Вода

Частина 2

Двері

Потихеньку, очі почали звикати до світла. Він опинився в маленькому коридорі з трьома дверима. Знову відчув плач дитини, але звідки?

Сивий туман стелився скатертиною під ногами, що не було видно підлоги. Та відчуття тверді під ногами не відчувалося. Треба було обирати!

Юрко, спробував послухати, що було за кожною з дверей...

Стало чутно прибій моря. Від дверей ліворуч - відчувався жар, наче там було горнило. Від дверей праворуч несло протягом, від дверей попереду - нічого не відчувалося?!

Аж раптом, він почув крик чайки! Ці двері йому сподобалися більше, тому закривши очі Юрко зробив перший крок у небуття...

. . . . . .

За вікном накрапав дощ. Від цього подих маленького Юрчика став тяжким. Астма - то, страшна хвороба! Іноді, він сидів на підвіконні жадібно ковтаючи повітря, пустивши одиноку сльозу болю від відчаю.

Мама завжди залишала йому, цей гидкий сік з цибулі, що розширював та зігрівав бронхи. Коли він був свіжий, то можна було ковтати, а потім, була неймовірна огида від запаху. Але ж, треба було ковтати, щоб було легше дихати!

Батьки були на роботі, а бабуся, щось готувала на кухні.

Юрко обожнював літніми ранками та вечорами слухати, як співають українські народні пісні жінки, що в яскравих хустинках йшли греблею, понад плесом. Бабуся казала, що то доярки йшли на роботу, а ще часто співали косарі, що вели заготівлю сіна.

Через відчинену фіранку неслась дивовижна мелодія їх голосів. Така співуча та легка була українська мова, що навіть не треба було музик з їхніми інструментами. Мелодія линула словами пісні, наче хвилями неперевершених акордів хвилями річкового плеса та заворожувала серця! Понад плесом осідав туман, а гай ледь виглядав, як чарівний острів у казковій країні.

Юрчик, так хотів мати крила, щоб летіти за тією мелодією без кінця, тому що від казкового настрою, навіть астма ледь відчувалася.

Та сьогодні, накрапав дощ і доярки не співали. Їх навіть видно не було за сірими хмарами, що неймовірно низько відпускали свої загадковий вихор, наче руки, що хотіли вхопити землю...

Юрко завжди тримав біля себе іграшкового ведмедика. Він був приємним на дотик, це був його перший справжній друг. Часто вони падали з підвіконня додолу і Юрко головою чіпляв батарею опалення. Він плакав, а кров йшла з маленької голівки, тоді на допомогу приходив друг. Притискаючи ведмедика до "вавки", він уявляв наче той жаліє його. - Не плач, Юрчику, все пройде! Зараз прийде бабуся та допоможе.

Та часто, він старався не кричати сильно, щоб його не забрали з вікна, з того маленького, власного, уявного світу. Кров на ведмедику висихала і через пару таких падінь, він вже не був таким м'яким на дотик, та Юрко, не випускав свого друга з рук. Поцілувавши свого спасителя, він весело ліз через стілець на підвіконня до свого нескінченного світу мрій та думок.

. . . . .

- Що там?

- Що там?

А там одвічно скрипка грає,

Хлопча ганяє зграї голубів,

Скрізь небо і немає йому краю.

Там мрії, до яких, я так хотів...

Там вітер роз плітає ніжно коси,

Дівчині, на яку не вплине час.

Усі бажання та людські надії

З народження, чекають там на нас...

Той світ - примара, казка сьогодення,

Це сон, який тримає розум наш.

Чому ж бо, люди, зараз так не жити?

А, доля, відвертається від нас!

Чому, вам, очі закриває мара,

А світ в вогні - з дитячих, ваших, мрій?

Всі ріки сохнуть, лиш тече - одна кривава,

Ріка жертовності - нестерпний людський біль!

- Що там?

А там одвічно скрипка грає,

Про гаяне там щастя на землі!

У небесах, багатства іншого немає,

Лиш мрії - нездійсненні у житті...

Діток, там душі квіточки збирають,

А над водою стелиться туман.

- Що там?

Всім навзаєм,добра бажають!

Сердець примара, ваш, життя обман...

Так Юрко, напише в старості, про свій уявний світ дитинства на вікні...

*******

Море було синім синім. Юрко заворожено спостерігав, як до берега, одна за одною йшли хвилі. Їх підганяв легкий морський бриз. Роздувати бризки з піни цей легкий вітерець був майстер!

Ці перші враження, ще не могли запам'ятатися так досконало, як солоний присмак у роті, тепло сонця та відчуття води. Він буде нести їх через все життя. Час від часу, море буде повертати його до себе у дитинстві, а потім зникне до старості.

По берегу лежало безліч різних за формою мушель та різнокольорових камінців. Цей дарунок моря, буде завжди прикрашати його оселю, як запах та відчуття мрії.

Хвилі моря відрізнялися від хвиль річкових, не тільки забарвленням. Вони по різному начебто розмовляли з ним.

То було загадкове підношення тіла, думок, та душевної насолоди.

Солона вода, іноді попадала до горла. Вона була гидкою. А пекуче сонце розповідало йому свої казки. Десь на горизонті, почувся гудок великого корабля, який повільно плив поглинаючи погляди тисяч відпочиваючих, що засмагали на березі моря.

- Який красень! - доносилося звідусіль. Так, то було неперевершене видовище! А чайки, великі й маленькі, щось відповідали по-своєму... Кидаючись інколи у безкінечні хвилі, щоб зловити свою рибку.

- Кряк! - Кряк! - наче свійська качка кричали вони.

Біля пірсу гомонів люд спостерігаючи, як підходить катер. Капітан дав два великі гучні гудки, мовби: " Обережно на пірсі!". Моряки, щось голосно вигукували та швартувалися викидаючи на причал канати та висуваючи великий трап, по якому на берег почали виходити пасажири.

- Це, щоб катер не втікав! - наголосив Юрку батько, побачивши, як той роззявив рота. А скільки ж того щастя було, коли одного разу батько взяв його на прогулянку тим катером. Ото було вражень!

Катер повільно набирав швидкість піднімаючи свого носа та розганяючи хвилі попереду, позаду ж вода наче кипіла. Море, час від часу викидало свої хвилі прямо на катер та на тих, хто відкривши рота заглядав донизу у воду. На зустріч катеру, попереду наближалося велике місто, яке ще ледь ледь виглядало на горизонті.

Діти сміялися. Та й для дорослих, хто був на морі вперше, то були незабутні враження. Батько притулив Юрка до себе, міцно тримаючи, щоб не дай Бог, він не випав з катеру у море. Та Юрко всеодно старався поглянути до низу, чим далі.

- Дивіться, дельфін! - гукнув хтось і всі подивились в тому напрямку. - Який він красень!

Поряд з катером пливла велика риба. Час від часу вона стрибала над морем, наче хотіла полетіти, та знов пірнала вниз, піднявши, не аби який галас серед відпочиваючих.

Юрко, щасливий поглянув на батька, а той, був сам, як дитина вражений видовищем.

Це був самий яскравий спогад про море, але танув у тумані коридору, що знову з'явився в уяві Юрка...

*****

Вечорами бабуся вмощувалася біля батареї опалення, щоб у спину було тепло, сідаючи на купу настелених радюшок. Та садила Юрка до себе. Тоді починалася, якась цікавенна бабусина історія. Як тільки-но вона міцно притискала до себе, це означало одне...

Зараз буде " сорока - ворона", яку мабуть боялися всі її онуки!

Все було б добре, але ж ...

- Сорока - ворона, дітям кашку варила, - розповідала вона. А тоді, брала малесеньку ручку у свої сильні долоні і починала показувати.

- Цьому, дам, він двір підмітав, та так загинала пальчик, аж хрящик хрускав! Вона була задоволена собою, посміхалася та тягнулася до іншого, а Юрко завмирав, від того неприємного відчуття, та закривав очі, чекаючи наступного хруску. Іноді було боляче та вона впевнено шукала місце, де б хрящ хруснув.

- Цьому дам, він піч топив!

- Цьому дам , він дрова рубав!

- Ай! Ай!- кричав Юрко, та чимдуж впирався, щоб вирватися на волю, з міцних обіймів бабусі. Коли вдавалося, був задоволений собою, а ні - то передбачав, що діло дійде й до ніг...

- Ой, не треба, бабусенька! Не треба! - кричав він. Та від неї, мало хто втікав...

То ж, після відчайдушної казки, про "сороку - ворону" йшла зовсім інша історія.