Одеські оповідання: справа старого грека

Вже було зовсім темно, коли я мчав по центру міста до Археологічного музею. Скоріш за все, Пельмешко має бути там. Він казав, що проводить там дні та ночі. Треба поспішати поки він не наробив ще більшої біди. Я з жахом уявив собі ожилих левів з міського саду, що розпочали полювання на туристів. Чи які ще скульптури він може оживити? Навіщо він взагалі оживив того атланта? Заради наукового експерименту? Чому саме його, а не будь-яку статую у музеї, де їх чималенько на будь-який смак?

Ось, нарешті, музей. Захеканий, я увірвався у вестибюль.

— Де Пельмешко? — видихнув я.

— В лабораторії, там де і вчора. — швидко відповіла Варвара Іванівна.

Я поспішив по вже знайомому шляху і швидко дістався лабораторії.

Пельмешко сидів до мене боком за столом та пив горілку з граненого стакану. Одягнений він був у той же одяг, що і вчора, очевидно, не часто змінюючи свою одежу. Він сьорбнув, видохнув та забурмотів: “Як вона могла?! Я дав їй життя! Життя!”

Складності відносин директора музею з його дочкою мене зараз мало цікавили.

— Громадянин Пельмешко, ви затримані! — вигукнув я.

Пельмешко здригнувся і повернув до мене обличчя. На половині, яку я до цього не бачив, переливався червоно-синім кольором величезний синець.

— Щ-щ-що? — Видавив з себе він.

— Де медальйон Персея? Де атлант? Навіщо ви його оживили? Не відпирайтеся — слідству все відомо і ми маємо всі необхідні докази! Щиросердечне зізнання буде враховано судом та полегшить ваше покарання.

— Я не оживляв жодного атланта. Навіщо мені це? Так, я викрав медальйон Персея — зізнаюсь. Старому він все одно був непотрібним. Але заради чого я його викрав? Заради кохання! Я пішов на все заради неї! Я дав їй найцінніше, що тільки можливе — життя! А вона, вона просто вдарила мене та втікла! — збуджено заговорив Пельмешко, наприкінці перейшовши на ридання.

— Кого? Кого ви оживили? — спитав я та осікся. В лабораторії не було важливого елемента, що був учора. Велетенська статуя Діани-мисливиці щезла, залишився лише постамент. Я тут же згадав з якою любов’ю Пельмешко вчора пестив пальцями її тогу, тьфу ти, хітон.

— Ви оживили Діану? Де вона? Де медальйон? — затряс я за плечі директора музею, який тільки переривав безладне бурмотіння риданнями.

Я вліпив йому ляпас по тій щоці, де не відзначилася до мене скульптура.

— Пельмешко, зберіться. Це важливо — де Діана та, головне, де медальйон?

— Я, я не знаю. Вона вдарила мене, забрала медальйон, запальничку, якийсь папірус та втекла через вікно.

— Давно це було?

— Вчора опівночі. Як?! Як вона могла? Чому? — знову затремтів у риданнях Федір Миколайович.

Так, картина прояснюється. Пельмешко оживив статую, сподіваючись знайти своє кохання. Не так, щоб я був дуже здивований, але факт у тому, що статуя чомусь віддала перевагу молодому одноплеміннику атлетичної статури перед двометровим старим неохайним богомолом. Де і як вона встигла познайомитися з атлантом — це загадка. Але, ставши живою, завдяки директору музею, вона “віддячила” йому потужним ляпасом, забрала все необхідне для ритуалу оживлення та поспішила на вулицю Гоголя, де вже сама оживила атланта і зникла з ним та медальйоном у невизначеному напрямку. З того часу пройшло, як мінімум, двадцять годин. За цей час вони могли опинитися де завгодно.

Мені довелося дати ще одного ляпаса Пельмешко, бо він знову впав у істерику.

— Де? Де вона може бути? — чітко промовляючи кожне слово, спитав я у новоспеченого Пігмаліона.

— Я н-не з-знаю. — від стресу та алкоголю Пельмешко раптом почав заїкатися.

— Зосередьтесь. Діана щось говорила перед тим як втекти? Може згадувала якусь місцину? Куди вона могла б піти? Де ховатися?

— Г-говорила, я-якась м-маячня щ-щодо д-д-дволикого Януса, грецькому духу, в-воротах пристрасті.

— Може брами пристрасті?

— М-може.

Дволикий Янус, Брама Пристрасті — це вже має якийсь сенс. Та й грецький дух сюди можна приплести. Звичайно ж це — Грецький парк!