Одеські оповідання: справа старого грека

Ближче до обіду я, нарешті, зміг повернутися до відділку. Нічого не скажеш — справа зі зникнення атланта — це точно надзвичайна подія міського масштабу. Добре, що хоч не я нею займаюсь. Але повернемося до моєї справи. Я взяв телефон та набрав оперуповноваженого Петю Ківерта — він спеціалізувався на колекціонерах та мав там свої джерела інформації.

— Привіт, Петю. Як справи?

— Привіт. Справи ідуть, контора пише. У тебе як?

— Ну таке. Про атланта чув?

— А хто ж не чув! Не кажи тільки, що цю справу на тебе повісили!

— Слава Богу, ні — важняки займаються. Кожедуб. У мене інша справа, викрадений медальйон у громадянина Іванопуло. Я знаю, що ти можеш допомогти з цією справою. До кого краще звернутися та розпитати?

— Для початку йди до музею Нумізматики. Там директор — Розенфельд Альфред Емануїлович. Він серед колекціонерів перший авторитет.

— Добре, дякую. Почну з нього.

Музей Нумізматики розташовувався на тій же вулиці Грецькій, що й ми, практично, навпроти нашого відділення. Потрібно було лише перейти дорогу.

На відміну від Археологічного, Нумізматичний музей виглядав цілком непримітно — багато туристів проходять повз, навіть не помітивши, що то музей. Вхід тут через звичайні двері у звичайному будинку — жодних тобі колон, різних дубових дверей тощо. Охорона теж відрізнялася — замість бабулі-вахтера, тут, як у якомусь банку, сиділи бійці поліції охорони, у бронежилетах та зі зброєю. Я показав їм своє посвідчення й пройшов по сходах нагору до залу головної експозиції музею, де, як мені сказали, мав знаходитись Розенфельд.

Він зустрів мене вже при вході, певне, щодо мого інтересу до його персони доповіла охорона. Директор музею Нумізматики разюче відрізнявся від Пельмешко. Низенький, з помітним пузом, він був одягнений у дорогу одежу, скоріш за все, пошиту на замовлення. Штани, шовкова сорочка, жилетка та туфлі зі страусової шкіри складали єдину композицію і, очевидно, були ретельно підібрані один до одного. На шиї — шовкова модна хустка, пов’язана хитрим вузлом. На кожному пальці на обох руках — персні з дорогоцінних металів, прикрашених недешевими каменями. Дорогі духи відчувалися від нього вже за півтори метри. Кругле обличчя прикрашали тонкі вусики та іспанська борідка. Рідке волосся на голові було ретельно зализане і, можливо, підфарбоване у радикальний чорний колір. Менш за все Розенфельд був схожий на музейного робітника чи вченого. Скоріше він нагадував солідного бізнесмена. Не олігарха, але, скажімо, господаря мережі ресторанів або казино.

— Чим можу допомогти нашим правоохоронним органам? — солодко посміхаючись спитав Розенфельд, після того, як представився.

— Охорона у вас як у банку, Альфреде Емануїловичу.

— Що поробиш, цінності у нас у музеї на мільйони доларів. Не у кожному банку таке є. А що — у вас є інформація про якесь пограбування музею, що готується? Ви через це прийшли? — насторожився директор.

— Ні, нічого такого — заспокоїв я Розенфельда. — Я зовсім з іншого приводу. Чи не звертався до вас хтось з пропозицією купити одну річ для музею чи для особистої колекції

— Так-так-так, що за річ?

— Це металічний медальйон, імовірно, з меді, квадратної форми, розміром десь п’ять на п’ять сантиметрів, посередині отвір круглої форми діаметром близько сантиметру і напис давньогрецькою навкруги отвору. Називають медальйоном Персея.

— Ха-ха-ха — раптом розсміявся Альфред Емануїлович — Вас, певне, хтось розіграв, пане слідчий. Медальйон Персея — це легенда. Казка. Це все одно, наче ви б питали мене щодо персня Всевладдя з “Володаря перснів”.

— Але, разом з тим, власник вважає саме так. А що такого легендарного у медальйоні Персея?

— За легендою його та ще дев’ять його “братів” зробили з щита Персея. Того самого, що він використовував для захисту проти Медузи Горгони. Щит ввібрав частину магії Горгони та медальйони набули магічних властивостей. Щоправда, зворотних до того, що робив погляд Медузи Горгони. Вона перетворювала людей на кам’яні статуї, а медальйон Персея — навпаки, камінь на живих істот. Така ось цікава легенда. Давньогрецька казка, можна сказати. Якби до мене хтось прийшов з таким медальйоном — я б тільки посміявся. Та й будь-який солідний колекціонер так само.

— Добре, а скільки такий медальйон міг би коштувати?

— Пане слідчий, та нічого не може він коштувати. Скільки може коштувати вигадана легендарна річ? Ніхто не купить таке, даруйте, фуфло.

— Зрозуміло, дякую. Якщо, все ж таки, до вас хтось звернеться з приводу цього медальйону, чи буде якась інша інформація — зверніться, будь ласка, до мене. Ось моя візитівка — я простягнув йому візитівку.

Я вийшов з музею та знову набрав Ківерта.

— Петю, я знову з приводу мого питання. Не допоміг мені Розенфельд. Може в тебе є ще хтось? Хто тусить на чорному ринку нумізматики.

— Зрозумів. Приходь на Грецьку площу на розі з Буніна о сьомій вечора. Організую зустріч з моїм інформатором.

— Дякую! Буду.