Акт п'ятий. Дія перша
Дійові особи: Олена
Місце дії: Київ
А скринька просто відкривалася. На мою йогу прийшла Наталі.
Чесно кажучи, не очікувала я від Майка. Стільки років носитися зі своєю незалежністю і в результаті... М-да...
До речі, походу, Наталі не знає. Ну, про нас із Віником.
Є, напевно, щось таке у стосунках із колишніми, наче ти на них залишив/ла клеймо і десь у чомусь вони все ще належать тобі. Тому завжди в глибині, а частіше на поверхні, до їхніх нових відчуваєш ревнощі, особливо якщо в них усе добре. Бачиш, яким потрібно було бути, щоб утримати.
У Вєніку це теж є. Я знаю. Не поясниш так одразу, але відчувається. Трохи більша близькість, він знає про мене більше за інших, навіть більше, ніж Андрій. Та що там? Набагато більше, ніж Андрій. Та й я про нього знаю дещо.
Майк на тому пікніку мене знову здивував. Тим, що поводився як абсолютно нормальний хлопець, без цієї своєї базанівщини.
Розумієте, у певний момент шлюбу завжди починаєш думати, а що було б, якби...? Якби пішла іншим шляхом? Яким був би цей шлях? І чи хочеш щось змінити? А якщо так, то що?
Кожен кризовий для шлюбу рік ми з Андрійком проводили окремо. Ну принаймні якусь частину року. І п'яту, і сьому річницю, і дев'яту, а тепер ось одинадцяту, ми святкували по відеозв'язку. Це, якщо не брати до уваги того, що ми взагалі практично жили окремо, хоч і спали в одному ліжку і періодично займалися сексом. Так, нас обох такий уклад влаштовував і ми вміли знаходити компроміси. Ну, майже завжди.
На Майдан спочатку пішов Андрій. Ще в перші дні грудня. А ось я довго цього не розуміла, вважаючи те, що відбувається, черговою Помаранчевою Революцією, яка закінчиться парою десятків мотивувальних пісень. Хоч із самого початку було ясно, що цього разу все не так.
Знаєте, по суті справи, я пішла туди рятуючи шлюб. Повага і схвалення чоловіка на той момент виявилися важливішими за політику, а наші з Андрієм тодішні погляди були не те, що протилежними, а в принципі не перетиналися. Потім я втягнулася, з'явилося відчуття подвигу.
Але саме тоді я чітко зрозуміла, що той світ, у який він нас із Маською так наполегливо не пускає і глушить пігулками, не зник. Він, світ, просто зачаївся і чекає свого часу, щоб надолужити всі роки, поки його, цей світ, тримали в їжакових рукавицях. Спочатку я боялася, що Андрій не витримає, зірветься в нестримну рефлексію і заподіє собі шкоду. Але виявилося, що випускати пару теж корисно. А довгі години або короткі хвилини викидів адреналіну набагато ефективніші за будь-які пігулки, медитації чи самокопус. Головне, що не було в ньому ні страху, ні паніки, тільки лють і веселий сказ. Секс у ті дні виходив по-особливому частим, яскравим і спекотним, якого я не знала ні до, ні після.
Але саме цей світ чоловік особливо оберігав від мене і доньки. Свій власний, нарешті, власний, особистий світ. Він і в армію пішов, щоб побути у своєму світі ще трохи, перед тим як повернутися до звичного життя. Пішов, просто поставивши нас перед фактом. Внутрішньо я була до цього готова. Я знала, що він фанат "Донбасу" і Семенченка, але... інститут, іспити, сесія, його перші бакалаври. Тепер скажу, слава богу, що потрапив він зрештою все-таки в регулярну армію, але досі я не знаю де і як він служив.
Повернувся чоловік не іншим, а... Не знаю, як пояснити. Чи я вже встигла звикнути до того часу? Ще на Майдані, на Груші з нього немов злізла зміїна шкура і новий візерунок особливо яскраво проступив після дембелю. Тепер чоловік мав вигляд людини, яка зрозуміла про себе щось дуже важливе. Шкода тільки, що тактики випаленої землі йому вистачило ненадовго. У цю поїздку він знову взяв із собою таблетки.
А, можливо, вся справа в тому, що одного разу тато побачив на малюнку обожнюваної доньки чорну пляму? На запитання "що це?" отримав відповідь "війна". Після чого розмов "думаю залишитися на контракт" уже не було.
Проте прірва між нами не стала ні ширшою, ні глибшою. І не зменшилася. Не знаю, як пояснити. Та й не важливо. Важливо, що я знову думаю своє "якби" і не знаю відповіді.
Важливо те, що я остаточно зрозуміла наскільки я самотня. Мої радощі й печалі, досягнення й втрати, плани й надії мені ні з ким розділити. Можливо, так, можливо, це було своєрідним проявом поваги з боку Андрія. Певною взаємністю. Мовляв, ти поважаєш мій особистий простір, а я - твій. Але я-то хотіла іншого.
Ми всі хочемо іншого. Того, чого не маємо, але що здається нам дуже важливим, необхідним просто. Нам здається: ми такі саме тому, що в нас чогось немає, а якби було... О!
Я хотіла, щоб хтось розділив мою ношу. Щось на кшталт тягання сумок із супермаркету, тільки в духовному плані. Адже як і вміст цих сакральних сумок, наша ментальна ноша рано чи пізно теж опиниться в партнера перед носом і вуаля, їжте, не обляпайтеся. Можна не розуміти, навіщо в сумці буряк, капуста і яловичі кістки, але одного разу цей борщ чоловікові таки доведеться жерти.
Хоч би як гарно й романтично все виглядало в книжках, але в житті сильна жінка - це, найчастіше, озлоблена мегера. А я не хотіла бути сильною. І навколо не було нікого, хто допоміг би з сумками. І я перестала шукати. Купила собі сумку на коліщатках, поставила кошик на велик і... Що ж? Так навіть краще.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!