Соком плакала береза...

На пагорбі серед зими самотньо,

Плакала береза,

Чекала вітер і всі дні,

Жила у смутку наче в сні.

Любов п'янила як вино,

У танці віти підіймались,

Але березі все одно,

Забути вітер не вдавалось.

Їй згадувалася зима,

Зимове щастя пропливало,

Перед очима та дарма...

Прийшла весна...і все розстало.

Проснулась від кохання й чар,

І зрозуміла – не злетіти,

Як вільний вітер, в нього ж дар,

Й слізьми лишилась землю зріти.

Народжене посеред неба,

Намисто з сліз лягло до ніг,

Обвило стан, а що ще треба?

Чи хочеться щоб випав сніг?

Та сніг не вкриє всі стаждання,

Бо зовсім стала вже твереза,

Від вітру чар і від кохання…

Так соком плакала береза…