окуляри у роговій оправі, знову ж не поспішаючи, одягнула їх та дуже ретельно вивчила посвідчення, поглядаючи на моє обличчя, щоб звірити його з фото. Стара школа!

— Чим можу бути корисною органам правопорядку? — нарешті спитала вона.

— Я шукаю Пельменко Федіра, чи працює у вас такий? Має бути вченим, що спеціалізується з Древньої Греції.

— Може Пельмешко? Федір Миколайович. Це наш директор. Великий вчений. А от у чому він спеціалізується — мені невідомо.

— Так, думаю, це — він. Де я можу його знайти?

— Він у реставраційній лабораторії. Треба піднятися цими сходами, потім направо по коридору до сходів, що ведуть вниз. Спускайтеся цими сходами і там буде лабораторія. Будете його арештовувати?

— А є за що? — жваво поцікавився я.

— Завжди є за що. Була б людина, а карна справа на нього знайдеться.

Точно — стара школа, прямо повіяло тридцятими роками минулого сторіччя. Хоча, бабулька, звичайно, не могла бути такою старезною.

Я пройшов по маршруту, що мені надали та опинився у великій залі. Вона була мало схожа на лабораторію, в моєму розумінні цього слова. Я б скоріше назвав це складом антикваріату. Всюди стояла, лежала, нагромаджувалася якась старовина: скульптури, старі розтрощені вази, якийсь незрозумілий металобрухт, в якому з великим труднощами можна було впізнати частини якихось обладунків, механізмів тощо. Втім, було тут і дещо від лабораторії — біля стін стояли столи, на яких були мікроскопи, поруч лежали якісь пензлі, щіточки, пінцети, лупи. Згори над деякими зі столів нависали якісь пластикові труби з гнучкими зчленуваннями, схожі на пилососи. Не знаю їх призначення — може такі собі й пилососи і є, а може спеціальні лампи. Тут легко можна було заблукати в цьому безладі.

На щастя, Пельмешко можна було легко знайти, тому, що він знаходився поруч з найбільшою та найпомітнішою, метрів три, статуєю, що столяла по самому центру лабораторії.

Статуя зображала давньогрецьку дівчину, чи то войовницю, чи мисливицю. Вона була у русі, як раз робила крок вперед лівою ногою і правою рукою тягнулася за стрілами, що лежали у колчані за її спиною. В лівій руці, щоправда, замість лука був якийсь дивний уламок, схожий більше на ріг оленя чи кози.

Директор музею з якимось особливим благоговінням проходив рукою по складках тоги статуї. Такий собі засіб реставрації, але не мені судити.

— Федір Миколайович?

Пельмешко здригнувся й повернувся до мене. Він був високим, може й під два метри. Дуже худий та сутулий, фігура в цілому нагадувала якогось богомола. Схожості додавали ще великі круглі окуляри з величезними діоптріями. Це ж який у нього зір? Мінус сто? Одягнений він був у старі, затерті й перештопані на колінах штани, клітчасту сорочку з брудним засаленим коміром, діряві розтоптані капці невизначеного сіро-буро-малинового кольору. Зверху був накинутий халат, який умовно можна було назвати білим. Неохайності додавала ще й скуйовджена сіда шевелюра, яка не була причесана та стрижена вже, наче, декілька років.

— Красива скульптура. Це якась войовниця Древньої Греції? — вирішив я розпочати розмову здалеку.

— Це — богиня, молодий чоловіче, БОГИНЯ! Скульптура богині Діани-мисливиці. Шедевр світової культури! Така є тільки у нас — в Одеському Археологічному музеї та в Луврі. Невідомий геній, можливо сам Леохар, зробив дві ідентичні скульптури, скоріш за все, для храму Діани в Ефесі. І ось, це божественне творіння мистецтва ми маємо за щастя бачити у нашому музеї. Тільки подивіться на цю досконалість! — довгі худі пальці директора знову погладили складки одягу Діани.

— Так, ця тога виглядає як справжнісінька.

— Це — хітон, молодий чоловіче, хітон! Тогу, для вашого відома, носили тільки чоловіки. — зневажливо піджав губи Пельмешко, мабуть, до глибини душі ображений моїм невіглаством. — А хто ви, власне, такий? Що робите у службових приміщеннях музею? Стороннім вхід сюди строго заборонений!

— Слідчий Котов — продемонстрував я своє посвідчення. — Мені треба поговорити з вами щодо крадіжки у квартирі громадянина Іванопуло.

— Що? Кого, вибачте? — розгублено спитав Пельмешко й втупився у мене величезними очима, збільшеними діоптріями його окулярів.

— Іванопуло Аристарха Симеоновича.

— Ах, Аристарха Симеоновича! Так-так, знаю його. Це що, виходить, його пограбували?

— Пограбували. А давно ви знайомі з Іванопуло?

— Зовсім недавно. Ну, може, з місяць.

— За яких обставин познайомилися?

— На Соборці, знаєте, люблю грати у шахи щонеділі. І ось якось підсів цей Аристарх Симеонович. У шахи він, щоправда, грає так собі, а от людина дуже цікава виявилась. Про Грецію дуже багато розповідав, про своїх пращурів, що переїхали до Одеси у 1823-му році, під час Грецької Революції, рятуючись від переслідувань османів. Загалом, ось так розговорилися, потім він запропонував піти до нього і там, е-е-е, ну розумієте, по грамульці. Ну так і познайомилися.

— Ясно, а медальйон Персея він вам показував?

— Цю фігню? Так, розповідав про неї всякі казки.

— А Іванопуло стверджує, що ви сказали йому, що це цінна річ. Антикваріат.

— Ой, який там антикваріат? Це — новороб. У кращому випадку початку минулого сторіччя. Скоріше за все, у нас тут на Малій Арнаутській і зробили. А Іванопуло ваш — людина похилого віку, до того ж полюбляє залити за комір, — щось наплутав, а то й придумав — з нього станеться.

— Зрозуміло. А де ви були вчора між п’ятою та сьомою годиною вечора?

— Тут в музеї і був. Я тут і вдень і вночі.

— Хто може це підтвердити?

— Ну, не знаю. Напевне, Варвара Іванівна може. Це наш консьєрж. У неї спеціальний журнал — всі співробітники там розписуються, коли приходять та уходять.

Ага, виходить, бабульку з тридцятих років минулого сторіччя звуть Варвара Іванівна. Треба буде у неї уточнити алібі Пельмешко.

— Дякую, Федіре Миколайовичу. Ось, якщо щось згадаєте важливе, що може торкатися цієї справи, подзвоніть мені. Ось моя візитівка. — простягнув я візитівку директору музею.

Я повернувся до виходу і якось так невдало зачепив рукою пачку якихось табличок на столі. Вони з гучним звуком впали на підлогу.

— Ой, вибачте, заради Бога. — я кинувся підіймати таблички.

Це виявилися якісь уривки старого паперу жовто-коричневого кольору з незрозумілими каракулями, які були чи то заламіновані, чи упаковані у щільну пластикову оболонку.

— Не чіпайте ці папіруси третього віку до нашої ери! Йдіть вже, я сам все приберу — вирвав у мене з рук таблички Пельмешко.