Лерд дав слово

Меггі проснулася від дивного шкряботу у двері. Діставши кинджал з-під подушки вона попрямувала до дверей. На дворі було ще темно і їй доводилося рухатися повільно, щоб ні в що не вдаритися. Ставши в зручне положення вона різко вчинила двері та замахнулась кинджалом.

Джейкоб усю ніч крутився та не міг заснути. Його думки були про Меггі. Він розумів, що це неправильно. Однак, нічого не міг подіяти з собою. Вже тиждень вони їздять околицями замку. І він все більше розумів, що Ієн мав рацію щодо Меггі. Кожна поїздка відкривала її глибше. Меггі підтримувала розмови на різні теми та була цікавою співрозмовницею. Напевно через це Ієн так багато часу проводив за розмовами з нею. Звикнувши до присутності Джейкоба вона поводилася вільніше під час трапез. Частенько її сміх розносився по залу. І все частіше саме він її смішив. В такі моменти Джейкоба охоплював незрозумілий йому стан. Через те, що від цього він почував себе приємно, то особливо і не намагався розібратися що це таке.

А цієї ночі він вирішив зробити їй сюрприз. Осідлавши коней та кинувши на них по пледові Джейкоб пішов до кімнати Меггі. Тому, що вони не домовлялися про цю поїздку, то йому ставилася важка задача - розбудити дівчину. І при цьому не наробити зайвого шуму. Ставши біля дверей її кімнати він кілька разів пошкріб по них. Потім ще. Притуливши вухо до дверей послухати чи проснулась Меггі він не почув жодного шурхоту чи відголосу кроків. Заходити в її кімнату було для нього незручно. Однак, це був його запасний план. Та не встиг він притулитись до дверей,  як вони відкрились.  Полум'я свічки відбилось на лезі й Джейкоб відвернувся від удару.

- Ти хоч умієш цим користуватись? - спробував пожартувати Джейкоб.

Меггі скривилась.

- Здається я вже десь таке чула.

- Але так і не дала відповіді на дане питання. - відповів Джейкоб не відриваючи погляду від Меггі.

Зауваживши його погляд Меггі спохватилась і схрестила руки в надії прикритись. Однак, від цього її сорочка лише сильніше притиснулася до тіла та обрамила його. Джейкоб ковтнув слину. Вони друзі. Лише друзі. Раз за разом повторював він подумки і для безпеки перевів погляд на її очі. Але легше не стало. Запізніло опам'ятавшись він повернувся до Меггі спиною.

- Тобі краще одягнутись - хрипло зауважив Джейкоб.

Тіні на стіні відбивали кожен рух Меггі. І Джейкоб чітко бачив кожен її рух. Уява тут же домальовувала цілісну картину. Тим самим лише більше заводячи Джейкоба. На щастя Меггі швидко одягнулась та стала поряд з ним.

- Щось сталося?

- Ні, все гаразд. - Джейкоб повернувся до неї обличчям.

- Тоді чому ж ти розбудив мене так рано?! - За кілька годин мені потрібно ставати до роботи.

- Я хотів дещо показати тобі.

- Вночі?

- Це не тут. Туди потрібно ще добратись.

- Сподіваюсь воно того вартує - пробурмотіла Меггі та вийшла з кімнати.

Джейкоб вийшов слідом і вже за кілька хвилин вони виїжджали у ворота замку. Вони їхали на північ. Там була більш гориста місцевість, ніж на півдні. Через деякий час вони звернули з дороги і їхали лісом. Меггі не бачила стежки, та покладалася на орієнтацію Джейкоба. Він їхав попереду і час від часу оглядався чи встигає Меггі за ним. Коли ліс почав рідіти Джейкоб зупинився та зіскочив з коня.

- Далі підемо пішки. - сказав він притримуючи коня Меггі поки вона спускалася.

- Ти точно знаєш куди йти? - обережно уточнила Меггі.

- Я з дитинства блукав землями свого клану: скакав рівнинами, плавав рікою та лазив горами. - без образи заявив він. - Довірся мені.

Раптом Джейкобу стало по-справжньому важливо, почути що вона йому довіряє. І він не помітив, що затамував подих чекаючи її відповіді.

- Якби це було не так, то мене не було б тут. - прошепотіла Меггі.

Він голосно видихнув. Тілом Джейкоба пройшла блискавка насолоди. Та він не став витрачати час на розбирання в собі.

- Тоді ходімо. У нас не так вже й багато часу.

Вони прив'язали коней і пішли вверх по горі. Ліс скінчився і було більш відчутно, що вони йдуть в гору. Згодом на їх шляху почали траплятися величезні камені. Усе було мокрим від роси. І хоча вже почало сірити, та все ж ще було не достатньо видно, щоб іти без пригод. Джейкоб поспішав і Меггі ледве встигала за ним. Біля одного з каменів вона посковзнулася і падаючи зойкнула. На щастя Джейкоб вчасно встиг спіймати її за руку.

- Тримайся за мене. - сказав він і не чекаючи відповіді продовжив шлях міцно тримаючи її долоню у своїй.

- А може ми зупинимо свій шлях тут? - з надією запитала Меггі.

- Залишилось зовсім небагато. - похитав головою Джейкоб. - І нам не варто зупинятись, якщо ми хочемо прийти вчасно.

- Вчасно для чого?

- Побачиш! - Джейкоб посміхнувся почувши як Меггі фиркнула.

Та все ж вона продовжила йти. Нарешті їх підйом скінчився. Вони опинилися на доволі просторому верху гори. Довкола виднілися ще гори та ліси. Але розглянути їх було ще важко. Джейкоб розстелив на землі плед та сів на нього. Діставши з мішка хліб він розділив його навпіл і дав один шматок Меггі. Тоді подав їй м'яса.

- І що я мала тут побачити?

- Скоро сама зрозумієш. - жуючи відповів Джейкоб.

- Як довго нам чекати?

- Достатньо, аби ти сіла на плед. Чи ти боїшся сидіти поряд зі мною?

Меггі скорчила насмішливу гримасу. Та все ж сіла поряд з Джейкобом. Коли з їжею було скінчено він простяг їй флягу з елем. І поки вона пила він поглянувши в далечінь тихо промовив

- Скоро почнеться...

- Я сподіваюсь, ти не про грозу?

- Ні. Сідай отут. - він показав рукою на місце праворуч себе. І коли Меггі підсунулась, то накрив її другим пледом.

- Після підйому ти розгарячилась. А ранки доволі вітряні. Особливо на вершині гори. Не хочу, щоб ти простудилась. - пояснив він на її німе питання.

- А ти? - повернулась до нього Меггі.

- Я звик до таких умов. - посміхнувся Джейкоб. - Ти відволікаєшся. Дивись туди - Джейкоб вказав рукою напрям куди щойно була повернута Меггі.

- Але ж там темно - заперечила вона.

- Просто дивись. - напівголосно велів Джейкоб.

Меггі слухняно сіла і дивилась у далечінь. Нічого особливого не відбувалось. Лише вітер лоскотав її обличчя.

Через кілька хвилин небо почало змінюватися. Поміж хмар почали пробиватися перші промені сонця. Спочатку ледве помітні, а тоді все більше набирали силу. І чим сильнішими вони ставали, тим красивішим ставало небо. Воно грало рожевим, червоним, оранжевим кольорами. А в місці, де почало виринати сонце небо палало багряним полум'ям.

Джейкоб спочатку дивився на небо. А потім вирішив поглянути на реакцію Меггі. Її вид зачаровував. Промені сонця блукали її волоссям. Від цього воно набувало вогненного відтінку. Обличчя мерехтіло від сонячних бликів. На щоках виступив легкий рум'янець від вітру. А рот був злегка відкритий від насолоди.

- Неймовірно! - промовила Меггі та облизала підсохлі губи.

Джейкоб ледь чутно простогнав від побаченого. Його пах напружився і нив від бажання взяти її тут і зараз. Він тримався з останніх сил. Щоб хоч якось відірватися він глухим голосом погодився:

- Це так.

Меггі оглянулася та спіймала його погляд на собі.

- Ти ж зовсім не дивишся! - заперечила вона.

- Я бачив ці світанки безліч разів, тож мені не обов'язково дивитись на них.

- Тоді про що ти говорив?

- Про тебе.

- Меггі широко розкрила очі. Вона інстинктивно знову облизала губи і це було останньою краплею для Джейкоба.

- О Господи! - простогнав він і припав до її вуст.