Небо одне

Гліб тягне його за лікоть — не різко, але з тією силою, що не дозволяє опиратись. Вони рухаються крізь натовп, і люди розступаються, кидаючи надто пильні погляди. Хтось мовчить, хтось шепоче, не зводячи очей. Святослав не озирається — йому важко сфокусувати зір. Але кожен погляд, як леза на спині: впинаються під лопатки, залишають сверблячий слід сорому.

Повітря густе, насичене пилом і потом. Воно давить, забиває легені, відбирає голос. Святослав ковтає його, мов гірке вариво, і відчуває, як щось повільно підіймається всередині. Не гнів. Не страх. А щось безіменне, розбухле від безсилля.

Коли звертають за ріг, сонце зникає за кам’яною стіною, і світ сіріє. Але легше не стає. У вухах ще лунають удари. Їхній ритм б’є у скроні, як молот. Святослав усе ще чує, як палиця розтинає повітря. Як дерево й кістка звучать однаково. Як хтось сміється — і ця пам’ять не відступає.

— Сюди, — шепоче Гліб. Легким, наполегливим рухом притискає Святослава до каменю, відчиняє двері до стайні.

Там — запах гнилої соломи, перегару, кінського поту. Усе змішалося з димом і осіло в тріщинах дерева. Святослав рвучко висмикує руку, наче обпікся. Зупиняється посеред стайні, стоїть, розставивши ноги, як перед ударом — але не б’ється. Лише дихає, наче щойно вийшов з бою.

Кулаки стискаються самі, плечі здригаються. Від того, що не зумів витиснути з себе. Від сорому. Від гніву, спрямованого в порожнечу. І від відрази — до самого себе.

— Як… — починає Гліб, але обривається. — Хочеш говорити?

— Ні, — відрізає Святослав, не дивлячись на друга.

Він знову бачить, як Яромир падає. Пил, розбита губа, — і найстрашніше: тиша. Абсолютна. Без крику. Без стогону. Лише тиша й усмішка. Проклята усмішка.

Святослав упирається руками в стіну. Шорстка поверхня дряпає шкіру, лишає дрібні скалки. Але це добре. Бо справжнє. Відчутне. Бо хоч щось чинить опір.

Тіло здригається. Не від холоду — від злості. На себе. За те, що так довго мовчав. Що дозволив.

І на Яромира — також. За те, що стояв гордо. Що посміхався.

— Дурень, — шепоче. — Упертий, бісів дурень.

Кулак зривається, б’є по дереву. Біль спалахує, чіткий, як лезо. І це — полегшення. Бо зрозуміло. Біль — зрозумілий.

— Ти хочеш його врятувати, — каже Гліб. Голос тихий, виразний. — Але зараз ще більше хочеш утекти. Від себе.

Святослав різко обертається:

— Я не тікаю. Я стояв. Стояв, коли його били.

— І не кинувся. Молодець, — м’яко мовить Гліб.

Очі Святослава блищать. Там — лють. І глибше — відчай, зшитий на внутрішніх швах.

— Це не доблесть, — каже хитаючи головою. — Це страх. Те, що всі роблять. Стоять. Мовчать. Дивляться, як ламають інших.

Гліб схиляє голову, намагається зазирнути йому в очі:

— Але ти — один із них. Як і я. Як усі тут.

І ця правда гірша за біль. Вона не ображає — вона вбиває надію бути іншим.

— Ми виросли в цьому. Нам казали: мовчи, не виділяйся. Честь — це коритись. Сила — служити. А віра — страх. — продовжує Гліб. — І ти бачиш когось, хто не боїться. І що тоді? Легко сказати — він божевільний. А якщо — сильніший?

Святослав підіймає голову повільно, мов виринає із дна колодязя, в який сам себе скинув:

— Ти думаєш, я злий на нього, бо він сміливіший?

— А хіба ні? Та й не на нього ти злишся, Святе. На себе. Бо він зробив вибір. А ти — ще вагаєшся.

Святослав відвертається. Знову торкається долонею шорсткого дерева, наче шукає там опору, якого не вистачає в людях.

— Ти нічого не розумієш.

— Розумію, — відповідає Гліб просто. — Більше, ніж ти думаєш. Я стояв там і теж просто дивився. Як ти тремтів — не від страху, а від того, що бачив людину, а не ідею, не наказ, не ворога. І я теж знав, що не можу втрутитись. Бо на тому помості стояв не лише Яромир. Там був ти. І я. І кожен, хто досі не наважився обрати сторону.

— Думаєш, він мене зненавидить? — запитує Святослав зненацька.

— Думаю, він знає, чому ти не кинувся.

Тиша. Святослав вдихає повільно. В грудях ще горить. Але слова Гліба — як цвяхи, що тримають його зсередини, не дають розсипатись.

— Я не витримаю до ночі, — здавлено каже він. — Не можу просто сидіти.

— Чекати — не значить нічого не робити, — мовить Гліб. — Зараз головне — не зламатися. Це вже буде спротив.

Святослав осідає прямо на землю, хапається за голову. Пальці згрібають волосся, нігті впиваються в шкіру. Земля під ним тепла. Але все навколо — ніби вимите з життя.

Ніхто не каже, скільки минає часу. Лише тиша. І глухий подих.

Гліб стоїть нерухомо. Потім говорить спокійно:

— Я проведу тебе туди. Але коли настане ніч — ти маєш бути тим, хто може дивитися йому в очі. Без паніки. Тільки так ти йому потрібен.

Святослав не відповідає. Лише повільно стискає кулак. Один раз. До хрускоту.

— Добре, — шепоче.

Гліб ледь киває — коротко, як угода між воїнами. Потім відходить до дверей, відчиняє їх. З вулиці тягне прохолодою — сутінкове повітря пахне вогкістю й димом.

З-за прочинених воріт княжого двору долітають уривки розмов. Хтось каже, що князь говорив з кожним, кого схопили тієї ночі. Що ті, хто ще вчора тримався, сьогодні вже стоять навколішках у Десятинній — хрестяться, кланяються, шепочуть молитви. Один за одним. Лобами до кам’яної підлоги. Страх — важчий за віру.

Святослав слухає ці обмовки й сам не тямить, що в ньому кипить. Гнів? Зневага? Розчарування? А може, полегшення? Усе злилося в гірку млу, що давить у грудях. Болісну. Нерозбірливу.

Зрада. Це слово колотиться десь під ребрами. Він боїться навіть подумки його вимовити. Бо що тоді з його власним мовчанням? Хіба не зрадив і він?

А що, як серед тих, хто впав на коліна, був Левко? Думка вражає раптово, мов жало. Левко завжди був поруч із Яромиром. Святославові здавалося, що він розуміє його. Але тепер... Хто знає? Святослав не бачив його. Та й бачив узагалі щось? Відтоді, як погляд його вхопився за Яромира, світ довкола наче змазався. І якби повз нього пройшов сам брат — хіба він би зупинився?

Раптом хочеться підхопитись, вибігти, стати між тими, хто ще не скорився. Але тіло не зрушує. Дерев’яне. Важке. Замість руху — лише погляд у пил, у копита, у шорсткі, мов стерта кора, стіни стайні. У вузький відбиток призахідного сонця на дерев'яному настилі.

А ще — Оринa. Він не бачив її відтоді, як стояв перед нею в хаті баби Гліба. Не чув голосу, що втримав його тоді, коли серце просилося впасти. Але якби щось сталося — хіба Гліб мовчав би? Оринa сильна, витривала, та хіба вистоїть сама, якщо хтось дізнається?

Знадвору чутно голос воєводи, що скликає на нараду. Святослав повільно підводиться. Він зволікає. Але таки виходить. Зітхання старих дощок гучніші за голос розуму.

Гуркіт голосів котиться під дубовим склепінням княжої гридниці. Повітря гуде потом, димом і натертим залізом. Дружинники сидять, обвішані зброєю, жують в’яленину, кидають жарти, сміються. Наче розправи й не було. Святослав кидає погляд на знайомі руки — ті самі, що тримають чаші з медом. Але в його пам’яті вони ще здіймаються над Яромиром. Його нудить.

Зупиняючись в порозі, не поспішає заходити. Очі ковзають по обличчях — і всі здаються чужими. Навіть ті, з ким ділив варту, меч, полювання, пісню біля вогню.

— Тепер, значить, з язичниками дружать? — тихо, але достатньо гучно, щоб почув Святослав, кидає один із молодших дружинників. — А то я думав, ми тут за віру, за князя…

— А він за кого, виходить? — підтримує інший, товстощокий, з медом у вусах. — За того рудого? Волхва, чи що він там? Чаклуна?

— Бачили, очі в нього різні? — зневажливо додає перший. — Не людські. Як у відьми.

— І коси… — пирхає ще один, витираючи руки об одежу. — Як у дівки. Довгі, мов у княжни.

— Може, й справді відьмак. — Чоловік, що щойно заговорив, перехрещується. — Скільки язичників поперло з лісів, один чудніший за іншого. Зате князь правильно робить — усіх до хресту. Бо що з того племені чекати, як не біди?

— А той, — киває на Святослава, — узяв та й устряв. Перед усіма. Кому це потрібно?

— Сину боярина, видно, важко мовчати, — посміхається хтось з краю, але вже без веселощів.

— І що ж він хотів тим сказати? Що князь неправий? Що нам язичників жаліти треба? А як завтра вони знову мечі піднімуть — тоді теж жаліти?

Кілька голосів стиха хихочуть. Не злісно, а з тим тоном, з яким сміються ті, хто ще не вирішив, чи мають справу з ганьбою, чи просто з дурнем. Але в кожному слові відчувається: вони не розуміють. Не хочуть розуміти. Для них усе просто. Є наказ — і його виконують. Є волхв — і його карають. А хто за волхва — той, може, і сам не чистий.

Святослав чує кожне слово. Але він не відповідає, не виправдовується. Лише проходить далі, сідає осторонь. Плечі прямі. Він уже не тремтить. Усередині все застигло. Гліб мовчки сідає поруч.

— А князь, — додає один зі старших дружинників, сивий, з горбом на носі, — він же справедливо. Що то за порядок буде, як кожен почне плювати в обличчя тому, хто править? Русь — вона ж не сама стоїть. Князь не просто за себе, він за церкву, за весь лад. Якщо ці… як їх, волхви… почнуть бубоніти своє, хто їм завадить знову піднімати язичників? А князь старається, щоб усі стали одним народом. Не дрібними племенами, а великою Руссю, з хрестом, з мечем і з миром.

— Але ж і князь терплячий. Я б не стерпів плювка, — зітхає хтось.

Розмову обриває голос воєводи:

— Годі!

Святослав вдячний йому, невідомо скільки б він іще витерпів.

Воєвода, кремезний, сивий, з глибокими зморшками навколо рота, мовби висіченими ножем, піднімається з лави:

— Завтра рушаємо. Звіти з Трубежа — тривожні. Сім стягів. Рухаються обережно, але не ховаються. Це значить одне: вороги готуються. До чого — побачимо. Але зволікати не можна.

Він проводить поглядом по лавках. Зупиняється на Святославові. Мить мовчить. Потім — повільно, з обережним натиском:

— Святославе.

Той підіймає голову. Обличчя сіре. Очі втомлені, але рівні.

— Ти йдеш із нами?

Кілька голів схиляються, спостерігають. Святослав мовчить.

— Я питаю не з ласки, — продовжує воєвода. — Воїн, який думками не на полі — тягар. І тягар не беруть у похід. У тебе були сумніви — і публічні. А з сумнівом у бою — смерть.

Святослав вдихає. Погляд його сковзає по обличчях, по руках. Він знову бачить ті самі долоні, що тримали палиці. Він не забув, як вони здіймалися. Але вони — не вороги. Просто… інші.

— Я не піду, — каже він тихо.

Декілька чоловіків перезираються.

— Розумне слово, — буркоче воєвода. — Хоч перше за день. Іди. Далі видно буде.

— А скажи, — раптом подає голос Ладо, — чим той рудий тобі такий дорогий, що ти за нього перед усіма встав, га?

Фраза зависає в повітрі, мов спис. Кілька поглядів — гострих, насторожених — ковзають до Святослава. Хтось посміхається — з цікавістю, хтось — із підозрою.

Святослав не відповідає одразу. Мов би вирішує: говорити чи розвернутись і піти, не залишаючи нічого.

Але голос сам прорізає груди. Не гучний. Тверезий. Чистий.

— Я не за нього. Я проти вас.

Ладо пирхає. Але Святослав не зупиняється:

— Я сказав те, що бачив. Він більше не стояв. Ви били лежачого. І сміялись.

— Він сам собі вибрав долю. Хто проти князя — той проти Русі. Проти волі Божої. Тут усе ясно, — роздратовано кидає Ладо.

Святослав підводиться. Повільно. Мовби піднімає тягар, а не тіло. Дивиться прямо.

— Як же легко вам усе пояснюється… — стиха каже він.

𖤗𖤗𖤗

Коли Святослав заходить до хати, в сінях ще лишається денне тепло, змішане з важким духом дерева й старої печі. Тиша — наче звісилася з балок, не ворушиться. В коморі глухо риплять дошки під ногами. Все тут — знайоме, як власне тіло, і водночас чуже, ніби він сам давно перестав бути тим, ким був, коли в цьому домі пахло житнім хлібом, пряженим молоком і маминими травами.

Він мовчки відкидає клямку й нишпорить у темряві. Глиняна миска з сушеними яблуками. Кілька жмень горіхів. Трохи м’яса. Ладнає торбинку — повільно, старанно, мовби цим рукоділлям можна умилостивити час, що тече надто швидко. Думає про Яромира. Про його тіло в кайданах, про губи, що розбиті, про руки, які, можливо, вже не можуть зцілювати. Думає — як він виглядатиме, коли знову побачить його. Чи взагалі дійдуть.

Гліб не сказав нічого певного — лише: «Перед зміною варти». А то майже за годину. Можна встигнути. А можна — ні. Щось у ньому шепоче, що ця ніч або все змінить, або зламає остаточно.

— Не спиться?

Голос різкий, низький, звичний — але все одно ріже. Святослав здригається, але не обертається одразу. Знає, хто це.

Батько стоїть у дверях. На ньому зношена туніка, ремінь затягнутий наспіх, криво. Обличчя затінене — і в тих тінях не розбереш, чого більше: втоми чи осуду.

— Що то було на площі? — питає після паузи. Не сердито. Але й не лагідно.

Святослав опускає яблука в торбу. Повільно.

— Я не міг мовчати.

— Міг, — обриває батько. — Ще і як міг. Як усі. Як воїн. Як чоловік.

Мовчанка — туга, натягнута. Вузол, у якому здавлюється повітря.

— Чув, тебе не беруть у похід. Ти ганьбиш нас. За що ми тебе годуємо? До ради виводимо, ім’я даємо? Щоб заступав — чи щоб соромив?

Святослав підводить голову, не зустрічаючи погляду.

— Це моя справа.

— Відколи? — голос батька хрускає, мов суха гілка на морозі. — Відколи тут кожен сам собі пан? Мати тебе так навчила? Своїми піснями, що нашіптувала потай? Де вона тепер зі своєю правдою?

Святослав зводить очі. Ці слова гостровпиваються в нього. Під грудьми щось завмирає.

— Не треба, — каже він різко. — Не чіпай її.

— То скажи, що з тобою сталося. Бо взимку повернувся не мій син. Хтось інший. Де ти був після поранення?

Голос батька — сухий, порожній. Не звинувачення — констатація. Те, що крутив у собі багато разів, але вперше вимовив уголос.

— У лісі, — каже Святослав. — Знайшли. Доглянули.

— Хто?

— Люди. Невідомі.

— Не бреши.

— Волхв, — роздратовано кидає він зрештою.

Батько відступає на крок. Мов удар отримав. Лице не змінюється, але очі на мить щось приховують. Щось давнє, болюче.

— Так я й думав.

— Я не зробив нічого лихого…

— Нічого? — перериває батько. — І твоя мати думала, що нічого. Пісні співала про зорі, ріки… трави сушила. До церкви ходила — раз на рік. І що? Де вона?

Святослав мовчить. Вдихає глибоко. Але не говорить.

— Бог карає тих, хто не тримається віри. Це не я сказав. Це священник сказав, коли вона лежала. І ти — такий самий. Не хочеш коритись. Не молишся. Зате тягнешся до тих… — Голос стає глухим. — Той рудий плюнув у князя, Святославе. У самого князя. Це не просто зухвалість. Це бунт. І ти… на його боці?

— Я не на його боці, — тихо каже Святослав. — Я просто не можу дивитися, як людину б’ють. Навіть якщо вона не така, як ви. Навіть якщо вона зовсім інша.

Батько мовчить. Але в його погляді — вогонь. Не такий, що палить, а той, що тліє в попелі й ніколи не гасне.

— Ти зневажив честь. Князеву. І свою. Якщо в тобі ще лишилась крапля глузду — завтра підеш і попросиш прощення. Низько. Без викрутасів. Бо інакше — ніхто за тебе не заступиться.

Він вагається у проході ще якусь мить. Мовби чекає чогось — слова, звороту, пояснення. Але не чує його. І, розвернувшись, іде до іншої кімнати. Стук дерев’яних п’ят на підлозі — твердий, важкий. Як вирок.

Святослав стоїть, як вкопаний, поки кроки батька стихають у глибині хати. Вузлик у руці тепер здається ще важчим. На серці — вага, яку не зняти жодним вчинком. А надворі вже зовсім темно.

Коли Святослав заходить до своєї кімнати, у повітрі ще висить тепло дня, змішане з запахом пилу, дерева й диму. Він уже тягнеться до сорочки, щоб переодягтись, коли раптом завмирає.

У кутку, біля вікна, майже розчинена в темряві, сидить Інгеборга. На ній тонка лляна накидка, волосся недбало зібране, руки тримають зім’ятий аркуш. Вона вивчає його обличчя. І тиша між ними — не ворожа. А натомлена.

— Я чула, — говорить вона нарешті. Голос тихий, не докірливий. — Те, що сталося на площі…

Святослав киває. Не тому, що не хоче говорити. Просто не знає, з чого почати. В нього знову стискається горло.

— Люди говорять, — додає вона, опускаючи погляд.

Він зціплює щелепи. Очікує осуду. Але той не приходить.

— Вони завжди говорять, — врешті каже він стисло.

Інгеборга злегка усміхається. Та усмішка — не з іронії. Вона сумна, майже материнська.

— Так. Особливо коли бачать щось, чого не розуміють. Людину, яка не вклалася в те, що в них в голові. Я бачила таких у своїй землі. Священники казали, що вони прокляті. А мені здавалося — навпаки, благословенні. Бо ті, хто не вміє коритись, зазвичай бачать глибше.

Святослав мовчить, відчуває, як у горлі щось шерхне.

— Я не завжди розумію вас, — зітхає вона. — Тебе. Усі ваші вчинки — як мовчання між рядками. Але іноді здається, що справжня віра — це не молитви й обряди. Це бути поруч із тим, кого не можна залишити. Навіть якщо це означає втратити все інше.

Вона замовкає. Кілька секунд тримає його погляд. Потім опускає очі, ніби боїться, що сказала щось зайве.

— Мене навчили, що непокора — гріх. Але хіба все, що називають гріхом, справді зло? Часом — ні. Часом — це просто сміливість. Бути собою, навіть коли не знаєш, чим це закінчиться.

Святослав зупиняється. Дивиться на неї. Очі в неї — спокійні. Але там є щось ще — усвідомлення, тиха згода на світ, який не обіцяє справедливості.

— Я знаю, хто був той хлопець. — Інгеборга підводить очі. Вдивляється.

Він завмирає. Дихання уривається. Але Інгеборга не відводить погляду.

— Його бачили серед тих, хто підпалив церкву. Кажуть, він волхв. Ти казав, що маєш друга… по той бік Дніпра. І втрутився, коли того хлопця били.

Святослав не відповідає. Погляд ковзає по віконниці, по її руках, по тінях на стінах. Йому здається, що підлога хитається.

— Я не питаю, — додає вона м’яко. — Я просто… склала. Це не важко, коли люди не брешуть тобі в очі.

Тиша.

— Ти не боїшся? — запитує він хрипко. — Що я — зрадник? Що завтра й тебе втягну у щось?

— Я теж маю таємниці, — каже вона раптом. — Речі, які не можна сказати навіть матері. А тим більше — чоловікові.

Вона посміхається. Коротко.

— Але ми з тобою не просто чоловік і жінка. Ми люди, яким пощастило… чи не пощастило… бути в цьому домі одночасно. І якщо вже так сталося — я не зраджу тебе. Навіть якщо весь Київ обернеться проти тебе.

Вона довго мовчить. Потім продовжує, вдивляючись в темряву за вікном:

— На моїй землі за непокору палили. Мого дядька повісили за відмову зруйнувати капище. А старшу сестру — віддали у монастир і забули. Я виросла з вірою, що правда — небезпечна.

— Інгеборго… — каже він, але замовкає. Бо не знає, як назвати те, що зараз тримає його зсередини.

Вона піднімає погляд.

— Ти повернешся? — запитує вона м’яко.

— Я маю справу, — відповідає Святослав. — Важливу. Я скоро.

— Якщо я засну... — вона вдивляється в нього, майже благально. — Розбуди мене. Нам треба поговорити. По-справжньому.

— Дякую

Він киває. Вже біля дверей стискає вузлик у руці, мов оберіг.

𖤗𖤗𖤗

Святослав ховається за плетеними тинами, рухається, не озираючись. Гліб чекає в тіні сараю. Його силует ледве помітний — наче сам виріс із мороку. На ньому — одяг дружинника, перев’язаний ременем, що трохи косо сидить на грудях.

— Не питай, — кидає Гліб, випереджаючи слова. — Тобі краще не знати, як я це влаштував. Завтра похід. Сьогодні на варту нікого зайвого не ставлять. Але мені вдалося з деким домовитися.

Святослав лише киває. Він і не хоче знати. Усе в ньому зараз сконцентровано на одному: пройти всередину, побачити його, хоч на мить.

— Ідемо, — тихо додає Гліб, озираючись. — Через сарай. Там старий вхід — не наглядають, бо з нього давно не виводили в’язнів.

Вони минають господарські двори, навшпиньки, мов злодії. За тином — низька прибудова, нефарбована, покосилася трохи, вікно — затулене клоччям. Всередині — скирти сіна, порожні бочки, пахне мишами й вогкістю.

Гліб нахиляється, відсуває одну з дощок у підлозі. Скрип деревини пронизує тишу, мов ножем. Під дошкою — отвір. Темний, тісний. Звідти тягне вогкістю, кам’яною сирістю й чимось ще — залізом, старою кров’ю, часом.

— Там вузько, — шепоче. — І слизько.Хід виводить у бічний коридор під темницею. Варта стоїть лише на входах зверху. В самому підземеллі… порожньо. Бо хто б поліз у гниле черево тюрми добровільно?

Святослав зістрибує перший. У голові — гул. У грудях — щось між страхом і наполегливістю. Камінь під ногами слизький, вологий. Стеля — низька, доводиться йти зігнувшись, майже торкаючись плечима стін. Повітря сперте, гірке — з металічним присмаком, наче іржа осіла не тільки на залізі, а й у самому кисні. Десь крапає вода — рідко, але гучно.

Кілька хвилин мовчазного просування — і перед ними двері. Товсті, дубові.

— Він всередині, — шепоче Гліб, не дивлячись.

Святослав не рухається.

— Один. Їжу можеш залишити. І сам — ненадовго. Вийдеш — постукай тричі.

— Глібе… — Святослав обертається. Хоче сказати щось людське, щось, що значило б «дякую». Але не може. Лише дивиться — просто, важко.

— Йди вже, — мовить Гліб.

Святослав киває. Рука тягнеться до засува — дерев’яного, з металевою ручкою. Він ковтає повітря, не думаючи. Просто відчиняє.

Вузьке віконце під самою стелею впускає скупе місячне світло, але цього недостатньо, щоб побачити щось виразно. Лише запах вогкості й присмак крові в повітрі нагадують, де вони. Святослав стоїть у дверях, зминаючи в пальцях вузлик з їжею, й не зводить очей з постаті, що здається зламаною. Яромир сидить на кам'яній підлозі, сховавшись у себе. Коліна підняті до грудей, обличчя втоплене в брудному, заплутаному волоссі, плечі ледь помітно здригаються.

Злість точить Святослава ізсередини — за те, що не кинувся, що бачив усе і мовчав. Стояв, поки кров гулко приливала до скронь, поки щелепи стискалися так, що аж віддавало в зубах. Стояв, бо, кинувшись уперед, піддав би їх обох смертельній небезпеці. Бо не мав вибору.

Святослав не знає, як ступити уперед. Як дихати. Але йде.

— Я приніс трохи їжі, — каже тихо, ніби виправдовуючись. — І воду. Пити хочеш?

Обличчя перед ним — спотворене синцями, губи розбиті, кров залишила темні сліди на щоках. Але найбільше вражає погляд. У ньому немає ні прохання, ні страху. Тільки ледь прихована злість і безмежна, майже приречена втома.

І все ж, коли волхв зустрічається з ним очима, Святослав помічає, як той здригається.

А потім знову відводить погляд.

Чомусь це лише розпалює гнів. Їх розділяє пів метра, але здається — прірва.

— Дай руку.

Святослав простягає долоню, торкається холодної, вологої від крові шкіри. Руки Яромира майже чорні від синців, пальці викривлені в неприродному вигині. Хлопець ледь помітно здригається, коли Святослав бере його за кисть.

— Не треба... — шепіт слабкий, але впертий. — Ти не мав приходити.

— А ти мав? Мав прийти сюди, стояти перед ними, і чекати, поки вони вирішать, як тебе стратити?

Святослав різко розриває край власної сорочки. Грубі пальці замикаються на зламаній кисті, обгортаючи тканину довкола ран.

— Це була моя боротьба, Святе. Не твоя.

— А я не знаю, де закінчуєшся ти… і починаюсь я.

Яромир опускає голову, ніби уникаючи погляду, але навіть у цій відстороненості є щось вразливе, щось, що змушує Святослава не відсмикувати руку, затримати її ще на мить.

Він вихоплює флягу, відкорковує, нахиляє її до губ Яромира. Той п’є — неохоче, дрібними ковтками, а потім відвертається.

— Чому ти зробив це? — Святослав не відступає, його голос набирає сили, стає різкішим. — Для чого був той опір? Як ти міг…

Він обриває речення, важко вдихаючи, а потім кидає короткий, гострий погляд на волхва.

— Як після цього я маю витягнути тебе звідси?

— Ти мені нічого не винен, — голос Яромира рівний, майже спокійний, але погляд — ні. В ньому на мить блимає щось — образа? страх? — і тут же зникає, ховається під шаром втоми.

— Не винен?! — Святослав майже сміється, але сміх цей більше схожий на важке, втомлене видихання. Він проводить пальцями крізь власне волосся, смикає пасмо. — А ти пам’ятаєш, як урятував мені життя? Пам’ятаєш, що казав тоді? Що я маю відповісти тобі тим самим? Це той момент, Яромире? Це він?!

Яромир мовчить.

— Як мені врятувати тебе? — Святослав нахиляється ближче, вдивляючись у його обличчя, шукаючи там хоч якусь відповідь. — Скажи, що я маю зробити. Скажи! — голос зривається, але він не зупиняється. — Може, я надумав собі все? Може, нічого немає? — він усміхається, але в цій усмішці немає нічого від радості.

— Може, й немає, — тихо погоджується Яромир.

Святослав хапає його за передпліччя, здавлює надто сильно, і Яромир здригається, але очей не підіймає. Їхні обличчя занадто близько, так, що відчувається чужий гарячий подих на щоці.

— Скажи, що немає. — Святослав говорить майже пошепки, але в його голосі немає спокою, лише напруга. — Що тобі байдуже. Що я можу просто… просто піти й забути про тебе.

Він стискає пальці ще сильніше:

— Подивися на мене, Яромире!

Волхв дихає глибоко, рівно. Не кліпає, вдивляється в кам'яну підлогу.

— Ти справді думаєш, що стане легше? — голос тихий, шурхотливий, як сухе осіннє листя під ногами. — Якщо я скажу це вголос? — Яромир схиляє голову, і його губи на мить розтягуються в тіні усмішки, змученої й порожньої. — Скажу,... що кохаю тебе.

Святослав тремтить.

— Що тоді? — Яромир хитає головою. — Поклянешся витягнути мене? Підеш проти своїх? Покладеш свою честь до моїх ніг, а потім пошкодуєш? Чи тобі простіше буде, якщо мене просто не стане?

— Замовкни!

Святослав різко підводить чуже підборіддя, змушує дивитися йому просто в очі.

— Ти потрібен мені.

Пальці ковзають по щоці Яромира. Занадто ніжно, як для того, хто щойно тримав його силою.

Він торкається волосся, сплутаного, як усе між ними. Прибирає пасмо за вухо. Усередині все стискається, розвертається догори дриґом. Погляд опускається на скалічені руки. Занадто опухлі, занадто зламані, щоб сплести власну косу. Святослав мимоволі стискає губи. Якщо він нічого не може виправити, то принаймні зробить для нього бодай це.

Без жодного слова Святослав пересувається ближче. Сідає за спиною, дозволяє тиші заповнити простір між ними. Яромир не озивається. Сидить з опущеною головою, і тільки напруженість плечей видає, що він не дозволяє собі розслабитися. Волосся темне від пилу, бруду, засохлої крові.

Святослав ковзає поглядом по ньому і мимоволі згадує — як у дитинстві сидів біля матері, коли вона, втомлена після довгого дня, дозволяла йому торкатися її пасом, дозволяла плутатися, пробувати, злитися. А потім сміялася, ніжно торкаючись його щоки.

Глибоко вдихнувши, він повертається до спогадів і рухається, керований ними. Витягує руки вперед, розділяє пасма на три майже рівні частини, змушує пальці слухатися, хоч вони й тремтять. Заплітає повільно, ретельно, ніби в цьому простому русі є щось значно важливіше за сам процес, ніби це не просто волосся, а нитки, що тримають їх обох на краю.

Гіркота підіймається в горлі, але руки продовжують робити своє. Пальці ковзають уздовж чужої шиї, випадково торкаються шкіри, і це обпікає сильніше, ніж мало б. Яромир затримує подих, ніби теж це помічає.

Святослав хоче сказати щось різке, вколоти гострим словом, нагадати, що все це — його провина, що він сам обрав цей шлях, що не мав права наближатися до Києва, не мав права вирішувати за них обох.

Але слова не йдуть.

Все не мало бути так. Не мало бути так холодно, так боляче, так незворотно. Яромир мав би сидіти перед ним у хатині, де пахне висушеними травами, а не кров’ю та сирістю підземелля. Мав би сміятися, дражнячи колючими словами, а не сидіти мовчки, напружено, ніби силкується втримати біль. Мав би сперечатися з ним про дрібниці, про щось нікчемне, що завтра забулося б саме собою, а не про смерть.

Святослав мав би залишитися. Тоді, взимку. Не відвертатися. Не переконувати себе, що їхня історія була приречена ще до початку.

Останній виток. Святослав завмирає, вдивляючись у плетиво. Рука ковзає вниз, торкається пояса, намацує м’яку тканинну стрічку. Він не знав, навіщо забрав її тоді, у тій хатині. Тепер знає. Зав’язує вузол міцно, так, щоб не розплелося, щоб нічого більше не розривалося, не руйнувалося.

І саме в цей момент щось гостре прорізає зсередини, наповнює груди, розпирає горло, тисне так, що хочеться задихнутися. Він навіть не одразу помічає, як по щоці котиться сльоза.

Яромир цього не бачить. Просто сидить, опустивши голову, мовчки, застигло. Але Святослав вловлює, як напружуються тонкі плечі, як хлопець ледь помітно схиляється вперед, ніби намагається втримати рівновагу, наче важливо, щоб їхні обличчя залишалися прихованими одне від одного.

Тильним боком долоні Святослав стирає сльозу, робить це швидко, майже різко, ніби хоче викреслити сам факт її існування. Але це не допомагає.

Тиша між ними нагадує гостре лезо меча. Святослав майже фізично відчуває, як вона розтинає повітря, осідає холодом на плечах, відтинає всі можливі майбуття, залишаючи лише цей момент, цю хвилину, що триває нескінченно.

Яромир виглядає так, яким Святослав ніколи не хотів його бачити. І він ненавидить себе за те, що дозволив цьому статися.

— Чому ти це зробив? — нарешті питає він. Голос хрипкий, віддається в грудях гіркотою.

Волхв повільно розвертається до нього. І тепер, коли піднімає голову, його обличчя виявляється зовсім поруч. Вони майже в обіймах.

— Ти про що? — голос Яромира низький, трохи сиплий, але в ньому все ще звучить ця знайома, майже зухвала нотка. — Про те, що не скорився? Чи про те, що плюнув князеві в обличчя?

Святослав стискає пальці.

— Про те, що прийшов сюди.

Яромир хитає головою, усміхається:

— Ти не повернувся б сам.

— Це безглуздо, — шепоче Святослав.

— А те, що ти зараз тут, має якийсь сенс?

В Яромировому погляді немає ані докору, ані гніву — лише тиха, майже приречена згода зі своєю долею, відчуття незворотності, що нависає між ними, ніби важкий, нерухомий морок.

Святослав відвертається. Глухий біль, що осів у грудях, розливається всередині, стискає нутро, змушує дихати уривчасто, ніби повітря раптом стало густим і непрозорим.

— Вона гарна? — раптово питає Яромир.

Святослав вдивляється в його обличчя:

— Що?

— Твоя дружина, — Яромир говорить це рівним тоном, але Святослав чує, як у цих словах щось тріщить. Волхв хитає головою, ніби сміється із самого себе. — Тому ти не повернувся?

Святослав стискає зуби:

— Зараз не час для цього, Яромире.

— Ні, якраз час. Бо ти тут. Бо ти все ще намагаєшся врятувати мене, хоча не маєш права. Бо ти… — Яромир заплющує очі, робить різкий видих, ніби спроба зібратись. — Але ти належиш їй тепер, так?

Святослав мовчить. Хочеться сказати, що це не так.

Що він не повернувся не через неї. Що він не знає, чому не повернувся.

Але слова стираються на підході, застрягають між думкою й подихом, не стаючи голосом.

Яромир різко видихає:

— Зрозуміло.

Святослав спостерігає, як той стискає губи, як смикається м’яз біля вилиці, як єдина здорова рука піднімається — повільно, наче зусилля дається крізь біль — і лягає йому просто на горло.

Він не встигає зреагувати: спиною вже впирається в камінь, а чужа рука стискається — з силою, яку важко уявити в тому, хто ледве тримається на ногах.

Святослав знає, що здатен вирватися. Але не хоче. Бо, може, якщо дати йому цю мить сили — це щось змінить. Нагадає Яромиру, що він живий. Що є ще за що боротися.

Тиск слабшає. Великий палець м’яко натискає на кадик, змушуючи Святослава ковтнути повітря. Цей рух — несподівано ніжний. З трепетом, що пробігає шкірою, здавлює груди. Потім рука ковзає вгору — тильний бік долоні обережно проходить уздовж щелепи, затримується під підборіддям.

Погляд Яромира темніє. Різноколірні очі майже зливаються в якийсь один незбагненний відтінок нічного неба. Волхв дивиться на нього довго, уважно, майже болісно. На мить Святославові здається, що він щось скаже — але натомість хлопець схиляється і з силою впивається в його губи.

Тіло наче стискається зсередини — між шоком, жагою, страхом, провиною. У голові — тиша. Жодного слова. Тільки ритм чужого подиху, що впивається в його губи, змішується з власним. Святослав не одразу відповідає — кілька секунд просто приймає цей поцілунок, наче наказ, якого чекав. А потім… усе зривається.

Губи Яромира — розбиті, пульсують жаром, ледь дрижать, але в його русі — ні крихти вагання. Гарячий язик прослизає між зубами, нахабно, глибоко. Він цілує так, ніби намагається випалити пам’ять, залишити слід, що не загоїться.

Святослав заплющує очі. Всі думки змиває. Пальці інстинктивно стискаються на чужих плечах, але варто лише торкнутися, як Яромир здригається, вловлювано затримує подих. Поранене тіло протестує, та він не відступає. Навпаки — тисне сильніше, вимагаючи більше. Він цілує так, ніби хоче знищити, розчавити, вирвати з нього весь кисень.

Святослав ковзає долонею під сорочку. І тут він чує, як волхв стиха хрипить, затримує подих. Його ребра — побиті, зламані, шкіра під одягом гаряча й липка від поту. Кожен дотик — як лезо по рані. Але Яромир лише сильніше притискається до Святослава, прослизає ногою між його ніг, спонукає видихнути важко, глухо, з напівстогоном.

І цей рух, цей мимовільний тремтливий поштовх змушує кров закипіти.

Святослав з силою перевертає Яромира, втискає спиною у холодний камінь, вириває з його горла короткий, глухий стогін. Він ловить чужі зап’ястя, піднімає їх над головою, тримає, поки губи знову шукають м'які уста, поки знову не відчуває цього солоного, гарячого смаку. Він боїться власного бажання так само, як боїться втратити Яромира.

Вони губляться в тіні, в сплутаних подихах, в пульсі, що б’ється занадто голосно. Яромир звільняє руки, тягне його ближче, вгризається в нижню губу, затримується на секунду, ніби вирішує, що робити далі — а потім раптово відпускає.

Волхв сміється — тихо, сухо, просто в губи. Поранене тіло здригається від болю. Рука, що досі трималася за Святославову сорочку, раптом безсило падає вниз — і Святослав ловить її. Підносить до губ. Цілує пальці — один за одним, повільно, зосереджено, мов у цьому — те єдине, що він ще може зробити. Те, чого не встиг вимовити. Усе, що зосталось від любові, яку не вміє назвати, але вже не може не відчувати.

Яромир тремтить, його груди зриваються на різкі вдихи

Святослав ніжно цілує його чоло, скроню. Потім знову губи — повільно, з напругою, що тільки наростає.

Аж доки хлопець знову не відривається від нього. З силою. Відштовхує Святослава ліктем, вдихає крізь зуби, втискує голову в камінь позаду. Очі заплющує, дихає ротом, глибоко, уривчасто.

— Іди, — шепоче він, охриплим голосом. — Іди, бо я тебе не відпущу.

Святослав повільно випускає повітря, намагаючись хоч трохи приборкати те, що бушує всередині. Але ніщо не допомагає. Болить так, ніби залізні пальці вп’ялися в нутрощі, перекручують їх, позбавляють можливості дихати.

— Завтра тебе знову виведуть на площу, — він силувано врівноважує власне дихання. — Якщо ти приймеш хрещення…

— Не прийму.

Святослав заплющує очі:

— Ти навіть не вислухав мене.

— Бо знаю, що ти скажеш.

Яромир вже говорить спокійно, без тіні сумніву чи вагання, дихання вмить вирівнялося, і ця впевненість ріже гостріше за будь-яку образу.

— Я не зречуся.

Щось спалахує у Святославові, щось хапає його за груди, скручує — і він не встигає подумати, перш ніж вчіплюється у Яромирів комір, смикає на себе, стискає брудну тканину так, що кінчики пальців біліють від напруги.

— Дурень, — шепоче крізь стиснуті зуби, щелепи зводить від люті, від безсилля, від чогось, чого він не може назвати. — Ти… ти не можеш просто… Ти ж навіть не боїшся, — гіркий сміх зрізає йому голос, залишає лише сухий, нерівний звук, що застряє десь у грудях.

Яромир схиляється ближче, його голос раптом стає тихішим, майже лагідним, і від цього Святославові хочеться кричати.

— Боюся, — мовить він. — Боюся, що ти зробиш щось нерозумне.

Тиша між ними глибшає, загусає, ніби тінь, що обіймає темницю. Святослав відчуває кожен рух, кожен звук, кожну зміну в подиху Яромира, але не знає, що сказати, не знає, як розірвати це мовчання.

— Вони всі… здалися, — говорить він нарешті. — Всі, кого спіймали. Один за одним. Сьогодні... сьогодні вони вже хрестяться в Десятинній. Стоять навколішки. Моляться.

Яромир нахиляє голову трохи набік, повільно, так, наче ловить у цьому зізнанні якусь нову тінь.

— Не всі, — каже тихо. — Я бачив, як Левка вели повз мене. До темниці. Був поранений, здається. Але не скорений. Він тримався.

Святослав підводить очі.

— Ти певен?

Яромир злегка киває.

— Так дивився на мене… що я зрозумів — ще не все втрачено.

Він замовкає. Потім знову говорить — тихіше, повільніше.

— І я нікого не засуджую. Хто я такий, щоб судити? Але я не можу. Не можу вийти завтра й сказати, що все це було марно. Що наша віра — вигадка. Що мої слова, моя сила — ілюзія. Вони вірили мені. Я не знаю, звідки в мені це. Не знаю, дар це чи прокляття. Але якщо я визнаю, що князь має право вирішувати, у що вірити — усе зникне.

Святослав хоче сперечатися. Але Яромир не дає.

— У них є заради кого жити. Їх хтось чекає. У когось є діти, батьки. У когось кохана. У когось — земля, яку вони не можуть залишити. А я… у мене немає нічого.

— Є, — стиха каже Святослав. Його голос ледь не зривається, але він змушує себе говорити. — У тебе є я.

Яромир дивиться на нього. Довго. Ніби намагається побачити, чи щиро сказані ці слова. Його обличчя залишається спокійним, але в очах щось рухається — не віра, не надія, а щось схоже на жаль.

— Ні, Святе. Ти не моя опора. Ти — мій біль. Ти те, що я мав і відпустив. Ти частина іншого світу, іншої правди, в якій мені немає місця.

Святослав заплющує очі, повільно видихає. Він не може показати, як ці слова ріжуть його зсередини, мов ножем по живому:

— Я хочу, щоб ти жив.

— А я хочу, щоб це мало сенс, — мовить Яромир. — Щоб моє життя було моїм. Щоб смерть — коли вона прийде — не була марною.

Святославові нестерпно хочеться вдарити кулаком у стіну, розбити щось, розтрощити. Чи вчепитися Яромиру в плечі й струсонути так сильно, щоб вибити з нього цю безглузду покірність. Але замість цього лише стискає кулаки.

— Ти не маєш права вирішувати за нас обох! — голос його тремтить від напруги, зривається майже на крик. — Ти потрібен мені, чуєш?! Ти не можеш просто… просто змиритися і піти, наче нічого не було!

Яромир опускає повіки. Мовби ця м’якість для нього болісніша за побої. І в цю мить видно: він на межі. Між бажанням втекти й залишитись. Між бажанням дати себе обійняти — і штовхнути Святослава, аби той вийшов, поки ще може.

Святослав проводить долонею по його зап’ястку, по тонкій шкірі, ковзає до кісточок пальців, що здаються надто крихкими під його дотиком. Він краде ще одну мить — цю спеку, що вогнем розливається під шкірою.

— Це не кінець, — каже він зрештою, і голос у нього глухий, ніби всередині щось провалилося у безодню. — Я все одно витягну тебе звідси.

Яромир довго, занадто довго дивиться на нього, ніби шукає відповідь, якої не може знайти.

— Ти нічого не зміниш, — мовить він нарешті.

— Подивимося, — шепоче Святослав.

І тоді він відступає. Розвертається. Іде.

А серце стискається так, ніби хтось ламає його навпіл — повільно, з обережністю, яка лише посилює біль.