Одеські оповідання: справа старого грека

Історія будівництва Грецького парку досить цікава. Довгий час під Приморськими бульваром, де знаходяться всесвітньовідомі Потьомкінські Сходи та пам’ятник Дюку, була запущена ділянка землі — притулок наркоманів, безхатьків та стихійне звалище сміття. Неприємно мати таке у самому центрі міста, та ще й поруч з головними туристичними пам’ятками. У 2013-му році місто-побратим Стамбул виділив купу грошей на облаштування чудового парку з правого боку Потьомкінських Сходів на честь двадцятої річниці побратимства. Парк назвали Стамбульським. Будувався він довгих чотири роки. І ось, коли про це стало відомим грецькій громаді міста, по своїм каналам вони дісталися до самих верхів уряду Греції і домоглися того, щоб Міністерство Культури Греції виділило гроші, і, з лівого боку Потьомкінських Сходів розкинувся не менш гарний Грецький парк. Так вічне суперництво греків та турків дало Одесі два розкішні парки в найшикарнішому місці й не коштувало одеситам жодної копійки. Як то кажуть — це таки треба вміти!

Грецький парк будувався у кілька черг. Першу чергу здали до дня міста — у 2018-му році. Вона містила у себе доброустрій першої частини ліворуч від Потьомкінських Сходів і головною фішкою був фонтан роботи одеського художника Михайла Реви “Початок початків”. Він виконаний у вигляді голови з двома обличчями – з одного боку чоловіче обличчя, з іншого – жіноче. Саме його за дволикість одесити прозвали "Дволиким Янусом", хоча митець закладав у фонтан дещо іншу ідею.

Друга частина парку була здана через рік і на ній була оформлена найбільший дитячий майданчик в місті - відтоді улюблене місце одеських дітлахів. Пограти сюди у вихідні приїжджають навіть із віддалених спальних районів міста.

Третя частина парку підзатрималася, спочатку через пандемію коронавірусу, а потім і війну. Особливістю цієї частини стала скульптурна композиція "Брама Пристрасті" того ж таки Михайла Реви.

Четверту частину відклали на три роки через брак коштів, але не забули про цю частину. Минулого року будівництво відновили та воно поки що не закінчено, там планують зробити розкішний рибний ресторан у вигляді давньогрецького храму.

Грецький дух, дволикий Янус, Брама Пристрасті – все сходиться! І розташований парк зовсім неподалік вулиці Гоголя – вночі можна встигнути проскочити туди непомітно.

Розмірковуючи таким чином, я йшов у бік Грецького парку — йти до нього було недалеку, а бігти не було сенсу — минуло вже занадто багато часу — або мені пощастить і втікачі будуть там або не пощастить і я знайду тільки їхні сліди.

Я дійшов до Дюка і спустився Потьомкінськими Сходами до входу в парк. Куди вони могли піти у парку? Вдень їх помітили б. Я забув розпитати Пельмешко як виглядала Діана, коли стала живою, — чи залишилася вона такою як статуя і тільки здобула властивості живої істоти або перетворилася повністю на звичайну людину. Ясно тільки одне – судячи зі сліду атланта – після оживлення вони зберігають свій немаленький зріст. А отже, важко не помітити двох напівголих гігантів у парку, де повно народу. Ймовірно, вони пробралися в парк уночі та десь сховалися на весь день. Де можна сховатися у Грецькому парку? На місці будівництва ресторану! Сьогодні був вихідний і будівельників немає, а відвідувачі парку не заходять на місце будівництва, обгороджене ще й будівельним парканом.

Я швидко проскочив через весь парк до будівельного паркану, увімкнув ліхтарик і почав послідовно обходити його. Навряд чи Діана та її наречений змогли проскочити на будівництво безслідно.

Обходити довелося довго, але через деякий час я натрапив на виламану секцію огорожі. Сліди величезних босих ніг і, не набагато менших, у якомусь взутті, Діана була взута в сандалі, ясно говорили, хто саме позбувся цієї частини огорожі.

Я пішов слідами. У місячному світлі недобудований ресторан скидався на руїни давньогрецького храму - колони без фронтонів і даху, наполовину готові стіни, подекуди один фундамент. Цей вигляд трохи псувала будівельна техніка та інструменти, але їх можна було б сприйняти за техніку археологів на розкопках храму. Там, де була цементна стяжка, сліди, звичайно, пропадали, але на голій землі відбитки важких тіл втікачів дуже чітко відображалися. Так я дібрався знову до паркану, вже з іншого боку, ніж звідки я прийшов. Тут була брама, куди заїжджала будівельна техніка. Одну зі стулок воріт потягли так сильно, що замок, що висить зовні, не витримав і луснув. Ворота були прочинені. Оце силища! У цей момент я вперше задумався: а що я, власне, робитиму, коли знайду Діану та атланта? Фізично я з ними не впораюся, навіть пістолета я не прихопив. А що ще робити? Викликати підкріплення? Та як тільки я розповім цю історію – мене самого запроторять на Слобідку в дурку, які б я там аргументи та докази не наводив. Залишається такий варіант – я знаходжу втікачів, стежу за ними здалеку і тоді вже викликаю підкріплення, можна не пояснюючи у подробицях, – просто скажу, що знайшов скульптури, що буде найчистіша правда. А вже коли їх схоплять, то в мене будуть достатні аргументи, щоб мені повірили. Якщо раптом, все ж таки буде небажаний контакт із ними – спробую вести переговори та переконати їх здатися та повернути небезпечний артефакт. Просто дозволити їм розгулювати на волі з медальйоном, який оживляє кам'яні статуї - це вершина безвідповідальності та нерозсудливості.

Наважившись, я пішов далі по слідах на землі. Вони вели мене на вихід із парку. Куди вони могли піти? Навряд чи назад у місто – нехай уже й запізно, але людей у ​​місті ще багато, а поліція і так на вухах стоїть через зникнення атланта. Вирішили перейти до Стамбульського парку? А що – там є грот Діани. Прям ідеально підходить для однойменної богині та її обранця. Але довго там не сховаєшся. Нарешті я дістався до Потьомкінських сходів. Тут сліди йшли вздовж сходів у бік Приморського бульвару. Я рушив за ними та вперся у стіну. Поруч під сходами була велика ніша. У цій ніші в стіні знаходився вхід, який веде до катакомби. Він був замурований товстими ґратами, щоб туристи чи діти не полізли туди. Зараз грати були виламані та сліди моїх втікачів вели в катакомби.

Приїхали. Куди-куди, а в катакомби за ними я точно не полізу. Одеські катакомби - це величезний підземний лабіринт, розташований під містом і далеко за його межами. В основному це колишні каменоломні, в яких видобувся камінь-вапняк для будівництва Одеси. Важко уявити розміри цього лабіринту, вчені оцінюють його загальну довжину як мінімум у дві з половиною тисячі кілометрів, але, швидше за все, ця цифра значно менша за реальну. Лізти туди одному з жалюгідним ліхтариком – чистої води самогубство.

Я наблизився до ґрат і похмуро освітив ліхтариком вхід у катакомби. Сліди точно йшли туди. Чи ожилі скульптури бачать у темряві? Раптом у світлі ліхтарика щось блиснуло. Я підійшов і придивився. Не може бути! На одному з кінців, вирваних ґрат висів медальйон! Я взяв його до долоні й уважно роздивився. Так – це він – медальйон Персея! Все як описував старий Іванопуло. Квадратний, з отвором, напис давньогрецькою. Невже вони загубили його на вході. А може... Може вони додумалися, що через медальйон від них не відстануть і точно почнуть шукати далі. Відпускати когось із таким артефактом вкрай небезпечно. А ось, якщо "загубити" артефакт – то, можливо, і плюнуть на втікачів – шукати їх у лабіринті катакомб – собі дорожче. Розумно, нічого не скажеш.

Я поклав медальйон у кишеню. І рушив у бік відділку. Що ж мені робити? Тут треба добре подумати. Доповідати все як є, мабуть, не варто. Повертати медальйон Іванопуло – теж не найкраща ідея. Залишати у себе? Таке собі рішення. Загалом є над чим поміркувати. Головне, одразу як прийду – доповім черговому, що виламані грати входу в катакомби під Потьомкінськими Сходами. Не дай Боже, туди залізуть діти чи туристи.