Я запрошу на танок пам'ять або Повість про справжній гештальт

Акт перший, дія перша

Дійові особи: Маська, свекруха, чоловік, Олена

Місце дії: аеропорт Бориспіль

Час події: весна 2016 року

"Ми проводжаємо тата!"

Ми граємо професійно. Ми - щаслива родина. Гаразд, зараз не дуже щаслива, тому що наш тато їде. Відлітає на літаку. На цілий рік. Тому ми міцно обіймаємося і посміхаємося через силу. В нас дуже суворий критик, помітить найменшу фальш, тож стараємося. З нас трьох тільки Маська природна. Із найсерйознішою мордочкою дає татові важливі поради: не пий із крана; коли переходиш вулицю, дивись спочатку ліворуч, потім праворуч; мий руки і вуха; привези мені ляльку. Тато посміхається і киває. Для своєї принцеси він дістане зірку з неба.

Тепер моя черга. Пиши, бережи себе, відтягнися там (це пошепки на вухо, критик на стрьомі).

Звільняємо з Маською сцену для справжнього таланту. Вашій увазі пропонується сцена "мати проводжає сина". Хочеться аплодувати. Зіграно бездоганно. Сльози, обійми, надрив. Боже, який надрив. (Добре хоч вона досі не знає про мобілізацію й Андрюхину службу).

- Ну, все. Ну, мам, - поплескує її по спині. Знає, а щоразу вірить і совість, і ось це ось усе.

- Не буду, не буду, - ах, ця хустинка. Шкода, оцінити тут нікому.

І відразу посадку оголосили. Як підгадала, а? Щоб з її обіймів за рамку пішов. І хустинку до рота, обов'язково, а як же? Був би це поїзд, ішла б за вагоном і махала вслід.

Ні, спектакль ще не закінчено. Поки є хоч один глядач, show must go on.

- Машенька, ти будєш скучать за папой?

Я морщуся. Не від тону. Я звикла. Але це за папой і її Х замість Ґ на тлі демонстративної інтелігентності.

- Каанєшна, - Маська у своєму репертуарі. Цей тон "як ти могла так погано про мене подумати?"

- Ето же нє надолхо, он скоро вєрньотца, ти і охлянуться не успєєшь.

Масяні, взагалі-то, вже сім, а не три. Але тримається. Бабою і батьком вона відмінно крутить, якраз прикинувшись маленькою.

- Так, ба, - сама мужність. Моя доця.

- Поєдєшь са мной на морє на канікулах, зайчік? - потрібно обов'язково втішити внучечку, пообіцявши їй майбутніх ніштяків, дитина ж страждає.

- Ой, не знаю, ба, стільки справ...

Через бабине плече мотає мені головою, "ні за що".

Це не вірність мамі. Просто бабина гіпер-опіка її душить. У морі плавати півгодини, з чужими дітьми не грати, собак не чіпати, котів не гладити, живи так, щоб я тебе бачила. Маська не звикла і їй не хочеться. Як і зараз не хочеться запаху старого тіла, старечого поту, зубного протеза і лаку "Прелесть" на перманент. Але стоїть. Не виривається. Скоро все закінчиться. Краще трохи потерпіти, ніж дивитися на істерику і претензії мамі.

Ось і закінчилося. Маски скинуто. Губи стиснуті в лінію, у пом'яту смужку. Спина пряма. Погляд... Я знаю, вона мене боїться. Є за що.

- Вас підвезти? - інакше її лист синові буде вдесятеро отруйнішим.

- Ні, дякую. На автобусі доїду.

Ну, так. Ти ж великий гордий птах. Тобі від мене подачок не треба. І слава богу.

Маська танцює навколо нас, мов козеня. Їй хочеться їхати. Їй нудно. Їй мама обіцяла сьогодні в кіно.

- Так-так, їдемо. Мась, почекай.

- Машенька, до свіданія, солнишко мойо.

Бля, хоч зараз не плач, не ганьбися.

До машини йдемо разом. Вона чіпко тримає Марію за руку. Після того разу, коли Мася від неї втекла в зоопарку і пішла дивитися слона, свекруха тримає міцно. "Дивись", мовляв, "я пильную, не те, що ти!" Так-так, я оцінила.

Марія одразу лізе в машину і пристібається. Махає бабі. Їдемо. Фух!!!

Коли баби вже не видно, донька виходить з образу. Видно, що їй хочеться поговорити, але маму за кермом відволікати не можна. Як водій, я той ще лузер. Тому вона дістає з рюкзачка "Гаррі Поттера". Андрій страшенно пишається тим, яка вона в нас просунута, і сам завжди ходить із нею в книжкові магазини, ще й для того, щоб отримати свою дозу ахів і охів зворушених продавчинь-консультантів. Підіймає за рахунок доньки свою самооцінку. Згодом я перестала звертати на це увагу. Просто відправляю їх удвох і все.

Треба, до речі, не забути перевірити, що йому там маман напише, коли доїде. Шкода, видалити не можна. Зайві нерви йому зараз зовсім ні до чого. Добре, хоч свої пігулки взяв.

Акт перший, дія друга

Дійові особи: я і всі-всі-всі

Місце дії: студія йоги

Сьогодні з дамами з денної групи обговорюємо, якими будемо тещами і свекрухами.

Пам'ятається, Свєтка таких talk-овіщ не проводила. А я ось ввела. Однаково, дами не в змозі мовчати цілу годину, тож нехай триндять розумне. Знову ж таки, "поки думаєш, що сказати, роби кніксен (асану), це економить час". А оскільки в нас не заведено обговорювати Веди, медитативні практики і всю іншу духовність, ми шукаємо інші теми.

Так, наш слоган: "Ми не читаємо Веди. Ми не розкриваємо чакри та внутрішній потенціал. Ми просто займаємося йогою. ЙОГА. Просто роби!" (Цитата - не плагіат)

Свєтка розповідала, як на початку не вірила, що з таким підходом у неї щось вийде. І була здивована, як багато людей насправді не хочуть слухати всю цю хрєнь про прани, чакри та іншу мутотень. Комусь потрібні просто вправи після лікування спини й шиї. Комусь хочеться тихо і спокійно розтягнутися під приємну музичку. В нас навіть є колишні кришнаїти, яких нудить від спогадів. І чоловіки, які не хочуть маячні про розкриття внутрішнього потенціалу, жіночності, і, до речі, дуже непогано знають "Таємну Доктрину". Коли я, абсолютно випадково, потрапила в цю студію чотири роки тому, вона вже цілком процвітала.

Я тоді теж хотіла просто нарешті відновитися після пологів і повсюдна псевдоіндійська філософія неабияк дратувала. Мені, колишній хіпі, яка пожила в Індії, втирати про просвітлення? Ви трохи промахнулися. Ваш розповжитий буддизм, такий самий порепаний на шматочки, як Біблія в руках баптиста, плутанина в чакрах, незнання основних подій у житті Шак'ямуні, цитати з мотиваторів, і все це від юнки з татуйованими бровами та китайськими дешевими брязкальцями? Одна сказала "Я була в Індії, я знаю". В Індії немає буддизму, альо! Там послідовників Сіддхартхи менше одного відсотка, зате валом усіляких гуру, що стрижуть купони з довірливих іноземців. Самі індійці кажуть: "Хочеш нічого не робити, але мати шматок хліба? Стань гуру!" За кондовим буддизмом їздять до Тибету. Ще дешевше отримати його в Китаї чи Таїланді. Особливо, в Таїланді. І відпочив, і просвітився. Комуни хіпанів, ганджа та інші щасливі товари.

Тож я поневірялася по тих студіях, добре, що багато хто з них тоді ще брав оплату за кожен урок, а не відразу абонементом. Тому, що я більше ніж три заняття не витримувала.

І, до речі, худа тренерка, яка легко робить якусь Бакасану або, не дай боже, Йоганідрасану ніфіга не мотивує. Певно, тому, коли Свєтка пішла в декрет, зваливши на мене не тільки бухгалтерію, а й тренування, народу в нас додалося.

Ну, так. Я пухкенька. 75 кг живої ваги. Тому в ту чортову Йоганідрасану і сама не сяду, і вас не посаджу. І Аставакасану ми поки що пропустимо. Особливо, ось вам, вам і вам воно точно не потрібно. Вас весь тиждень не було, отже, знову ходили до мануальника. І Олег, Оля та Кіра Халасану теж робити не будуть.

Ой, вибачте, відволіклася.

Коротше, денна група - суто жіноча. Тому в них є час поговорити. Обидві вечірні трохи розбавлені чоловіками, є, навіть, пара геїв, але всім пофіг. Вечірні йдуть одна за одною, там люди працюють, їм ніколи. Іноді, приблизно на половині другого вечірнього заняття приповзає Масяня зі своєї англійської. Він у цьому ж будинку, на другому поверсі. Іноді, якщо мама добра, не приповзає, а йде в ігрову, де всі її знають і пускають так, потім мама буде забирати і заплатить. Кілька вечірніх мам теж так роблять.

Якщо тепло і немає дощу, їдемо на великах. Або заходимо в магазин, їмо в кафешці, коли тата немає вдома. У нас мало часу побути удвох. Нічого, тепер часу буде більше. Набагато більше.

Ну, ось. Знову відволіклася.

Отже, talk-овіще.

Власне, щоб потриндіти довго й зі смаком часу немає і вдень. Між нами та зумбою проміжок хвилин тридцять. А нас - п'ятнадцять. Це означає регламент. Але можна розтягнути одну тему на кілька днів. І у баб з'явиться можливість обміркувати вже озвучене, приміряти на себе, знайти відповідь, зрештою. Та й просто проаналізувати.

Сьогодні у нас тема про майбутні стосунки з зятями/невістками ще нова, тому висловлюються наші найактивніші дами. Оля, Аня (а як же?), Марина і Леся.

Оля (кремезна дама, 35 років, синові 16, дрібний підприємець):

- Я точно знаю, що свекруха з мене буде ахова. Невістці відразу не заздрю. Допомагати грошима точно не буду, онуків максимум на вихідні. Хочу, нарешті, пожити для себе. Але порадами задовбаю. Молодь вчити треба, інакше нароблять наших помилок, а нам потім розгрібай.

Аня (30 років, фрилансер, фемка, притулки, котики, за два роки схудла на 40 кг):

- По-моєму, батьки мають бути подалі. І відразу пояснити, що не потрібно сюди лізти. А то ці бабусі... Краще без них взагалі. З нянею хоч домовитися можна.

- Так ти сама одного разу бабусею будеш, - підколює Ольга.

- Значить, буду хорошою бабусею. Далеко і рідко, - усміхається Анна.

Марина (27 років, захоплена, піднесена, доньці 2 рочки):

- А мені, напевно, захочеться, щоб вони з нами жили. Мама - чудова теща, Славік її обожнює. Я, напевно, теж така буду. Головне, щоб Кірочка була щаслива.

Леся (43, доньці - 9, різка, вся з кутів, молодиться):

- Ой, не знаю. Дивлячись, хто буде. Якщо нормальний хлопець, ми, звісно, допоможемо і з онуками посидимо, і якщо ще щось потрібно. Але я на нашу молодь дивлюся, де там нормального знайти? Попадеться одоробло якесь, звісно, я мовчати не буду.

- Якщо доньку виховувати правильно, вона сама з одороблом не зв'яжеться, - каже Ольга.

- Я Леру правильно виховую. До чого тут це?

- А от як дівчинку виховати, щоб із такими от не зв'язувалася? - вступає Марина. Вона в нас альфа-мама, їй це важливо.

- Як, як? Яким догори, - бурчить Оля. - Щоб не вешталася ніде, якщо хлопець з'явився, нехай одразу додому веде, а не по парках обжимається. І по дому вчити. Борщ там, кран полагодити, щоб не вішалася на першого зустрічного, а сама все могла.

- До чого тут борщ? Що, у вас на борщах світ клином зійшовся? Немає борщу - немає чоловіка, так виходить? - наша фемка рветься в бій.

- Ні до чого тут борщ. Якщо вона сама готувати не вміє, то всю зарплату по кав'ярнях розтринькає або шлунок угробить пельменями й фастфудом, - приземлена Ольга вміє все. І борщ, і кран, і по морді, якщо сильно треба.

- А салат, між іншим, взагалі готувати не треба... - може, Анька так і схудла? На салатиках?

Ні, не можна з бабами щось обговорювати. Вони вже три петлі зробили і до початкової теми повернулися якимись городами, як Котовський. Тобто, з абсолютно несподіваного боку. Хоча... Чого там несподіваного? Почали своїх власних свекрух і матерів згадувати. Мої ще нічого такі, виявляється. Як дами своїх витримують? Добре все-таки що часу мало, бо ми б тут до ранку просиділи.

Мовчить тільки Єва. Втім, як завжди. Хоч півроку тому, коли вона прийшла вперше і виглядала одним суцільним горем, хоч зараз, все одно, немов вона не від світу цього. Ні, вона не витає в хмарах, але, особисто мені, весь час здається, що вона не тут. Ця маленька блондинка зі світло-сірими очима, схожа на горобця, аж ніяк не тихуха, але й не злісна стервочка, збудувала довкола себе паркан, за який нікого не пускає. Але, кажуть, вона може бути зовсім іншою.

Оля якось розповіла мені по секрету, що Єва приїхала з Кореї, там у неї залишився чоловік, а вона з дитиною тут, ось і сумує за чоловіком. Працює Єва перукарем у крутому салоні на Хрещатику, обслуговує, в основному, іноземців, і вважається дуже цінним працівником. Не знаю, звідки Ольга завжди все знає, але є такий тип жінок, які вміють видобувати інформацію з нічого. Їх би в шпигуни, а вони плітками пробавляються. Але, мабуть, щось наше довідкове бюро накопало. Та й так видно. У Єви дивний акцент із протягуванням голосних і чудернацька манера складати речення. Може, тому вона й мовчить? Соромиться? Хоча не сказала б. Швидше, ми для неї просто сон, дивний і безглуздий, від якого скоро прокинешся, треба тільки почекати.

Акт перший, дія третя

Дійові особи: Маська, Олена, Пух

Місце дії: кав'ярня з терасою

Маська:

- А в мене тепер буде новий тато?

- З чого це раптом? - запитую, відкашлявшись.

- Ти ж сама вчора сказала, що в нас дядя житиме, - докоряє Марія.

- Ну, і що? У нас часто хтось живе.

- Так то з татом.

- Заєць, тато поїхав у відрядження. А цей дядя у нас тиждень поживе і все. Ну, максимум, два.

- Ніка сказала, що в неї теж так було. Тато поїхав, а з ними тепер новий дядя живе.

- Масько, ну, що ти кажеш? Хочеш, я тобі в обіцялку напишу, що новий дядя з нами не залишиться?

- Хочу, - серйозно відповідає дитина. І явно вдома підсуне обіцялку, не забуде. - Добре, тоді розкажи про цього дядю.

- Його звуть Михайло. Ми з ним разом працювали. Він жив там, де бабуся з дідусем живуть, а тепер сюди переїжджає.

- Він - біженець?

- Щось типу того.

- Тоді добре. Нехай живе.

- Спасибі, Масік, - смикаю її за косичку, вона сміється, Пух насторожується і дивиться на нас. Посміхається, виваливши язик. Спекотно песику.

Маська знає, хто такі біженці. У неї в класі є парочка переселенців, і я тягала її іноді на волонтерські пункти, коли не було з ким залишити. Там дитина познайомилася з дівчинкою Яною. Її з мамою вивезли з Мар'їнки майже в чому були. Решта пропала. У Марії в руках була улюблена лялька з Монстер Хайт і донька просто простягнула іграшку Яні. Сказала: "Візьми. У мене ще є." Усі плакали. Навіть, я.

Вдома дитина переглянула всі свої лахи, зібрала до купи спіднички-сукенки і сказала віддати Яні. Насилу переконала залишити собі хоч половину. Тоді вона вирішила додати іграшками.

Я - нехороша людина. Я дурила власну доньку. Яні віддали не-улюблений одяг і забуті навічно іграшки з антресолей. Янина мама дякувала, а я почувалася жахливо.

Як завжди, втім.

Це постійно виглядало як подачка, як відкупні. Чи тільки мені так здавалося? Кожна копійка волонтерам, борщі, кікімори і маск-сітки. Ніби ми відкуповуємося, замолюємо гріх за місто, в якому колись народилися, за моїх батьків, за Андрієву рідню. Занадто багато совісті іноді заважає.

Дівчинку Яну з мамою ми більше не бачили. Але були інші. Жадібні та скромні, нахабні та зашугані, злі та боязкі. Усілякі були. Нема чого зараз це ворушити.

Головне, що Маська заспокоїлася. Тепер Майк буде для неї тільки біженцем. І бабі так скаже. Щоправда, це означає, що Марія щось підозрює. Як Пух. Емпати чортові. А, може, воно й на краще? Хто зна, як усе повернеться?

Поки я думаю, Маська згодовує Пуху свою карбонару. Я бачу, але мовчу. Не хочу зараз. Нехай хоч так пожре, симулянт. Попалися б мені його попередні господарі...

Що, в принципі, зовсім не важко. Вони, навіть, інколи пишуть нам і питають як там їхній Пух. Телефонувати соромляться. Звісно. Віддати такого звіра...

Приблизно пів-року тому... Ну, так, якраз під Новий Рік, Андрюша прийшов із роботи злий. Сказав: "Валера віддає свого собаку, сьогодні питав, хто хоче" - "То візьмімо", - який хлопець не мріяв про собаку, - "Це коргі" - "Безкоштовний коргі? А так буває?" - "Не безкоштовний. За 500 баксів" - "І в чому проблема? Гроші є" - "Йому два роки" - "Ми впораємося. Дзвони своєму Валері!" - "Подзвони ти".

Я дзвонила. Я забирала Пуха. Він із порога облизав мене, як рідну, і спокійно пішов. Не вив. Не просився піти. Я знала чому.

Тому, що його завели в очманінні від великих грошей. Це ж Британія. Це ж коргі, улюблений песик королеви. Він був милим, грайливим пухнастиком. Поки не набрид. Поки не виявилося, що його потрібно виводити в будь-яку погоду і прибирати какашки. Поки не захотілося кудись поїхати. Пуха сплавляли друзям. Хтось розумний його видресирував. Хтось добрий його лікував. Тож виїхати з країни без Пуха було не можна. Що скажуть люди? Його забрали із собою. На літаку. І за кілька тижнів віддали в наші добрі руки. Стерилізованого, щепленого, з чипом.

Коли за кілька місяців вони з'явилися провідати Пуха, пес почув їх ще в під'їзді, нашорошив вуха, тихо загарчав і пішов до Андрія в кабінет під стіл, туди, де завжди валяється у мене або чоловіка під ногами, поки ми працюємо на комп'ютері. До колишніх господарів не вийшов, витягувати собаку насильно ніхто не збирався. Гості майже відразу ж пішли. Але раз на місяць продовжують писати.

Пух - чудовий пес. Тільки з їжею в нас біда. Не хоче жерти, хоч ти трісни. Зі столу, зі смітника, з котячих закутків, тільки не з миски. Я вже цю миску тільки що по-феншую не переставляла, і нову купувала, і кормів стільки перепробували, і кашу підмішувала, і риб'ячим жиром поливала, і глистів труїла... Все дарма. Можна тільки підкупом. Якщо показати шоколадку і сказати "йди їж", тоді з'їсть. Андрій усе наполягав, що так не діло, нехай голодує, раз такий, і сам першим здавався, діставав шоколад, "іди їж!".

Навіть, собака нас дресирує...

А коли тато зажадав віддати песика до собачої школи, над нами іржала вся група. Сидіти-лежати-чекати-лапу Пух і так знав, англійською, але Андрюші, навіщось, знадобився "фас". А Пух виявився тютей. Він голосно і грізно гавкає, але, якщо що, максимум, зацілує до смерті. Принаймні, ми так думали. Промучившись тиждень (собака чесно рвав тренерську руку в захисній рукавичці, гарчав і був увесь із себе вартовий-захисник, але потім ліз цілуватися, бо тато вдома з ним якраз так грає), ми махнули рукою. А потім на мене в парку махнув рукою якийсь алкаш. І Пух... кинувся. Мовчки. Я ледве встигла смикнути повідець за міліметр від чужої руки. П'яна тварюка почала кричати, що Пух скажений, дивіться за своїм собакою і таке інше. Отримав у відповідь багато цікавих слів, я скидала переляканий адреналін, а Пух, нахиливши голову і висолопивши в усмішці язика, з цікавістю дивився, як люди гавкають. Вдома Марія поцілувала собаку в ніс, як героя.

Такий ось у нас пес.

Ми йдемо додому. Марішка щебече, як пташка. Їй завжди є що розповісти мамі, у світі стільки цікавого.

Тільки про війну ми не говоримо. На війні був тато.

Маська боїться війни. Іноді вона її малює. Війна в неї чорна й безформна, схожа на Морру. Вона маячить навіть на малюнках про райдужних єдинорогів і суперкрихіток чорною плямою, але ні єдиноріжки, ні крихітки не намагаються перемогти війну.

Коли тато був на війні, по СКАЙПу ми зідзвонювалися з моїми батьками. Це було ще до того, як наші пішли з ДАП. Батько крикнув:

- Ваша Украіна нас убиваєт!

- Мій тато вбиває ворогів, - відповіла йому внучка.

Вони одразу ж відключилися і більше не дзвонили. Та й Мася про них не питала. Я зітхнула з полегшенням.

Ми йдемо додому. Марія щебече, Пух крутить круглою попкою.Усе добре. Немає ніяких плям. Майже.