Одеські оповідання: справа Франкенштейна

Андрій Іванов жив у Царському Селі. Так одесити називали селище мільйонерів у передмісті Одеси. Точніше це колись було передмістя, а тепер частина Київського району. Фешенебельні вілли біля самого моря, за височенними огорожами. Розкішні будинки, басейни, гарний ландшафтний дизайн. Не знаю, ким треба працювати, щоб на таке заробити. Ну, от виходить, відомий художник може дозволити собі будинок у Царському селі.

Охоронець на в'їзді довго перевіряв моє посвідчення, комусь там дзвонив і радився, але врешті відкрив шлагбаум і вказав, куди їхати, щоб потрапити до художника Іванова.

Так, будинок у відомого художника був нічим не гірший за решту будинків мільйонерів, хоча й сильно відрізнявся. Якщо інші мільйонери відтворювали якісь італійські вілли чи німецькі замки, то будинок Іванова був, здавалося, створений з одного скла. За формою він нагадував величезний лайнер зі скла, бетону та заліза, із вставками дерева. Усі стіни являли собою панорамні вікна. З мого боку вони були непрозорими, а з боку власника, зважаючи на все, можна було, чи не з будь-якої точки будинку побачити околиці. Одна зі сторін цієї розкішної архітектури виходила просто на море.

Я підійшов і подзвонив у двері. За хвилину вона відкрилася. Андрій Іванов, звичайно, змінився за сім років, але його можна було легко впізнати. Все той же переламаний ніс, багряний шрам на лівій скроні, відростив модну зараз бороду, як у лісоруба. Проста вовняна сорочка в клітку навипуск, джинси. Ламбертосексуал. Стало модним років 15 тому, потім забулося і зараз пішло по другому колу.

— Андрію Миколайовичу? Я з поліції. Слідчий Котов. — я показав посвідчення.

— Проходьте. — пропустив він мене в будинок.— Чим зобов'язаний?

— Розслідую одну справу і виникли питання щодо ДТП, у якій загинули ваші брат та його дружина.

— Пройдімо в мою майстерню. Мені дещо треба закінчити, заразом і поговоримо. — господар махнув рукою і, злегка накульгуючи на праву ногу, повів мене вглиб свого величезного будинку. Так, травма при виконанні трюків з велосипедом.

Цікаво, що в майстерні відомого художника я ще не був. Втім, вона мене розчарувала – ні картин, ні мольбертів, ні фарб. Натомість у величезному порожньому залі якісь трубки, товсті дроти – все це тяглося до центру приміщення. Якісь прожектори на стійках, незрозумілі прилади.

— Я хочу спробувати щось нове. Ось уже пів року готую. Це буде феєричний перформанс. Наразі встановлюю інсталяцію. — прочитавши мій запитальний погляд, сказав Іванов.

Про перформанси я чув. 8 років тому, коли я був ще молодим і красивим, все відділення обговорювало перформанс якогось данського художника. На одній із виставок він мав відтворити свою попередню інсталяцію у вигляді двох скляних боксів із пачками євро. На що отримав 83 тисяч євро від організаторів виставки. Натомість художник забрав ці гроші та втік, залишивши в порожніх боксах назву для свого нового перформансу "Take the Money And Run" ("Бери гроші та біжи"). Організатори виставки не оцінили цей шедевр і, зрештою, художник потрапив до міжнародного розшуку. Власне, з орієнтіровки на нього лінією Інтерполу, і почалося знайомство нашого відділення з новими тенденціями в сучасному мистецтві.

— Але поки що не можу розкривати секрет, як воно все буде, — додав Андрій.

Та не дуже й хотілося. Мене більше цікавить, що там з Івановими. Художник почав копатися в якомусь апараті, а я поставив перше запитання:

— Скажіть, будь ласка, Катерина Іванова мала шанувальників?

— Що за питання таке? Вона була заміжня жінка і дуже любила свого чоловіка.

— Я жодним чином не ставлю під сумнів вірність Катерини, але хтось міг бути закоханий без відповіді? Може, навіть шкільне кохання? — згадав я одну з недавніх справ.

— Щодо шкільного кохання не скажу. А так, вона була фотомоделлю та всяких ідіотів, які писали їй у соціальних мережах – вистачало. Деякі там дікпіки надсилали тощо.

— Був хтось надто наполегливий? Або посилав загрози?

— Ні, нічого такого не чув. — трохи подумавши, відповів Андрій.

— А як щодо Віктора? Мені сказали в нього проблеми через судові позови?

— Ой, та нісенітниця це все. Віктор був відомим та популярним пластичним хірургом. І багатим, що важливо. Звісно, ​​були всякі нечисті на руку юристи, які намагалися нажитися. Він би усі суди виграв. Якби був живий.

— А був хтось, кому він міг насолити та той хотів йому смерті?

— Не думаю. А до чого ви питаєте?

І справді, щось я поліз не туди. Справи Іванова навряд чи стосуються того, що хтось вирізає донорські органи його дружини.

— Так, для розслідування можуть бути важливими різні деталі.

— А що за розслідування, до речі? Щось не так зі смертю мого брата та його дружини? Це ж був нещасний випадок – ДТП. Почали наново її розслідувати?

— Ні-ні, тут інша річ. Подробиць розповісти не можу – таємниця слідства. Дякую, за ваше сприяння. Якщо щось цікаве згадайте, ось моя візитівка. — простягнув я свою візитівку.