Небо одне

Повітря надто важке після задушливого кам’яного полону. Воно ріже шкіру, ніби лезо. Святослав ковтає його, наче вперше — і задихається. Світ довкола, ніби не зовсім реальний. Все завмерло. Навіть небо — беззоряне, глухе, розмазаною смугою висить над дахами.

Він іде, але не бачить дороги. Просто рухається — вперед чи вбік, байдуже. Головне — не зупинятись. Аби не захлинутись тишею, що точить зсередини.

— Святе, — шепоче хтось із темряви.

Гліб стоїть, майже зливаючись зі стіною. Одна рука на руків’ї меча, інша — в рукаві. Обличчя в тіні, але очі блищать. Він не просто дивиться — вичитує.

— Ходімо. Швидко.

Але слова, мов крізь воду. Святослав не чує — чи не хоче. Йде далі. Минає Гліба, ніби того й не було.

Біля паркану зупиняється. Впирається руками, стискає дошку, поки кістки не вибілюються. Дихає уривчасто. Кров гуде у вухах, як море.

Святослав з усієї сили вдаряє кулаком у паркан. Деревина тріщить. Та біль лише палахкотить сильніше. Кров тепла, густа — повільно стікає по пальцях. Він її не помічає. Вона лише частина того, що йде зсередини. Частина того, що вже не вміщається в тілі.

— Що ти робиш? — Гліб поруч. Рукою ловить зап’ястя. Не тисне, але тримає. — Святославе.

Святослав рвучко сіпається. Йому не треба турботи. Не треба рук, що стримують. Бо зараз він хоче лише одного — не відчувати. Ні шкіри. Ні болю. Ні себе.

— Тихо, — Гліб нахиляється ближче. — Спинись, брате.

Святослав вдихає глибоко. В грудях — щось живе, хижо-зубате, дряпає, рве. І раптом… усе валиться.

— Як він міг… — голос хрипкий, немов обпечений. — Як…

Опускає голову. Очі палають. Щелепи стискаються до болю. Все тремтить, але не ззовні. Внутрішньо.

Гліб мовчки відводить його вбік, туди, де темніше. Та Святослав уже не стримується.

— Він… він не хоче жити, розумієш? — з його вуст виривається гарячий шепіт. — Він здався. І… навіть не дав мені...

Мовчання.

Гірке. Чорне. Як провал.

— Він не дав мені вибору.

— Тоді зроби його сам, — шепоче Гліб, і голос його — надто спокійний.

— Як?! — різкий вдих. — Як, якщо він... уже вмер? Усередині. Якщо він більше нічого не хоче?

Гліб дивиться в землю.

— Тоді зроби це… без нього.

— Ти хочеш, щоб я що… зв’язав його? Вивів, мов полоненого?

— Ні, — тихо. — Щоб виніс його тіло.

Святослав застигає. Довго дивиться, мов шукає бодай іскру жарту, хоч найменший натяк, що це дурниця. Але в очах Гліба — ні тіні сумніву.

— Повтори, — шепоче Святослав.

— Є один спосіб. Не простий. І не без ризику. Але якщо все зробити правильно, його не шукатимуть. І ніхто не здогадається, що він узагалі втік. Бо не буде втечі.

Слова падають, як каміння у воду: повільно, з глухим плескотом у середині грудей.

— Кажи, — ледве видавлює Святослав.

Гліб нахиляється ближче.

— Відвар. Його давали пораненим, яких уже не могли врятувати. Щоб полегшити останні години. Але часом… траплялось інакше. Людина засинала так глибоко, що її вважали мертвою. Шкіра холоне. Дихання стає невидимим. Серце ледь б’ється. Зіниця не реагує на світло. Все, як смерть. Але це не смерть.

Святослав мовчить. Усередині все холоне. Бо за цими словами — прірва. Йому простягають руку, щоб зістрибнути з урвища.

— Це… — проковтує кінець фрази. — Це вже не людський вибір.

— А ти маєш кращий? — рубає Гліб, жорстко, без жалю. — Піди, скажи князю: "Віддай мені волхва". Побачимо, чи встигнеш договорити. Чи кинься в темницю з мечем і загинеш разом із ним. Героїчно. Марно.

Святослав здавлює скроні долонями, мов намагається втримати тріщину в голові. По спині стікає холодний піт. Кожен удар серця, як ковадлом по ребрах.

Це не просто безумство. Це — поза межами. У голові плутанина з голосів, облич, клятв. Присяга на хрест. Тверде слово батька. Тіні братів. Материн шепіт: "Воїн тримається честі, навіть коли вона ріже його самого".

Але що, як честь — це врятувати того, хто вже не бачить сенсу? Що, як любов — єдине, що вартує порушення кожного правила, яке вже давно топчуть інші?

— Він не погодиться, — хрипить Святослав. — Не слухатиме.

— І не повинен, — коротко кидає Гліб. — Ти не даси йому вибору. Просто принесеш воду з травою. Скажеш: "Від болю". Він вип’є. Бо вірить тобі. А прокинеться — десь далеко. Там, де починається щось інше. А не вистава з кров’ю.

Святослав хитає головою, відходить на крок, тримаючись за серце, ніби його фізично поранили.

— Це ж... те саме, що робили з ним інші, — шепоче він, — не запитували... ламали...

— Ти хочеш дати йому вибір? — перебиває Гліб. — Він уже вибрав. Смерть. Втечу від усього. Ти хочеш поважати це? Чудово. Завтра підеш і подивишся, як його виставлять на площі — символом. Символом для кого? Для тих, хто вже сьогодні стоїть в черзі до хреста?

Святослав мовчить. Очі опущені. Дихає важко.

— Він більше не бореться, — каже Гліб тихо, але кожне слово звучить, як вирок. — Він здався. А ти? Теж чекатимеш? Поки прийдуть і заберуть вас обох? Бо так і буде. Князь не дурний. А я не витримаю дивитися, як ти потонеш разом із ним. Бо ти вже не на березі, Святе. Ти по груди у воді.

Святослав стоїть, немов вбитий у землю. Лише очі ковзають мимо Гліба, шукаючи у чорній ночі бодай тінь дороги. Але там — нічого. Ні орієнтира, ні порятунку. Лише глуха, закам’яніла темрява, яка точить його зсередини. Він схиляє голову й опускається на коліна. Чоло торкається теплого дерева. Ліва рука стискає кору, права болить тупо й глибоко, пульсує під розбитою шкірою. Він відчуває, як тече кров, як вона прилипає до шкіри, як повільно застигає в згинах пальців. Але не може змусити себе ворухнутись.

— Ти чуєш мене? — Гліб говорить тихо, ніби йому страшно зламати цю мить.

Святослав мовчить. Тепер уже справді мовчить — до глибини кісток. Там, де голос вже нічого не вирішує, бо говорити нічого. Бо вся боротьба — у грудях, що боляче здіймаються. В очах, повних не сліз, а пустки.

Гліб не торкається. Лише стоїть поруч. Його тінь — це опора, хоч і мовчазна, хоч і страшна. Вона не заспокоює. Але не дає впасти.

Нарешті, ледь помітне кивання. Святослав підводить очі.

— Що це за відвар?

— Сон-трава, — рівно відповідає Гліб. — Але не та, що заспокоює. Інша. Та, що водить між світами. Її не сушать. Її мнуть свіжою. Листя. Макове молочко. І трохи чорної верби. Якщо душа ще тримається за тіло — вона повернеться. Якщо ні — піде тихо.

— Це... — шепоче Святослав, не підіймаючи обличчя. — Це... межа.

— Саме так, — киває Гліб.

— А якщо він прокинеться... і зненавидить мене?

— Значить, буде живий, — каже Гліб. — І це буде його право. Право ненавидіти. Право любити. Право жити.

Він завмирає на мить, а тоді додає:

— А якщо не прокинеться — ти хоч знатимеш, що зробив усе, що міг.

Святослав підводить голову. У його очах немає ні покори, ні надії. Там — тільки тиша. І рішучість. Бо вибору насправді більше немає. Внутрішній голос, що досі шепотів про правила, про гріх, про сором — тепер мовчить. Його заглушає щось інше. Глухе, диктоване не розумом. Інстинкт.

Любов, як беззбройна боротьба проти цілого світу. Без гарантій. Без схвалення. Але інакше — ніяк.

— Як я його заберу?

— Один із варти, Семен, старший чоловік, знав ще мою бабу. Я дав йому срібло. Він заступає вранці. Має подивитись, торкнутись — і сказати: мертвий. Підпише папір — і все.

— А якщо вранці буде хтось інший?

— Не буде. Завтра — похід. Перекидання людей. Безлад. Ніхто не звертатиме уваги. Мертвий волхв — не проблема. Живий — причина для бунту.

Святослав стискає щелепи. Натужно вдихає ще раз.

— Скільки у мене часу?

— Ніч. І трохи ранку. Ти будеш сам. Але шанс є.

Перед очима — Яромир. Обличчя, яке колись здавалося чужим, тепер рідніше за його власне. Очі, в яких не було страху, лише втома. І те, як він шепотів: "Я нікому не належу", але все одно дозволяв торкнутись. Волосся, в якому запах диму й трави. Дотик. Подих. Усмішка — та, що була між болем і злістю. Та, що не забувається.

І Святослав розуміє: це не вибір між добром і злом. Це вибір між мовчанням і спробою.

— Йди, — мовить Гліб після довгої паузи. Голос його знову рівний, мов камінь, з якого збили пил — звичний, простий, але під ним — напруга, як у залеглому перед стрибком хижаку. — Орина знає, що робити.

Святослав не рухається.

— Святе... ти маєш хоч шанс. Не впевнений, не чистий. Але маєш. І це — більше, ніж нічого.

Пальці знову зрадницьки здригаються. Святослав бачить перед собою не землю, не каміння, а бліде обличчя Яромира — і те невідоме, що може застигнути на ньому назавжди.

— Якщо він не прокинеться… Я не знатиму… чи вбив, чи врятував.

— А якщо не зробиш нічого — знатимеш напевно, — каже Гліб.

Він відступає на крок. Не тисне.

— Йди, — повторює. І вперше в його голосі — тріщина. — Орина чекає.

𖤗𖤗𖤗

Задимлений простір хатини дихає ніччю, що ще не встигла піти, але вже схиляється, сивіє в щілинах між дошками. У печі тліють тонкі гілки вільхи — майже без вогню, лише жар, що світиться глибоко в череві глини, кидає теплі відблиски на долівку. Повітря насичене попелом, вогкістю, терпким запахом макового насіння й змочених корінців.

Орина схилилася над столом. Тонка сива коса недбало заткнута за плечем. У пальцях корінець чорної верби, надщерблений ножем. Її рухи повільні, рівномірні: вона тре його об камінь, розтирає, змочує краплями, і знову тре. Поруч — маківка, свіжа, ще не висохла: з неї вона обережно видавлює молочко, краплями додає до кашки, знову розтирає.

Святослав сидить у тіні, прихилившись до стіни. Поза нерухома, але напруга читається в усьому. Пальці зрадницьки стискають оберіг — дерев’яного вовка з темного дуба. Той ковзає між фалангами, як нитка до чогось живого, не забутого.

Відвар пахне густо: дим, листя, соки, щось глибше — земля після дощу, кров після рани. Цей запах проникає в тіло, не просто в ніздрі, а в пам’ять.

І там — озивається.

Спершу — уривками: сіре небо, важке, майже металеве, холод у грудях, пульсація болю, і ліс, що гойдається перед очима, наче світ тріщить на шматки.

А потім — хвилею: ті очі, різного кольору, спокійні, майже байдужі, на перший погляд, але в глибині яких палала та сама впертість жити, яка зараз тримає його самого на цій землі; руки, що мовчки торкалися рани, тепла вода з травами, що примушувала серце не зупинятись.

Дні у поселенні зливаються в один безперервний потік: осінь, яка пахла сосновою смолою, трава, що хрумтіла під ногами, діти, які тримали в руках вирізаних з дерева звірят, і старі, що шепотіли деревам, мов вибачення за щось незроблене. Тоді, у тій хатині із солом’яним дахом і шепотінням вітру за стіною, вперше прийшов справжній спокій. Не безпека — бо безпека була надто розкішною річчю для світу, в якому вони жили, — але спокій, у якому не було вимог, не було питань, не було очікувань. Лише тепло печі, терпкий запах трав під подушкою, обережний дотик пальців до рани й тиша, у якій вперше можна було дихати.

Святослав тоді вірив у брехню, як у рятунок. У брехню, що його покинули, що він більше нікому не потрібен, що він може бути просто людиною, а не зброєю, не чужим сином, не тінню чийогось наказу.

І ліс. Його простота. Голоси птахів. Дерева, які він пізнавав заново. Листя, що відрізнялось на дотик. Прогулянки. Сміх. Той легкий, чистий, що ніколи не був зверхнім. Яромир сміявся так дзвінко, коли Святослав плутав полин із чистотілом. І сердився майже по-дитячому, коли той ламав "не ті" гілки.

А ще були годівнички. Маленькі, вирізані з кори, обв’язані мотузками. Вони розвішували їх узимку, коли ліс був тихим і об’ємним, як дихання в сні. Яромир завжди перевіряв, чи є зерно, чи хтось навідувався. А Святослав — просто любив спостерігати за ним. За тим, як він прислухається до птахів. Як схиляє голову, торкається кори, ніби вітається з деревами.

Поцілунок — не раптовий, не захланний. А вирощений у тиші. Як слово, яке довго не наважувались сказати.

І тепер — вовк. Той самий. Тепло дерева на долоні. Згадка про мить, коли Яромир передав оберіг, мов щось незламне.

Але пам’ять веде глибше. Святослав думав, що вперше побачив Яромира в тому поселенні, при падінні ідола. Але щось у цьому не стикується. Ніби всередині тріщина, з якої просочується інше знання. Глухе, невиразне, як сон, що не згадаєш до кінця, але точно знаєш — він був.

Йому здається, що знав Яромира завжди.

Що десь — у дитинстві? в іншому житті? — вже бачив ці очі. Різного кольору. Вже чув цей голос. Вже вірив йому, ще до того, як навчився вірити собі.

Цей образ — усмішка, що ховається за мовчанням. Пальці, що торкаються трав. Голос, що говорить не словами. Це не спогад — це відчуття. Як запах дощу перед грозою. Як присутність когось, кого не бачиш, але знаєш: він поруч.

І тоді виникає безглузда, тепла думка: може, він шукав його завжди. Просто не знав, де шукати.

Святослав думав, що зрадив його вже в Києві, на площі. Але найперша зрада — коли пішов. Коли подумав, що порятунок у поверненні. У старому імені. У службі. А не в присутності. Не у лісі, під деревом, де вони мовчали про важливе.

І тепер — усе повернулось.

Щось стискає груди. Серце б’ється в горлі, дихання важчає, як після бігу. Руки не тремтять, але пальці вже шукають, за що вчепитися, хоч би й за порожнечу.

Святослав встає. Штовхає двері плечем.

Повітря назовні різке, пахне димом, вогкістю і тим ранковим холодом, що передує світанку. Він ковтає його жадібно, як воду після спеки. Крок — і ще. Стає на ґанку, завмирає.

Перший птах подає голос. Один єдиний звук, тонкий, але впертий, розтинає нічну тишу, наче голка тканину. Святослав підносить голову, вдивляється.

Світ народжується не з вибуху — з тремтіння. З першого проблиску поміж хмар, де ще нема кольору, лише сірість, така тонка, що схожа на попіл, що осів на небо. Спершу — легкий доторк, прозорий, мов подих, що зависає над чорноземом. Потім — тонка смуга світла. Вона не ламає темряву, лише трохи розмиває її краї. Дим із вогнищ сповзає донизу, застеляє землю, і здається, хата стоїть на краю світу — де небо ще спить, а земля вже видихає.

Він не злічить, скільки вже бачив таких ранків. Коли сходив на дозор, коли вертався поночі з учорашнього бою, коли не міг спати й просто стояв отак, дивлячись, як небо блякне. І щоразу було інакше. Навіть коли хмари однакові. Навіть коли той самий дим тягнеться з комина, той самий вітер шарудить у лозі під плотом. Світ зранку завжди інший.

Мабуть, тому що сам він — уже не той.

Може, і люди — як світанки. Те саме світло — різні очі. Хтось бачить у ньому надію. Хтось — втрату. Для когось — благословення. Для когось — тягар. Хтось молиться. Хтось проклинає. А хтось просто дивиться, чи видно поле.

І ніхто не бачить одне й те саме.

Бо не світло змінюється. А той, хто дивиться.

Святослав усвідомлює: не можна змусити любити. Або вірити. Це — як наказати бачити світанок твоїми очима. Навіть якщо той інший дивиться в той самий бік, очі його інші. Досвід інший. Серце — зшите іншими нитками.

Святослав відчуває, як щось усередині перестає пручатись. Як думка, що довго билася об його груди, нарешті знаходить вихід. Він не знає, чи вартий він шансу. Не знає, чи зможе змінити щось. Але знає, що більше не зможе лишатись осторонь.

Світ, у якому він не спробує, — вже кінець.

Хлопець повертається до хати. Орина підливає теплу воду, розмішує відвар обережно, наче ліпить із нього щось живе. В її пальцях — досвід. Тиша. Без паніки. Ця жінка знає, що робить. А Святослав — ні.

Він не знає, як тримати цей вибір у долонях. Як зробити те, чого Яромир не попросить. Бо упевнений — той не простить.

Але ж… колись і він збрехав. Сказав: "Дружинники пішли, тебе покинули". Щоб зберегти. І Святослав повірив. І ця брехня рятувала.

Може, і тепер — зрада не зрада. А спосіб залишити живим.

Орина простягає посудину, закриту білою тканиною. Її пальці торкаються його зап’ястя. Коротко. Тепло. Без слів — усе сказано.

В хаті тиша. Лише попіл у печі потріскує, мов дихає.

Святослав вдягає плащ, підперізується — рухи повільні, уважні. Наче не поспішає, але в кожному русі — рішучість. Зупиняється біля порога, дивиться на неї.

— Якщо я не повернусь… — починає.

— Повернешся, — перебиває Орина. — Бо цього разу йдеш за тим, що твоє.

Він киває. Двері за ним зачиняються м’яко, без скрипу. Надворі — світанок. Уже не доторк. Уже світло.

Святослав ступає вперед і прямує до княжого двору. До темниці.

До Яромира.

𖤗𖤗𖤗

На порозі — нерухомість, наче сам світ завмер разом із ним. У долоні — глиняна посудина з відваром. Терпкий запах здіймається, б’є в ніс, туманить голову.

У тому самому положенні, що й учора, сидить Яромир. Та вже не схожий на звіра: не згорнутий, не затиснутий. Випростаний, спокійний. Очі не шукають порятунку, просто… чекають.

— Знову ти, — каже тихо. Усмішка ледь помітна. Голос хрипкий, але з теплом.

Крок — і Святослав ближче.

— Так, — шепоче. — Я.

Погляд Яромира зупиняється на посудині. Без запитань, без подиву. Лише тиша. Та, що висить у повітрі перед громом.

Святослав опускається на коліна, не впритул. Крихка рівновага не терпить поспіху.

— Я приніс… — починає, та слова розчиняються. Погляд повільно зводиться вгору.

Очі зустрічаються — і він тоне. У Яромировому погляді немає страху чи осуду. Лише втома.

Сенсу брехати — жодного. Навіть ідеальні слова не приховають правду, яку той відчує по дотику, по подиху, по тремтінню пальців.

— Це відвар, — озивається зрештою. — Щоб не боліло. Щоб… заснути.

— Назавжди? — питає Яромир.

— Ні, — хрипить Святослав. — Щоб… був шанс. Я хочу, аби ти…

Фраза гасне. Посудину він подає обережно, наче зброю. Руків’ям уперед.

Яромир не поспішає брати. Торкається краю, дивиться в очі. Усе той самий погляд — теплий, виснажений, без сумніву.

— Я довіряю тобі.

Святослав опускає голову. Це найстрашніше. Бо тепер усе залежить не від його сили, не від хитрості.

Він не витримує. Простягає руку й торкається щоки Яромира — обережно, майже невагомо. Шкіра під пальцями — гаряча, жива. Він ковтає повітря, але в грудях усе одно пустка.

— Дай мені ще мить, — шепоче. — Просто… побути з тобою.

Яромир не відповідає. Тільки киває. І тоді Святослав тягнеться ближче, вкладає своє чоло в згин його шиї, вдихає запах — дим, трава, щось гірке, рідне. Пальці тримаються за край Яромирової сорочки, мов за край скелі.

Він цілує його шию. Потім щоку. З усією ніжністю, яку боявся показати раніше. Яромир схиляється ближче, і їхні вуста зустрічаються. Не пристрасно — навпаки, дуже тихо. Цей поцілунок — про довіру. Про те, що вже не потрібно нічого доводити. Про згоду. Про згасання — разом.

Яромир розплющує очі, відсторонюється. Його руки обхоплюють чашу. Волхв повільно підносить її до губ.

— Почекай, — знову виривається. Голос тріскає, як тонка деревина.

Рух зупиняється. Яромир знову чекає. Святослав тягнеться ближче, вкладає його голову собі на груди. Обіймає. Тримає так, наче в долонях не людина, а світ, що може зникнути щомиті. Шепоче у волосся:

— Я мав сказати це раніше… Тоді, взимку… Я злякався. Ти був живий. І справжній. А я… був лише звичкою. Мотузкою на шиї, ім’ям, якого сам не обирав.

— А тепер? — пошепки питає Яромир.

Святослав вдихає. Глибоко.

— Тепер — я твій.

Яромир зводить погляд, довго дивиться.

Святослав затинається, кусає губу. Вона починає щипати — кровоточить, але він не зупиняється.

— Я брехав. І собі, й тобі. Боявся. Бо знав: якщо побачу тебе знову — вже не зможу бути іншим. Я…

Повітря, мов вогонь. Обпалює легені.

— Я кохаю тебе, Яромире.

Тиша лягає на шкіру, наче волога тканина. Обтягує.

— Завжди кохав. Відтоді, як почув твій сміх у лісі. Коли ти сперечався. Коли мовчав. Коли бачив у мені те, чого я сам не бачив.

Очі Яромира залишаються спокійними. Але погляд, як вітер, що проходить крізь нього. Не минає. Торкається.

— Інгеборга… — додає Святослав. — Між нами нічого не було. Ніколи. Вона… просто друг.

Яромир злегка зводить брови. Не запитує. Лише слухає.

— Я втратив усе, що міг втратити, — Святослав хрипне. — І все одно лишився без тебе. Але зараз… я не можу втратити тебе ще раз. Навіть якщо ти… не пробачиш. Навіть якщо зненавидиш мене за це.

Яромир знову дивиться на чашу. Його пальці шукають — тріщину, подряпину, знак зради. Не знаходять. І тоді знову беруть її. Повільно. Як щось живе. Хитке.

Святослав тримає себе в руках, але кожне слово, як розріз.

— Це не просто відвар. Ми обоє знаємо. Але… колись ти довірився мені. Довірся ще раз.

Яромир підносить чашу. Принюхується. Усміхається. Ледь-ледь.

— Пахне, як смерть.

Святослав зводить на нього погляд. Його очі блищать. Низький голос ледь чутно:

— Як надія.

Світ звужується до трьох речей: важкого повітря, тремтячих пальців на глині, і погляду, який тримає його міцніше за будь-які мотузки. Святослав опускає голову. Здається, зараз він розплачеться — не від страху, не від розпачу, а від того, що йому… довірилися. Що йому дали цей вибір. Що він має право тримати цю людину в руках, коли той перестане дихати. Святослав не відпускає. Тримає. Притискає чоло до його пальців.

Яромир дивиться ще мить. Потім — п’є. Повільно, зосереджено, не зводячи очей зі Святослава. Немов хоче запам’ятати його обличчя. Немов віддає себе йому цілком — беззахисно, остаточно.

Святослав не дихає. У грудях — порожнеча. Бо в ту мить, як Яромир відпив, усе стало незворотним.

Яромир ковтає. Глиняна чаша ледь чутно торкається підлоги. Він знову кладе голову Святославу на груди. Заплющує очі.

— Гірко, — шепоче. — Але… тепло.

Волхв усміхається. Очі в нього вже важкі, зіниці розширені. Але він ще тут. Ще з ним.

— Святе, якщо не прокинусь… не вважай себе винним.

Святослав різко хитає головою. Пальці на плечі Яромира стискаються. Сильніше, ніж треба.

— Ні. Не кажи цього. Ти прокинешся. — шепоче. Йому самому важко чути свій голос. — За дві, може, три години. Але… дія не минає одразу. Ще доба. Може дві. Ти можеш марити. І я не знатиму…

Не договорює. Бо не може. Бо це вже звучить, як шепіт над тілом.

Яромир знову всміхається. Як хтось, хто сидить біля вогню і слухає дощ. Усмішка — тепла, спокійна, з якоюсь химерною ніжністю.

— Знаєш… — каже він. — Саме цим відваром моя мати отруїла батька. І себе.

Павза.

— І ще ту жінку з сусіднього поселення…

Його голос затихає.

— Я був дитиною. Але запах… я його запам’ятав. Терпкий. Мокрий.

— Я не знав, — хрипить Святослав.

У грудях щось стискається — не страх і навіть не провина, а глуха, всепоглинаюча туга за тим, чого ніколи не можна буде зцілити. Він дивиться на Яромира, на його повільне, глибоке дихання, на важкі повіки, які вже більше не борються з темрявою, і в якусь мить розуміє: те, що сталося — більше, ніж довіра. Яромир знав, пам’ятав, і все одно дозволив. Випив.

Тіло розриває зсередини. Святослав намагається вдихнути. Але повітря важке. Насичене запахом трав. І згасаючого тіла. Йому хочеться повернути час назад, хоча б на мить, аби встигнути спитати більше, встигнути побути поруч у тих дитячих спогадах.

Дихання Яромира майже невідчутне, але тепло ще тримається під шкірою. Святослав сидить так довго, надто довго — не відстежує час. У темниці стало душно, хоч надворі світанок. Повітря, здавалося б, мало б охолонути, свіже, ранкове, але внизу — важке, липке, насичене вологістю каміння й тим самим запахом зілля.

У голові Святослава роїться шум. Він не думає, не формулює — просто чує в собі, як щось клекоче, як хвиля, що от-от зламає берег. Він знає, що має піти. Знає, що не може лишитись тут. Бо вартовий ось-ось прийде, побачить те, що має побачити.

Смерть має бути переконливою.

Він ще мить сидить мовчки. Простягає руку, торкається щоки Яромира. Потім повільно підводиться й довго дивиться на волхва, запам’ятовуючи. Темряву на повіках, лінії обличчя, усмішку, яка ще жевріє у куточках вуст, мов недоговорене прощання.

Посудина від відвару стоїть поряд. Святослав забирає її, загортає в тканину, ховає до пазухи. Він перевіряє двері, дослухається до звуків у коридорі — тихо. Все має відбутися за планом. Він не має права зіпсувати цю крихку рівновагу, яку їм подарував страх і зневіра.

Світ осліплює не світлом, а рухом — несподіваним, звичним, занадто справжнім. Десь за рогом конюх мугикає щось роздратоване, свариться на жеребця, що впирається копитами, не хоче йти. Метал дзенькає в руках зброєносця, а над дахами зриваються голуби, їхні крила прошивають небо одним змахом.

Усе навколо дихає, рухається, живе, ніби ніч не зламала нічого, ніби небо не провисло, ніби світ не похитнувся, хоча для нього вже нічого не буде, як раніше.

Святослав іде, важко, обережно, мов пробирається крізь болотяну гущу, де кожен крок тягне за собою минуле. Він не піднімає очей, не ховається, але й не прагне бути поміченим — просто розчиняється серед тіней, поміж людських справ і щоденних звуків, які більше не належать йому.

Хата зустрічає його запахом попелу, вогкості, сну, що так і не настав. Цей простір, знайомий і затишний, більше не приймає його, не відповідає, не відгукується. Святослав стоїть посеред кімнати й просто дихає, як сліпий, що торкається стін, намагаючись переконатися, що досі тут, що ще не вмер — там, унизу.

Знімає плащ, кидає неакуратно. Підходить до великої скрині, риється в ній — знаходить білу сорочку, свіжу, з запахом м’яти, пояс, кілька срібняків, трохи їжі, кілька жмень сушених трав — усе летить до полотняного мішка. Витягує з кишені плаща амулет. Вовк, вирізьблений з темного дуба. Тримає його довше, ніж будь-що інше, мов намагаючись дізнатись, чи ще належить йому той символ, чи він уже з минулого.

Руки діють механічно, наче тіло саме пам’ятає, що робити, поки думки застигли. Але в грудях важко. Ніби час, що лишився до зустрічі з Семеном, вимірюється не годинами й не хвилинами, а подихами — а їх залишилось лічено.

Погляд зупиняється на власних руках. Вони тремтять. Йому хочеться впасти на лаву, схилитись до стіни, заплющити очі — відключитись хоча б на мить. Але він знає: ця мить буде пасткою. Розкішшю, яку не може собі дозволити. Небезпекою, яка затягне. Тіло проситься на спочинок, але всередині — гул: страх, сором, надія, зневіра — не окремо, не ворогуючи, а сплавлені в одне. Леміш, що розрізає груди зсередини.

Відкидає волосся з очей. І в тремтінні, що пробігає шкірою, розуміє: Яромир довірився йому. Попри все. Попри те, що цей відвар — той самий, що колись забрав у нього батька, матір, дитинство. Попри запах, знайомий і страшний. Попри пам’ять, яка мала б змусити відмовитись. І все ж — довірив.

І тепер на плечах Святослава не просто тягар вибору, а вага того, що його обрали.

Погляд піднімається до полиці. Там — стара дерев’яна скринька. У ній — ніж матері. Той, яким вона різала трави, чистила кору. Він не знає, навіщо бере його. Просто кладе до мішка. Можливо, щоб взяти із собою її голос, що давно замовк. Він навряд чи сюди повернеться.

Святослав вмиває і витирає обличчя. Йде до стайні. Кінь ще не сідланий, але не пручається. Тварина дивиться на нього спокійно, навіть з довірою. І це — гірше, ніж докір. Бо кінь не знає, що він щойно зробив. Не бачить того, що за спиною.

І саме в цей момент, на порозі, у нерухомому повітрі, в якому зависла втома і дим, лунають тихі кроки. Повільні, обережні. Святослав повертає голову.

У проймі дверей — Інгеборга. Світло ззаду огортає її тонким обрисом. Святослав завмирає, ніби застиглий у власному тілі, поки вона робить кілька кроків уперед і зупиняється — залишаючи між ними простір: повітря, тишу, усе недоказане за цей час.

— Ти не спав, — каже вона рівно. Її голос — спокійний, стриманий, але в ньому відчутна тривога, що проникає вглиб.

Він знизує плечима. Торба чіпляється за плащ, ремінь плутається. Він смикає, не вміючи владнати найпростішого, і ця безпорадність — розбиває.

— Маю піти. Треба...

Погляд її не допитливий, а глибокий. Так, ніби бачить більше, ніж він готовий показати. Святослав відвертається. Дихання збивається.

— Ти не спав, — повторює вона. Але вже інакше. Як дотик до плеча. М’яко, впевнено.

Він не відповідає. І це мовчання — гучніше за будь-яке пояснення.

— Скільки? — питає тихо.

— Не знаю. День, може, два. Все змішалось.

Схиляється над мішком. Вузол не слухається. Пальці мляві.

Інгеборга наближається. Не порушує межі. Просто поруч. Як світанок, що не питає дозволу — але проникає.

— Ти тремтиш, Святе…

Раптово він зводить на неї погляд. Не зі злістю — з розгубленням. Як той, кого застали нагим не тілом, а серцем.

— Я бачу, що з тобою щось коїться.

— Ти нічого не бачиш, — бурмоче, та надто тихо, щоб це справді звучало як заперечення.

Вона мовчить. Але не йде.

— Я нічого не зможу тобі дати, — продовжує Святослав. — Жодного пояснення, яке б мало сенс.

Інгеборга нахиляє голову, але нічого не каже. У її поставі — рівновага, яка дратує тим, що він ту рівновагу втратив. Вона лише дивиться. Тихо, м’яко. Як вода, в якій можна або втопитись, або очиститись.

— Це не те, що ти думаєш, — додає Святослав. — Це... не втеча.

— Я нічого не думаю, — відповідає вона. — Але бачу, що ти сам себе роз’їдаєш.

Він заплющує очі.

— Я щойно тримав людину в руках. Я... зробив це, Інгеборго. Я можливо, вбив його.

Вона не здригається. Не зрушує з місця. Тільки поволі ступає уперед.

Святослав осідає на лаву. Нарешті. Наче дозволяє собі бути втомленим — не тілом, а кістками, думками, серцем. Долоні закривають обличчя, пальці стискають скроні. Тиша нависає. Лише дихання — глухе, нерівне. Потім він каже, не піднімаючи голови, низько, майже хрипко:

— Я не вірив, що можна так боятись за когось. Не за себе — за іншу людину. Що можна хотіти життя для когось... більше, ніж для себе.

Його плечі злегка здригаються.

— Я зробив це, бо інакше він би помер. Просто на площі. А тепер... я не знаю. Чи він взагалі прокинеться.

Інгеборга стоїть поруч, мовчки. Її погляд не оцінює, не жаліє. Лише приймає.

— Ти не мусиш говорити, — нарешті мовить вона тихо. — Але я можу піти з тобою.

Святослав підводить голову різко, як від удару.

— Ні.

Хитає головою — надто швидко, ніби сам собі заперечує.

— Це небезпечно. Це не для тебе.

— А що для мене, Святославе? — її голос тихий, але в ньому — метал. — Бути жінкою, яку тобі дали замість вибору?

Інгеборга затримує подих, не відступаючи.

— Жити в домі, де мені лишили місце — але немає тебе? Думаєш, я тут лише заради зручності?

Святослав мовчить. Не тому, що не хоче відповісти — просто не має чим. Вона не звинувачує. Вона просто говорить те, про що довго мовчала.

— Я знала, що не зможу тебе втримати, — додає. — І не хотіла. Але якщо в тебе є хоч крихта шансу — врятувати когось, хто ще тримається за тебе, — скористайся нею. Бо потім... буде лише порожнеча.

Її голос трохи тремтить. Але вона не дозволяє собі зламатися.

Святослав відвертається. Дихає глибоко, крізь зуби. Слова рвуться з нього, як крик, що довго стримували.

— Якщо це спрацює — я маю вивести його звідси. Заховати. Зникнути.

— А ти? — м’яко питає вона. — Що буде з тобою?

— Не знаю, — він стискає руки в кулаки, обпирається ліктями об коліна. — Можливо, я вже все зіпсував.

Інгеборга підходить ближче.

— Тоді дозволь мені... хоча б тримати вузол, поки ти несеш тягар.

Святослав стиснуто сміється, майже беззвучно. Гірко.

— Це... небезпечно. І я не маю права втягувати когось ще.

— А я вже втягнута, — заперечує вона м'яко. — Відтоді, як почула, як ти вимовляєш його ім’я уві сні. Навіть не усвідомлюючи, що говориш уголос.

Він підводить погляд. Повільно. Його обличчя спустошене, але не захищене. Як те, що врешті перестало ховатись.

— Чому ти…? — шепоче. В одному запитанні — страх, сором, подив і подяка.

— Бо я знаю, як це — вибирати любов, яка нічого не обіцяє. — Інгеборга сідає навпроти. Не відводить очей. — Колись я теж мовчала. Там, де мала кричати. І якби могла бодай на мить повернути той вибір... я б кричала.

Святослав опускає голову. І вперше за довгий час, вдихає повітря повними грудьми.

У цьому вдиху — згода. Без слів. Без прохання. Лише тиха вдячність, що хтось іде з ним туди, куди самому іти страшно.

Кінь переступає копитами м’яко, слухняно. Інгеборга тримає вуздечку, не зводячи очей із дороги, що веде вниз, до лісу. Святослав йде поруч, трохи позаду — у плечах ще тримається напруження, що не відпускає, не дає змоги дихати повними грудьми.

Вулиці майже порожні. Дружинники пішли ще на світанку. Церква скликає до молитви. Дзвони глухо відлунюють між будинками. Настирливо. Ніби намагаються переконати: тепер усе інакше. Київ — християнське місто. Старе зникло. І має зникати далі.

Але саме тому вони можуть пройти. Бо хто зверне увагу на боярського сина зі своєю жінкою, що кудись ідуть? Ніхто не бачить тривоги в очах Святослава. Ніхто не відчуває, як його серце відбиває короткі, страхітливі удари щоразу, як вітер шарпає поли його плаща.

— Хто про це знає? — питає Інгеборга, тихо.

— Майже ніхто. Гліб, вартовий, Орина. Більше нікому не можна довіряти.

— І ти думаєш, його винесуть?

— Якщо все пройшло як треба. Якщо він… — Святослав запинається.

Інгеборга киває. І мовчить. Але в цьому мовчанні — розуміння.

Вони дістаються до лісу. Там, де сосни густо тиснуть одна на одну, утворюючи темний заслон від сторонніх очей. Далі — невеликий яр. Де схили поросли травою, а коріння дерев звисає, мов тонкі руки, що хочуть затримати тих, хто падає вниз.

Там скидають тіла. Язичників, чужинців, не визнаних. Хто не прийняв хрещення — не гідний ні плачу, ні могили. Лише яма. Лише забуття.

Святослав пам’ятає, як одного разу проїжджав там з батьком. Далеко, за деревами, валялися тіла. Щось сіре, розмите, як згарище. Тоді він не зупинився. А тепер — не хоче згадувати, скільки з того, що він не зупинив — виросло в ньому.

— Сюди понесуть? — питає Інгеборга.

— Якщо… якщо все вдалося — так. — Святослав сідає на коріння дуба. У нього палають долоні, коліна німіють. Але сидіти — легше, ніж чекати на ногах. — Тіло без хреста, без молитви — тільки сюди. Вартовий мусить…

— І ти довіряєш йому? — обережно перепитує вона.

— Я не знаю, — чесно зізнається він. — Але Гліб довіряє. А зараз — це все, що маю.

Вони мовчать. Вітер дме між соснами, шелестить по верхів’ях, але не торкає низу. Тут задушливо. Як перед дощем.

— Ти підеш із ним? — раптом питає вона.

Святослав зводить погляд. У її очах — не осуд, не ревнощі. Тільки щось сумне. Як прощання, яке ще не сталося, але вже проросло в думці.

— Я не знаю, — тихо. — Але якщо він прокинеться… якщо житиме… я не зможу лишити його.

Інгеборга обережно сідає поруч. Її рух не порушує простору, лише додає тиші. Вона кладе руки на коліна, хустка зсувається з голови — тонке пасмо волосся вибивається назовні, світиться у зеленкуватому світлі гущавини.

— Той, кого я любила, залишився за морем, — каже вона. Її голос не зламаний — вичищений часом. — Він був не знатного роду. Ми хотіли втекти. Разом. Але мій батько дізнався. І сказав, що зітре хлопця з лиця землі, якщо я не підкорюсь. І я… пішла. Навіть не попрощалась.

— І ти змирилась? — питає Святослав.

— Ні. — Вона стискає пальці. — Але навчилась мовчати.

Святослав дивиться на неї довше. І в цю мить між ними виникає щось нове. Не тілесне. Не співчуття. А спільність. Наче обидва вони — уламки інших історій, що не встигли закінчитись.

— Ти шкодуєш? — питає він.

— Шкодую, що не боролася. Навіть якби програла.

Він не відповідає. Але розуміє: ця жінка бачить більше, аніж говорить. І, можливо, завжди бачила. Навіть коли він сам себе не бачив.

— Я повинна сказати тобі ще дещо, — тихо додає вона. Її голос тьмяніє, мов затягнутий серпанком. — Але…

Слова обриває скрип повозки. Тихий. Святослав схоплюється. Серце раптово стискається. Він виходить на кілька кроків уперед, уважно вдивляється.

Між деревами, по стежці, рухається стара повозка. Один кінь. Двоє вартових. І тіло. Закутане в темне.

Святослав простягає руку до дерева, ніби це все, що ще тримає його на ногах.

— Це він, — схвильовано шепоче. — Це він.