Подушка

Чорне небо, місяць лищить діамантом.

Їй не тяжко — їй сильно, їй просто занадто.

Схопило серце горем, болем.

Скрутило плечі, тягне додолу.

Летить вниз, збиває коліна.

Кров тече, брудна, наче сіра глина.

Земля глевка, вона тоне в болоті,

А її далі топлять, глибше в скорботу.

Тягне руку вгору, бідна, ще трішки…

Затримала подих, секунда — досягла ліжка.

Жорсткий матрац пилить, здирає шкіру.

Ще зачекай, все буде добре! Вона не вірить.

Слухає пісню, старий білий навушник.

Промокла наскрізь від сліз подушка.

Печуть, горять, сверблять удари,

Перехопило подих, кисень забрало.

Нічого плакати, живеш, не вбило!

Хіба що взяло серце, витягло і розчавило.

Як ті землетруси ходить колом земля.

Чи то погляд пливе, бо тріщить голова…

Трусить тіло, агонії, хрипи, крики.

Душі більше немає, вона душо-каліка.

Пусткою віє, завірюха, смерч, ураган.

Не витримає, насипте нещасній курган.

Ніч підходить, гладить щоку, цілує в ніс.

— Поспи, — шепоче, — вже досить сліз.

Вона всміхається, дивиться в темінь, глузує.

Досить? Не досить, серце надривно горює.

— Стільки крові не тече венами в тілі,

— хрипить вона мовчки ночі на вушко,

— Скільки страху, сліз, крику й болі

Терпить щоночі моя подушка.