між побитих часом тарілках

я не кохав тебе ще ніколи

ніколи за весь цей час

я не розумів твоїх балад про погоду

і за що ти марнуєш мій час.

але зараз я усе розумію

я віддав би за тебе навіть життя

тільки ти можеш дати мені, те єдине

що рятує людям життя.

тільки ти можеш дати любов

яка не буде залежна від когось

вона не вільна, як підліткова

і не бурхлива, як хвилі життя.

адже ми й не маленькі,

не діти, але все ще люди.

втомлені й стерті у попіл цим темним життям.

стоячи так на розмальованій кухні

між побитих часом тарілках, хоч

не було наміру зіпсувати і розбити усе на шматки, ми замислюємось лише про майбутнє

і знову марнуємо час.

поруч із нами немає кота,

немає собаки, дитини.

ми живемо тільки вдвох у старій, японській квартирі. і немає більш сенсу життя,

ні у мене, а в тебе ще відтоді.

ти забрав мої роки життя

лише доторкнувшись рукою.

але я досі не пожалів,

що зустрів тебе в тому бою.