Небо одне

Світ великий і нескінченний. Святослав це знає напевно: вони з Глібом біжать ще від самого ранку, а край землі так і не наблизився. Поля розкинулися навсібіч, хвилясті, золотаво-зелені, аж до самого лісу, що дихає прохолодою. Трави вищі за коліна, духмяні, теплі від сонця, лоскочуть литки, ховають у собі метеликів, коників, дрібних пташок, що стрімко злітають з-під ніг. Над ними розлите сонце — настільки м’яке й ласкаве, що навіть вітер не здається холодним, анітрохи.

Київ залишився десь позаду, за хвилями трав і світла, за щебетом птахів і запахом землі. Там — дерев’яні хати, гул торговищ, голоси, що ніколи не вщухають. А тут — тільки вони. І свобода.

— Ти повинен бігти швидше! — гукає Гліб через плече, задихаючись від сміху. Його обличчя виблискує потом, щоки розпашілі.

Святослав не відповідає — просто прискорює крок, натужно вдихаючи гаряче повітря, і в наступну мить, з радісним вигуком, кидається вперед. Трава розступається, виблискує сонцем, і він стрибає просто на Гліба, валить його з ніг. Обоє з криком падають у густу, м’яку, пружну зелень, котяться схилом, аж доки земля не стає прохолодною, вологою, притрушеною мохом.

— Несправедливо! — сміючись, бурчить Гліб, витягуючи з рота пасмо мокрого волосся і штурхає друга ліктем. — Я зупинився, бо думав, ти відстав!

— У бою не буде місця для жалю! — виголошує Святослав урочисто, здіймаючись на коліна, піднімає вгору руку, уявляючи в ній важкий меч. — Ми воїни князя! Князь не прощає слабкодухих!

Сонце — високо, наче дивиться згори, — плавиться в небі, розтікається золотом по воді. Дніпро перед ними блищить, живий, глибокий, ховає в собі щось древнє, шепоче хвилями. Вітер рухає воду, шелестить листям, колише трави, приносить із собою запах риби, вологої кори, ще теплого каменю.

Гліб рвучко зривається на ноги, не озираючись, мчить до води.

— Я перший! — кричить, сміється, і вже за мить його тіло з розгону розтинає поверхню, здіймаючи бризки в усі боки.

Святослав мружиться, тремтить від передчуття холоду, але не вагається — стрибає слідом, і вода обіймає його з головою. Він виринає одночасно з Глібом — обидва хапають повітря, труть очі долонями, обливають одне одного сміхом.

На іншому березі, серед високої трави, щось ворушиться. Святослав краєм ока помічає рух і повертає голову. Там, у самісінькому світлі, що ніби розчиняє все навколо, стоїть сивий, похилий дід — в полотняній сорочці, з широким кошем за плечима. Він схилився над рослинами, повільно зриває стебло за стеблом, а поруч — рудоволосий хлопчик, трохи менший за них, у короткій туніці, з босими ногами. Він тримає зв’язку трав у руках, але не дивиться на діда — дивиться на них.

На Святослава.

Їхні погляди зустрічаються лише на мить — не довше, ніж спалах — і хлопчик усміхається. Трохи несміливо, трохи з цікавістю. Усмішка така тепла, така щира, що на якусь мить Святослав не розуміє, чому його щоки спалахують від жару.

А тоді сонце стає ще яскравішим, засліплює очі, і він змушений заплющитися, протерти лице рукою. Коли знову дивиться — там, де стояв хлопець, уже нікого не видно. Лише трава колишеться на вітрі, дід зникає в тіні дерев, а світ навколо знову наповнюється голосним сміхом Гліба.

— Бачив? — захлинаючись сміхом, питає той. — Я був перший!

— Ні, не був, — гигоче Святослав, пірнає під воду й тягне друга за ногу. Той репетує, виривається, б’є руками по воді.

Гліб відштовхує його ліктем, і вони знову сміються, борсаються у воді, поки не втомлюються і не дають хвилям віднести себе трохи далі від берега. Сонце пече обличчя, небо таке синє, що важко повірити, що буває інакше.  

— А якби ми були дружинниками? — раптом питає Гліб, перевертаючись на спину, розкинувши руки. Вода колишеться довкола нього, підіймає волосся, що чорним віялом розтікається по поверхні. — Ми б теж ось так плавали?  

— Ми б рубали ворогів! Як мій батько, як князь Володимир!  

— Як Святополк?  

— Ні, не як Святополк, — заперечує Святослав. Він не любить Святополка.  

Гліб теж не любить Святополка.  

Вони ще не знають усіх подробиць — але серце вже щось підказує. Дорослі говорять пошепки, баби хрестяться з острахом. Кажуть, що він убив братів. Що в його очах — ніч.

— Як Ярослав, — нарешті каже Святослав. — У храмі про нього моляться. Він не боїться Бога.

— А якби ти був князем, — гмикає Гліб, — я — твоїм воєводою?

— Авжеж! Я б узяв тебе з собою навіть у найстрашніший бій!

— І годував би мене кашею?

— І кашею, і м’ясом!

— Добре. Тоді я згоден!

Вони сміються. Їм по десять. Вони не знають, як болить зрада, як пахне вогонь у ніч після битви, як тяжко дихати, коли втрачаєш усе. Але вони знають, що вода тримає їх обох. Що дружба — це не слово, а щось у грудях, що гріє сильніше за будь-яке сонце.

Святослав виходить на берег, важко ступаючи по слизьких каменях, сорочка липне до тіла, пахне рікою й дитинством. Гліб іде слідом, і коли зупиняються, обидва вдивляються в обрій  

— Мій батько каже, язичники не потраплять у рай, — стиха каже Гліб, сідає на камінь, кладе підборіддя на коліна.

— А мама каже, що старі боги все ще тут, просто ховаються, — відповідає Святослав. Нахиляється, бере в долоні пісок, дає йому просочитися крізь пальці. Вітер грається останніми крупинками.

— А хто з них правий?

— Не знаю…

— Колись дізнаємось?

— Колись, напевно.

Їх це не тривожить. Вони бачать, як баби хрестяться, а потім кидають вузлики в дупла дерев. Як у церкві палять свічки, а на городах моляться до сонця. Як день — змішується з ніччю, а старе — з новим.

— Давай ще раз у воду? — тихо питає Святослав.

Гліб усміхається і киває.

І вони знову біжать. Крізь сонце, крізь хвилі, крізь дитинство, що ще триває.

𖤗𖤗𖤗

Тонке сонячне світло розрізає імлу над Дніпром, лягає блідими відблисками на вкриті попелом дахи. Повітря важке, просочене димом. Присмак гару відчувається на язиці, забивається в горло, в’їдається в одяг, у волосся, у саму шкіру, і Святослав не може його позбутися, як би не намагався. Напруга скручується всередині тугим вузлом, як втома осідає важким каменем між лопаток, але розслабитися не виходить. 

Попереду, за рогом княжого двору, вже стоять кілька коней. Їхні боки вологі від поту, на загривках — сліди попелу. Біля воріт валяється обгорілий шмат дерева — можливо, колись це була ікона. Дружинники повернулися раніше, їх уже розпустили. Полонених, мабуть, завели до підземелля. Уява самочинно малює Яромира за важкими дверима — і від цієї думки всередині підіймається хвиля, щось гаряче, нестерпне, що хочеться вирвати з себе. 

Святослав мав би бути там. Мав би тримати ситуацію під контролем. Але замість цього — пустка. Пастка. Темрява, яка сповзла на нього, затягла, залишивши на березі світанкового туману — у світі, де все повільно, абсурдно триває, поки він не знає, куди йти. І навіщо.

— Я піду, — тихо каже Ілля, стягує з голови каптур. Його голос хрипкий після безсонної ночі, втомлений, але рівний, практичний. — Князь усе одно скоро скличе всіх. Нема чого тинятися без діла.

Святослав ледь помітно киває. Сам він ще не вирішив, куди рушить. Але точно не додому.  

Він веде коня до стайні. Проходить повз ряди, де дружинники вже розсідлали своїх тварин. Хтось сміється, хтось говорить приглушено. Один із чоловіків витирає кіптяву з лиця, інший масажує плече, наче втома вже вп’ялася у кістки. Вони схожі на людей, що повернулися з бою — змучені, але з почуттям виконаного обов’язку. Ті, що зробили своє — і тепер можуть забути.

Десь за стінами, сонце вже викрешує відблиски на краях даху. Але тут, у півтемряві стайні, хочеться залишитися. Приховатися, відтягнути неминуче бодай на хвилину.

Святослав ховає пальці в гриві коня, проводить рукою вздовж його шиї, намагаючись угамувати напругу, що стягує тіло.  

Він уже збирається виходити, коли дорогу йому перекриває Гліб. Стоїть впершись плечем у дерев’яну балку, його руки схрещені на грудях. Він дивиться прямо на Святослава, довше, ніж слід було б, уважно, ніби зважує щось у голові, ніби намагається знайти правильні слова.  

Святослав відчуває, як у ньому піднімається роздратування:  

— Що?  

— Йди додому, — каже Гліб тихо, майже буденно, ніби це найпростіша річ у світі.  

Святослав не ворушиться:

— У мене є справа.  

Гліб не зрушує з місця. Тільки нахиляється ближче, говорить тихо, але так, що кожне слово вгризається в ребра, змушує шкіру вкриватися холодом.  

— Ти йому цим не допоможеш.  

Святослав перестає дихати. Повітря раптом зникає. Як удар — не в груди, а глибше, в саме серце, від якого збивається ритм, перекошується світ. Десь у шлунку розповзається паніка, глуха, липка.

— Що? — хрипко питає він. Голос зраджує.

Гліб не кліпає.

— Ти мене почув.

Святослав хоче відповісти, але не знає як. В голові — шум. Невідомо, що Гліб знає. І чи бачить це хтось ще.

— Звідки…

— Святе, — перебиває Гліб. Голос той самий — спокійний. Але в очах щось змінюється. Там спалахує щось хиже, гаряче, нестерпно проникливе.

Друг кидає погляд убік — дружинники зайняті. Ніхто не слухає. І все ж він говорить пошепки:

— Зараз головне — не видати себе. Нікому.

Святослав міг би збрехати. Міг би вдати, що не розуміє, що це якесь непорозуміння. Але тіло зраджує — його трохи тіпає. Напруга видає його з головою.

— Якщо ти зараз почнеш метушитися, питати, бігати — ти все зіпсуєш, — Гліб говорить, як ножем по льоду.

Тиша. І раптом — змінюється тон. Уперше за весь цей час Гліб говорить інакше — м’якіше, трохи ближче.

— Ми витягнемо його.

Святослав піднімає очі.

— Що?

— Ти не єдиний, — Гліб зітхає, проводить рукою по потилиці. Його голос тихий. Втомлений. Але в ньому з’являється щось нове — відлуння минулого, мов з далекого дитинства. — У мене теж є люди по той бік Дніпра. І я теж не збираюся сидіти, склавши руки.

У Святослава десь у грудях щось перевертається:

— Що ти знаєш?

— Достатньо, — коротко кидає Гліб. — Щоб не дати тобі все зруйнувати.

Святослав ковтає повітря. Даремно — воно все ще важке. Очі бігають по обличчю Гліба, шукають відповідь, зачіпку, пояснення.

— Хто?

— Не зараз, — Гліб дивиться йому просто в очі, і в його погляді немає жодного сумніву. — Йди додому.  

Святослав не рухається.  

— Я…  

— Святе.  

Гліб кладе руку йому на плече – міцно, не грубо, але з вагою, що не дозволяє сперечатися.  

— Тримай голову холодною. Інакше пропадемо всі. Після заходу сонця — прийди до хати моєї баби. Пам’ятаєш? Там, де ми в дитинстві ловили вужів.

— Але ж… те обійстя… я думав, воно давно…

— Просто прийди. Там усе скажу.

Святослав киває, відчуває руку Гліба на своєму плечі. Відчуває тепло пальців, важкість погляду. Йому хочеться питати далі. Хочеться зрозуміти.  

Але зараз…  

Зараз він просто стоїть, дивиться на Гліба, і вперше за цей ранок у ньому з’являється хоч щось, віддалено схоже на впевненість.  

𖤗𖤗𖤗

День тягнеться, як густа смола. Святослав не спав, хоча намагався — навіть ліг, заплющив очі, силкуючись відключитися, але тіло не слухається, розум теж. Щойно він заплющує очі, перед ним встає площа, натовп, розпечені головешки біля попелища, чужі крики й ті, кого вели через місто, зв’язаних, мов худобу, хто впав, того тягли, били… А серед них — Яромир.

Святослав підводиться. Його нудить.

Вдома тихо. Батько й Ігор пішли ще на світанку. У княжому дворі зараз неспокійно: треба прибирати наслідки ночі, гасити обурення, підганяти страх. Данило десь з Онуфрієм — певно, в Десятинній. Святослав не питав. Ніхто і його не питав нічого. І це добре. Бо якби бодай один погляд затримався на ньому довше, бодай одне запитання прозвучало щиро — він не витримав би. Видав би все.

Всередині ніби спресувався порив — бігти, ламати, виривати з темряви того, кого не встиг урятувати. Його досі трясе.

Лише Інгеборга — єдина, хто бачить щось.

Вона сидить біля вікна, напівобернувшись до нього спиною, дивиться кудись на місто. Губи стиснуті, плечі напружені. Вона майже не говорить.

Святослав підходить ближче, мовчки торкається її плеча. Інгеборга здригається, але не відсувається.

— Ти не постраждала? — питає тихо.

Вона мовчить кілька секунд, ніби зважує відповідь.

— Я?.. — повертає до нього обличчя. Повільно. Під очима — темні кола, втома, яку не сховати. — Ні. Зі мною все гаразд.

Але вона бліда. Надто бліда.

Святослав киває. Вони не говорять більше нічого — мовчання між ними густе, наче дим.

Інгеборга зітхає, облизує пересохлі губи, дивиться кудись йому за плече, а потім зненацька питає:

— Ти ввечері кудись ідеш?

Святослав застигає, мовби це питання прорізає його зсередини. На мить хочеться сказати їй правду. Розповісти. Але ні — це її втягне. І так уже занадто.

— Я повернуся, — каже він.

Вона дивиться на нього ще трохи, потім киває і знову відвертається до вікна.

Коли сутінки густішають і місто огортає темрява, Святослав нарешті виходить.

Дихається легше, але йому не здається, що він у безпеці. Київ після пожежі насторожений: варта всюди, люди ще не оговталися. Вузькими вуличками ходять ті, кому не сидиться вдома, пошепки розповідають про ніч, згадують про полонених, що їх тягли через Поділ, сперечаються, що буде далі. Святослав іде швидко, ніби ховається навіть від власної тіні.

Дорога знайома, але водночас чужа.

Обійстя баби Гліба — за містом, біля лісу, туди, де починається справжня тиша. Колись це місце було для них з Глібом схованкою. Тут вони проводили довгі дні дитинства, гралися, бігали босоніж по зарослій травою стежці, ловили рибу в струмку, ховалися від грози у коморі, де пахло сіном і сушеними яблуками.

Баба Гліба була сувора, але добра. Не така, як інші — не схожа на м’яких, покірних жінок, що стиха гомонять, прядучи біля вогню. У її руках завжди була робота: трави, вузлики, міцні пальці, що зав’язували вузли на долях людей. Її поважали, до неї приходили, коли треба було зняти лихо чи відвести хворобу.

Святослав пам’ятає, як вони з Глібом мчали сюди, тікаючи від усього світу. Баба інколи дивилася на них і зітхала — довго, важко, ніби знала щось, чого вони ще не розуміли. 

Гліб любив її. Завжди біг до неї першим, коли вони втікали з міста на цілий день. Вона завжди знаходила для нього сушені яблука або ще щось солодке. Святославові теж перепадало її уваги. Вона говорила мало, але коли щось казала, то точніше за батька, ніжніше за матір, правдивіше за всіх дорослих довкола.

А потім вона померла. І місце спорожніло.

Дорога виводить його на знайомий схил. Край лісу, запах вогкої землі, шепіт вітру в гілках.

Святослав озирається. Нікого. Він не був тут багато років. Тепер стоїть перед дверима, тягнеться до клямки й затримує руку.

Що знає Гліб? Чому він кличе його сюди? Чи можна йому вірити?

Глибоко вдихнувши, Святослав стискає пальці на залізі й натискає. Двері тихо риплять, впускаючи його всередину.

Повітря в хатині густе, пахне травами, попелом і чимось ще — гірким, терпким, майже незнайомим. Одна-єдина свічка горить у кутку, її жовте світло відкидає довгі тіні по стінах, мерехтить на столі, на глиняних мисках, на старому дерев’яному ослоні. Вікна зачинені віконницями — тут не видно жодного проблиску зовнішнього світу.

Святослав завмирає на порозі, дозволяючи очам звикнути до напівтемряви.

— Святославе!

Жіночий голос — теплий, сильний, ніби давно знайомий, хоча він чув його всього кілька разів. І перш ніж він встигає зреагувати, його обіймають.

Орина.

Її руки обхоплюють його міцно, ніби він не просто прийшов сюди, а повернувся додому після довгої розлуки. Святослав мимоволі напружується, але вона не відступає, стискає його ще дужче, і він відчуває, як сильно її плечі тремтять.

— Дякую, що прийшов, — шепоче вона і відходить, вдивляючись йому в обличчя. — Ти знаєш, що з Яромиром?

Щось холодне стікає під ребра. Він не хоче говорити. Не хоче зізнаватися, що не знає нічого. Що єдине, що в нього залишилося — це невпевненість і страх.

Але Орина чекає.

І тому він зводить на неї очі.

— Я не знаю.

Це здається зрадою. Це звучить, як зізнання у власному безсиллі.

Орина дивиться на нього довго, і в її погляді немає докору, але є щось глибше. Розуміння? Жаль? Вона примружує очі, ніби бачить у ньому більше, аніж він хоче показати. В її рисах є щось невловимо материнське, навіть не так – щось від матері, яка надто добре знає, як легко дитина може загубитися у світі.

— Він говорив про тебе.

Святослав здригається.

— Коли? — голос виходить низьким, майже хрипким.

— Щодня. 

Орина відходить до пошарпаного столу, сідає. Вона не дивиться на нього, але говорить повільно, зважуючи кожне слово.

— Часом, мені здавалося, що він чекає, що ти от-от з'явишся з-за ріки. Я не хочу цього казати, але...Він тут через тебе, він прийшов за тобою. Яромир не дурень, він знав що буде якщо його впіймають. Та мабуть, бажання побачити тебе було сильнішим.

Святослав хоче сперечатися. Сказати, що це неправда, що вона усе вигадує, що Яромир не міг…

Але язик не повертається. Бо він хоче вірити.

— І ще він говорив, що якби йому судилося померти, то він хотів би, щоб ти про нього не забув.

Святослав робить крок уперед.

— Не говори так. Цього не станеться.

— А якщо станеться?

Святослав не знаходить відповіді. Він не може навіть уявити це.

— Що б він не казав, як би не тримався, — Орина злегка схиляє голову, ніби хоче впіймати його погляд, — ти залишився для нього єдиним дороговказом.

Святослав мовчить. Щось гаряче, їдке піднімається в ньому зсередини. Голос у пам’яті, сміх, запах, дотики — усе так близько, що, здається, варто простягнути руку… і знову відчути його тепло. Але щоразу, коли він робить цей крок у думках, реальність б’є його назад: Яромир — у небезпеці.

А він, Святослав, нічого не зробив.

Ані вберіг, ані врятував, ані сказав нічого, що міг би сказати, коли ще була нагода.

Свічка потріскує. Він чує, як десь за стінами шарудить вітер.

Орина знову дивиться на нього довго, ніби читає:

— Ти його любиш.

Святослав не відразу усвідомлює, що вона сказала. Здається, повітря навколо звужується. Він видихає. Відчуває, як груди стискає залізна хватка. Мовчки сідає за стіл і дивиться у вогонь свічки, ніби там може знайти відповідь. Хочеться заперечити, але він знає, що вона не повірить. Орина прожила життя, в якому все бачила. І не потребує пояснень.

А він сам — потребує. Пояснень, назв, меж. Того, чого не було раніше і що раптом з’явилося. Святослав ніколи не думав про це. Не зважував, не називав. Тільки відчував — обережно, навпомацки, ніби в темряві, де кожен зайвий крок може обернутися проваллям. 

Але якщо це воно — якщо любов виглядає ось так… якщо вона — це жар під шкірою, який не минає; якщо вона — це голос, що лунає в голові, навіть коли світ валиться; якщо любов — це страх за когось іншого, сильніший за власний…

…то він, мабуть, любить. 

Якби знав раніше — як це пульсує у грудях, як роз’їдає зсередини — то ніколи не дозволив би цьому народитись. 

Бо якщо Яромиру так само — якщо в ньому так само палає, смикає, рве, — то це нестерпно.

— Він міг просто не приходити, він міг… — хрипко каже він нарешті.

Орина ледь усміхається:

— Невже?

Святослав зводить очі на жінку й ловить себе на тому, що не може більше витримати її погляду.

— Я не знаю… — голос Святослава ледь чутний.

— Що саме?

— Як це сприймається у вас.

Орина мовчить довгу мить, потім видихає:

— Люди бояться того, що не можуть пояснити.

Святослав стискає губи.

— У Києві за таке — смерть, — шепоче.

— У Києві смерть чекає ледь не кожного.

Він підводить голову.

— Там тобі не обов'язково любити чоловіка, щоб померти. Достатньо просто бути не тим, ким треба.

Святослав проковтує клубок у горлі.

Орина знову всміхається, надто втомлено:

— Та страх не скасовує любові. Як і любов — страху. 

Жінка підводиться неквапно, ступає до полиці, торкається вузлика, що висить поміж давно засушених трав. Її пальці ніби шукають забуте діло, аби дати тілу роботу, поки душа збирає сили на слова.

— Я виросла тут, — озивається вона нарешті. Голос спокійний, наче вітер у сухому листі. — Гліб — мій племінник, сестрин син. Він знає.

Святослав стискає щелепи. Занадто міцно. Його горло наче пересихає.

— Що саме знає?

— Що ти був у тому поселенні. Що мовчав про це. Що Яромир важливий для тебе. Надто важливий, аби це було просто дружбою. Чому ж ти сам не сказав йому всього?

— Бо не мав підстав, — ріже він коротко, майже грубо, ніби хоче обірвати тему ще до того, як вона пустить коріння.

Орина схиляє голову. Її обличчя тьмяне, але спокійне — як у того, хто знає більше, аніж хоче сказати.

— То що сталося цієї ночі?

Святослав опускає очі на свої руки, повільно стискає пальці. Не хоче розповідати про те, як знепритомнів, як упав перед Яромиром безсилий, як той змусив його це зробити, не давши шансів боротися, забравши вибір.

— Яромир не захотів тікати, — каже після довгої, задушливої паузи.

— Не захотів… — повторює Орина й зітхає, як людина, якій знайомий цей вибір.

Святослав відчуває, як усередині нього щось здригається — глухо, боляче. Якби міг — розірвав би те відчуття навпіл.

— Він обманув мене, — видавлює.

— Він захистив тебе.

Він стискає щелепу. Хоче заперечити. Сказати, що не потребував захисту. Що не хотів, аби його обманювали. Що не пробачить. Що...

Але не може. Бо знає — Орина права.

— Яромир не вміє інакше, — м’яко каже вона. — Завжди був таким. Прямим. Несамовитим. Йде до кінця, навіть якщо той кінець — прірва.

Святослав мовчить. Слухає. Дихає крізь сплутані думки.

— Він захистив тебе ще взимку, — продовжує жінка. — Коли дозволив піти. Коли нічого не спитав, хоч йому рвало серце. Я певна, він знав, як болітиме. Та ти маєш розуміти: така любов — небезпечна.

Святослав мимоволі зводить на неї погляд:

— Чому?

Орина замовкає. Її пальці обережно перебирають складки на подолі — чи то заспокоює себе, чи згадує щось важливе.

— Волхви не кохають, як усі, — каже зрештою. — Їхнє серце завжди пов’язане з чимось більшим. І коли вони віддають — то не частку. Все. До останку. Ти знаєш, як загинули його батьки?

— Ні. Він… ніколи не говорив про них.

— Яромиру було чотири. Мати — жриця, волхвиня. Могутня. Як і її батько. Але вона покохала слабшого. Людину, яка не витримала сили, що її обрала. Може, він не хотів ділити жінку з усім світом. А може, вона й справді надто віддалялася… не знаю всієї правди. Але знаю, що він шукав першості в її серці. Любив її. Любив сина. І не витримав.

Святослав ковтає сухо, наче пісок застряг у горлі. Проводить язиком по потрісканих губах.

— Що було далі?

— Почалися чутки про іншу жінку. Про зраду. Мати Яромира дізналася… і отруїла всіх. Чоловіка. Коханку. Себе.

Тиша у хаті — густа, як дим. Вона повільно осідає на плечі, лягає у грудях.

— Така любов — не ніжність, не спокій, не життя пліч-о-пліч, — каже Орина. — Це віра, що пожирає. Вогонь. Він горить сам — і з тебе зробить попіл.

Святослав хитає головою. Несміливо, але впевнено:

— Яромир не такий… Він не його мати.

Орина не заперечує. Вона дивиться на нього довго.

— Ти, мабуть, перший, хто не просив у нього відповідей. Хто не шукав в ньому вказівки, пророцтва, порятунку. Ти бачив у ньому людину. Не носія сили. І тому він не відпустить тебе.

Святослав заплющує очі. У грудях — важкість. Гостра, неминуча.

— Ти маєш дружину, Святославе, — м’яко, але твердо додає Орина.

І ці слова вкарбовуються в нього болючіше за все попереднє.

За спиною риплять двері. Тихо, наче сором’язливо. Святослав одразу здогадується, хто це, ще до того, як Гліб з’являється в порозі — у темному каптурі, з обличчям, схованим у тіні.

Святослав рвучко підводиться. Їхні погляди перетинаються — коротко, обережно, як у двох людей, які колись ділили дитинство, а тепер не знають, чи можуть вірити одне одному.

— Думав, не прийдеш. — тільки й каже Гліб. 

— Я не був певен, — тихо озивається Святослав, знову опускаючись на лаву. — Не знав, чого чекати.

— І правильно, — Гліб зачиняє за собою двері, нахиляє голову у бік Орини. — Тітко.

— Глібе, — коротко киває вона, але відходить убік, даючи їм простір.

Гліб обережно сідає навпроти. Їх розділяє стіл, свіча між ними коливається, і обличчя товариша то з’являється, то зникає у напівтіні.

Вони дивляться один на одного. Багато років знайомі. Колись гралися разом на подвір’ях, тікали від старших, шукали пригод, ще до того, як світ почав вимагати визначеності — де свій, а де чужий.

Орина зникає з кімнати. Її кроки ледь чутні. Святослав переводить погляд на двері, які зачиняються за нею. В хаті знову панує тиша, густа, як дим після пожежі.

Він зітхає. Довго, глибоко. У тому зітханні — втома від самого себе. Він не хоче сварок. Не має сили на суперечки. Але все ж:

— То скажи просто, — нарешті озивається Святослав. — На чиєму ти боці, Глібе?

Гліб не зводить з нього очей.

— А ти? — відповідає він запитанням.

Святослав стискає щелепу. Вони знову грають у стару гру — коли слова не означають те, що здається.

— Я думав, що ти хочеш мене викрити, — каже Святослав. — Що чекаєш, коли я помилюся. Скажу щось таке, за що можна буде віддати мене князю.

— Я теж так думав про тебе, — тихо каже Гліб. — Пам’ятаєш вежу біля урвища?

Святослав не відповідає. Лише злегка киває. Так, пам’ятає. Як одного разу Гліб зірвався, і він встиг його схопити за руку. Як довго тоді лежали в мокрій траві, мовчали, вдихаючи одне й те саме повітря, не знаючи, чому тремтять.

— Ти тоді врятував мене, — каже Гліб. — А зараз я намагаюсь врятувати тебе.

— Від чого?

— Від самого себе.

Гліб нахиляється вперед, обперши лікті на стіл.

— То ти тут через нього? — питає.

Святослав мовчить. Але цього разу тиша — відповідь.

— Не переймайся. Я знаю, — каже Гліб. — Ми всі щось ховаємо.

Світло свічки тремтить, стіна за плечима Гліба здається рухливою, наче дихає разом із ними.

— Де він?

— У темниці. Разом з іншими. — Гліб не дивиться на нього, мовить рівно. — Князь хоче побачити його. Хоче впевнитись. Усі вже шепочуться — про його погляд, про тебе, про те, як ти впав у лісі. Люди вірять у дива. А князь — у страх. Йому треба, щоб Яромир був не волхвом, а просто язичником. Легше знищити те, що не має сили.

— І що ти хочеш від мене? — голос Святослава різкий, майже як лезо.

Гліб зводить очі.

— Я говорив з воєводою. Завтра буде допит. Публічний. Можливо, Яромир мовчатиме. Можливо, втримається… — він зітхає. — Хоч я в це не вірю.

— І я не вірю, — глухо відгукується Святослав.

— Якщо ми втрутимось зараз, — продовжує Гліб, — усе впаде. Ти. Я. Тітка. Ті, хто досі залишався в тіні… Ми всі загинемо. Ти його не врятуєш, якщо сам загинеш разом із ним.

Святослав повільно встає. Відходить до стіни. Торкається пальцями деревини, шорсткої, теплої. Світ тисне. Йому надто важко дихати.

𖤗𖤗𖤗

На площі душно. Сонце зависло в небі, немов розпечене колесо, і палить так, що навіть тінь здається гарячою. Повітря гуде від мух, що товчуться над головами людей, від шелесту тканини, крику дітей, сухого кашлю старих. Але все це — десь далеко. Для Святослава світ звузився до вузького прямокутника дерев’яного помосту й постатей, які стоять посеред нього.

Натовп притих, як перед бурею. Страх та очікування розлиті у повітрі, мов каганець, що от-от спалахне полум’ям.

Святослав не дихає. Він не ворушиться. У голові — порожньо. Тільки серце б’є, як навіжене. Один крок — і він поруч. Один крик — і він зрадник. Здається , що ноги приросли до каміння. Пальці стиснуті так, що в долонях залишаються вм’ятини від нігтів. 

Попереду, на дерев’яному помості, стоїть Яромир. Закований у залізні кайдани, він виглядає не зломленим, а ніби відстороненим. Спокійним. Різноколірні очі вдивляються в князя — уважно, майже з цікавістю. Як дослідник, що дивиться на хижака, а не жертва на свого ката.

— Волхв? — голос князя розсікає простір, мов батіг. — Чи хто ти?

Яромир не відповідає.

Князь чекає, примружує очі. У натовпі хтось шепоче: "Та він чаклун, справжній"; "Бачив, як він шепотів деревам?"; "Поглянь на очі його! Два кольори — нечиста кров".

Яромир мовчить. 

— Чому в тебе очі різні, га? Це знак? Хто ти? Людина? Біс? — голос князя вже не рівний, у ньому щось тремтить.

Святослав дивиться, як Яромир повільно розгинає спину, як тінь від його тіла лягає на розпечену землю. 

— Ви можете міняти віру, як одяг, але те, що в серці — не змінюється.

— Дурниці. — Князь зітхає, але не відводить погляду. — Хіба ти не бачиш, куди це тебе привело? У твоїй душі — темрява.

— У моїй — тиша. А у твоїй — страх. Не Бога ти шукаєш, а владу.

Князь відходить на півкроку. Мовчить. Потім повертається:

— Ти — їхній голос. Я відріжу тобі язика — і решта мовчатимуть. Ти зрадник. — голос князя розриває простір. — Бунтівник!

— Ріж. Але ні ти, ні твій Бог не збудуєте віри на крові.

Князь хитає головою. Його обличчя надто спокійне.

— Дивись на мене!

Яромир підіймає очі, підводиться — скільки дозволяють пута.

І плює. Прямо в обличчя князю.

На площі стихає все. Мов хтось різко вирвав звук з повітря. 

Князь витирає обличчя. Не сердито — байдуже. Потім повільно киває дружинникам, що стоять поруч, і Святослав передчуває неминуче.

За мить лунає удар.

Святославові здається, що палиця вдаряє не по Яромиру – вона розколює його власні груди зсередини. Волхв хитається, кров із розбитої губи стікає на підборіддя, але він не падає. Стоїть. Випрямляється. Дивиться прямо на князя — з тією ж насмішкуватою відстороненістю, ніби це не його зараз змусять опуститися на коліна.

Яромира б’ють по ногах, щоб упав. Потім — по спині. Святослав чує хрускіт — чи то палиці, чи ребер. Яромир лише зминається під ударами. Його волосся злиплося від поту, обличчя в пилу й крові. Один із воїнів замахується особливо сильно — і тоді Яромир падає.

Святослав більше не бачить його очей.

Гул натовпу стає голоснішим. Люди стишено перемовляються, хтось збуджено регоче, ніби це весела вистава. Святославові хочеться розвернутися і перегризти горло кожному, хто зараз насолоджується цим видовищем.

— Досить! — Святослав не відразу розуміє, що звук, який розрізає повітря, належить йому.

На мить усе завмирає.

Яромир нерухомий. Але він дихає. Святослав бачить, як здригаються його груди.

А потім князь повільно повертає голову, і його погляд шукає того, хто насмілився перебити виставу.

Святославі вологі від поту пальці ковзають по руків’ю меча. Сухе повітря дере горло, наче наждаком. Він відчуває, як цей погляд ріже його, тягне, вимагає відповіді.

— Щось не так? — голос князя ледь чутний, але саме це робить його небезпечним.

Святослав намагається сказати щось розумне. Щось, що пояснить, врятує його від власного імпульсу. Але слова зникають, розчиняються у спекотному повітрі.

Він ковтає. Тиша стискається навколо нього, дружинники напружуються, люди у натовпі затамовують подих.

— Він… він уже не може стояти, — нарешті видавлює з себе, і навіть йому це здається жалюгідним.

Князь повільно ступає вперед.

— Тобі шкода його?

Святослав знає: що б він не відповів зараз — наслідки все одно будуть. Якщо скаже "так" — поставить під удар не тільки себе. Якщо скаже "ні" — доведеться довести це, доведеться забути, що відчував секунду тому.

Він дивиться на Яромира. Той ледь піднімає голову. В його погляді немає ні прохання, ні надії — тільки втома. І ще щось. Усмішка? Тиха, беззахисна — або зухвала. Святослав не може збагнути.

— Він більше не чинитиме опору. Ви показали, хто має владу.

Князь мовчить. Усміхається куточком губ. Він знову повертається до Яромира, ніби обдумуючи щось. Потім махає рукою.

— У підземелля, — наказує. — Завтра поговоримо.

Двоє дружинників тягнуть Яромира із помосту, як мішок.

Святослав кидається вперед, але дорогу заступає Гліб. Його руки — міцні, груди — як стіна. 

— Не треба, — шепоче він, і в голосі його не злість, а страх.

Святослав стоїть перед Глібом, наче перед кам’яною брамою, за якою — все, що ще живе в ньому. Груди підіймаються різко, хрипко, мов у хворого на пропасницю. Він не бачить нічого, окрім Яромира. Як того волочать униз із помосту, як руде волосся стелиться по дереві, лишаючи за собою криваву смугу.

— Пусти, — каже він тихо, і голос його уже не ріже повітря, а тоне в ньому, як камінь у воді. — Пусти, чуєш?

Гліб стискає його міцніше.

— Якщо підеш — загинете обоє.

Святослав тремтить. Від злості, безсилля, від болю, що глибше за тілесний. 

— Ти не розумієш. — Голос його захлинається. — Я...

— Розумію, — перебиває Гліб. — Я бачив, як ти на нього дивишся. Але це нічого не змінює. Ти не зможеш йому допомогти зараз. Не так.

Святослав зупиняється. Груди його здригаються. Він не плаче — ні. Його тіло не дає сліз. Його тіло — це тепер камінь, що вміє тільки тріщати всередині.

— Де його триматимуть? — нарешті шепоче. — Ти знаєш?

Гліб не відповідає одразу. Потім кивок — ледве помітний.

— Я проведу тебе, коли стемніє.

Святослав заплющує очі. У вухах ще гуде — від натовпу, від ударів, від того, як кричала душа, коли тіло Яромира впало.

Він не хоче бачити цих людей. Не хоче чути, як дехто з них уже йде, перемовляючись, жуючи хліб, ніби щойно не бачили, як ламали кістки людині. Не хоче чути, як князь тихо сміється, розвертаючись до свити.

— Пішли, — Гліб злегка тисне на плече. — Тут нам більше нічого робити.

Святослав не рухається. Очі досі шукають Яромира, хоч той давно зник за краєм помосту. Він неначе намагається втримати його силою зору — не дати зникнути зовсім. Не дати болю вирости до межі, за якою — безумство.