Розділ 16

ВІН

Ростислав клекотів від люті. Кожна розмова з Лідою перетворювалася на битву розумів, на постійні суперечки та звинувачення. Це втомлювало його, як і те, що справа з замкненою дівчиною не просунулася ані на крок, хоча день уже добігав кінця. Він не міг її випустити, бо Ліда всім розповість. Але ж не може він її тримати в кімнаті довічно? Він усе ж таки не маніяк, він нормальний хлопець, розумний та адекватний. Він не бажає їй зла, просто хоче захистити себе самого.

«Бо ніхто більше не подбає про мене», — подумав Ростислав.

Він лежав на рипучому дивані з витертою на місці сидіння тканиною та спостерігав за рибками, що безмовно метушилися в акваріумі. Різнобарвні спинки миготіли у світлі ліхтаря, наче сполохи зірок на літньому небі. У підсвіченій воді, яку вже було час поміняти, мирно гойдалися водорослі. Він геть забув про рибок, добре що ті можуть протриматися без їжі кілька днів.

«А скільки протримається Ліда? Що вона їстиме, питиме? Усе ж таки, вона не рибка».

Від цієї думки йому стало ще гірше. Страх холодним каменем пригорнувся внизу живота, зручно вмостився й не збирався йти. Ростислав заздрив рибкам, що безтурботно плавали й ні за що не переживали. Інколи він мріяв не бути таким розумним, щоби не усвідомлювати абсурдність життя. Жив би собі радісно, як той рудий, ні про що б не переживав, не знецінював себе, мав друзів і не переймався б, наскільки вони адекватні. Він би просто жив і був щасливим. Мабуть. У такі моменти він був упевнений, що примітивне життя набагато краще за постійні сумніви, страх та зневагу до себе й кожного в цьому світі.

«Наше життя — це просто дурний жарт», — подумав Ростислав, заклавши руку під голову.

Хлопець відчув, наскільки він втомився. Він так зручно влігся, що не було сил не те що підвестися, а і просто поворушити пальцем. Але клятий мозок продовжував працювати, обробляючи мільйон думок одночасно. Як він від цього втомився.

За вікном на столицю опустилася осіння темрява, сира й непривітна. У сусідів зверху гомонів телевізор, який перебивало бубоніння самих сусідів.

«От ще щасливі люди, — розміркував Ростислав. На нього напав філософський настрій. — Живуть собі, ні про що не думають, бо нічого не знають. Для них світ простий і зрозумілий, як акції в АТБ. Вони щось собі метушаться, ходять на нелюбу роботу, ввечері нидіють із пивом біля телевізора, дивлячись тупі шоу, плодять таких, як вони самі, дітей і раз на рік їздять у відпустку на море. Якщо пощастить, то в Туреччину чи Єгипет, межу їхніх мрій. Шлють таким же, як вони, родичам безглузді картинки на свята, і при цьому вони щасливі. Як це несправедливо! Чому тупі люди щасливі, а розумні ні? Має ж бути навпаки, я ж настільки кращий за них! А все, що в мене є, це облізла квартира, комп’ютер та незайманість, усі мої статки. І голова, яка не дає мені спокою. Якби я менше думав, то пішов би зараз до шльондри, заплатив та трахнув її. І не переймався б, чи добре це, чи погано, чи пристойно, чи гидко. Зробив — і все. Жодних сумнівів чи рефлексії. Брав би життя за зад і кусав, відвойовуючи свій шмат щастя. Але ж чому не можна по-іншому? Чого я не можу знайти дівчину, яка мене кохатиме, і переспати з нею, а не з хвойдою? Чому я не можу добре заробляти, дозволити собі машину, подорожі світом? Чому за це потрібно боротися, хоча декому це дістається просто так, бо їм пощастило народитися в правильній родині? Чого не можна просто жити нормально? Чому життя так складне та несправедливе?»

Ростиславу захотілося заплакати, й очі самі зволожилися. Він кліпнув кілька разів, зганяючи сльози, і зітхнув.

«Так якби я хоч вродився привабливим та мужнім, наскільки б іншим було моє життя», — думав він далі. — Гарним людям скрізь відкриті можливості лиш тому, що їм пощастило з генами. Вони ж нічого не зробили, нічим цього не заслужили, а через таку дрібничку успішніші, ніж такі, як я. Це збіса несправедливо! Мав би я правильне підборіддя, вилиці, надбрівні дуги та широкі плечі, і мене б зовсім по-іншому сприймали, хоча всередині я був би таким самим. Хіба це не дивно? Хіба це справедливо? Мені не пощастило у всьому і від мене вимагається, щоби я боровся за свій успіх у житті? А чому я маю боротися? Чого я просто не можу мати те, що й інші? Ресурси світу поділені між тим, хто встиг раніше, де ж тут правда? Навіть секс, і його я не можу отримати, не заплативши або не ставши таким, яким потрібно для дівчат — привабливим чи забезпеченим, а краще й тим, і другим. Вони ж не самі зробили свої пуцьки, дівчата мають їх від народження й користуються ними, щоб здобути ресурси. Хоча деякі хлопці примудряються мати пуцьки за так. Як їм це вдається? Лише тому, що вони вродливі й біологічна програма дівчат із пошуку привабливого самця розкриває перед ними ноги?»

Ростислав згадав розповіді одногрупників у курилці, куди він ходив, щоби бути своїм у компанії (бабуся б вбила, якби він курив). Вони хвацько розповідали про те, як розвели ту чи іншу дівчину, на перший погляд, скромну та недоступну, на секс, які підкати для цього використовували. Ростислав підтакував їм, наче досвідчений жиголо, гарячково набираючись мудрості пікапу, сподіваючись, що якась із цих порад допоможе йому втратити нарешті цноту. Як послухати інших, то це не так уже й важко. Дівчата самі хочуть сексу, особливо ті, що строять із себе скромних, треба лиш обкрутити їх, надавити, щоб отримати своє. І всі будуть задоволені. Це була гра, правила якої він не розумів, і це його дратувало.

«Чому все має бути таким складним? Чого дві людини не можуть просто мати секс, без усіх оцих прикидань та обману? Чому «ні» інколи означає «так» і як зрозуміти різницю? Як не бути збоченим насильником і при цьому не бути безініціативним ботаном?» — допитувався подумки Ростислав і не знаходив відповіді.

Оточення, здавалося, було цілком задоволене станом речей, наче їх готували до цього ще з дитинства. Може Ростислав пропустив свого часу кілька занять із соціальних взаємодій? Хлопці в курилці тицяли пальцями в знайомих дівчат і розповідали в подробицях, що вони з ними робили і в які отвори. Ростислав дивився на пристойно одягнених дівчат, з відкритим поглядом і щирими усмішками, і не вірив, що це правда. Де ж тоді печать пороку на їхніх обличчях? Нехай частина з цих розповідей то побрехеньки, але ж хтось мав сказати і правду? Невже оця тендітна блондинка з таким невинним виглядом справді відсмоктала відразу у двох у туалеті клубу?

«Невже Ліда така ж? — зі щемом у серці подумав Ростислав. — Вона так і не сказала, кого б вибрала — мене чи рудого. А значить, відповідь була простою. Рудого. Вона така ж, як інші дівчата, просто самиця, яка керується програмою розмноження й вибирає привабливішого самця. Що ж, зараз вона в моїй владі й ніякі жіночі штучки не спрацюють. Тепер я встановлюю правила, а не кляте суспільство, і я вирішую, хто тут головний і хто отримає бажане. Досить терпіти ці знущання, час завдати удару у відповідь».

Від цієї думки йому стало тепло на душі, і камінь у животі наче став легшим. Так, тепер він керує ситуацією й має всі козирі в руці. Він не маніяк, але він за справедливість, і Ліда або поважатиме його й робитиме, що він хоче, або ж…

«Або ж вона сама буде винною», — подумав хлопець і заснув.

ВОНА

Ліді було погано, як ніколи раніше. Вона не знала, день зараз чи вже ніч, вона хотіла пити, їсти та пісяти. Страх липкою хвилею накочувався на неї від усвідомлення того, що все це відбувається насправді. Вона не може вийти з кімнати, залишити квартиру, пройтися вулицею, купити собі каву. Просто зараз за стіною вирувало життя, люди спокійно робили свої справи та ходили, де заманеться. Вони були вільні, а Ліда — ні. Інша людина, яку вона майже не знає, вирішила за неї, що Ліда може робити, а що ні, і вона нічого не може вдіяти.

Кімната для репетицій, яка раніше була її улюбленою, перетворилася на в’язницю. Стіни, які здавалися світлими та повними простору, зараз стискалися навколо Ліди, підкрадаючись усе ближче. Вона могла ввімкнути та вимкнути світло, і це було все, що вона здатна зробити. Дівчині було дивно й жаско одночасно від того, що ще зранку вона могла відкрити холодильник і зробити бутерброд, зварити кави й вийти на прогулянку в парк, а зараз могла лиш клацати вимикачем. Ті прості справи, про які вона навіть не звертала уваги, тепер здавалися такими важливими та цінними.

Ліда облизала спраглі губи й обдивилася кімнату. Треба було перевірити, що тут є придатного для задоволення нагальних потреб. При цьому їй стало лячно від того, що вона змирилася з тим фактом, що її замкнули. До цього вона не вірила в це й вимагала Ростислава відчинити двері, вважаючи цю ситуацію дурним жартом. Вірила, що в неї є право розпоряджатися своєю свободою, що це лише тимчасово і її випустять на волю. Але зараз, коли Ліда перебирала очима, чим втамувати спрагу й що можна використати як нічний горщик, вона наче змирилася з тим, що її справді замкнули. Вона вперше в житті відчула фізично як це, коли твої дії обмежили, і від цього їй було млосно. І страшно. Страх накопичувався, льодяними хвилями пробігаючи по спині.

У кімнаті була купа музичного обладнання з якого Ліда не бачила жодного толку. На столику стяла розумна колонка, з якої лунав голос її тюремника.

«Розумна колонка, — ледь не вигукнула Ліда. — Бляха, яка я дурепа!»

— Алексо, відчини двері, — впевнено скомандувала вона.

Колона секунду обробляла її запит, а потім видала те, від чого в Ліди впало серце.

— Ця дія заблокована.

«Як таке можливо?, — не йняла віри дівчина. — Може я не чітко сказала?»

— Алеко, відчини двері!

— Ця дія заблокована.

— Бляха!

Ліда ледь не заплакала від розчарування.

— Алексо, виклич поліцію!

— Ця дія заблокована.

— А щоби тебе, срана бляшанко!

Ліда вгатила ногою по кріслу. Воно посунулося вперед і блокнот, який на ньому лежав, впав до долу. Дівчина безпорадно підняла його і хвилину тупо дивилася на обкладинку блокнота, у який вона зранку записувала свої думки. Як же вони радикально змінилися за кілька годин! Наче це було рік тому, коли вона сиділа в крісла й виливала на папір свої переживання. З фотографій на стінах, які їй так подобалися, теж не могла нічого вигадати корисного, а от біля горщика з квітами вона знайшла пляшку з водою. Ліда сама залишила її тут, коли поливала квіти, і вперше в житті зраділа своїй забудькуватості. Води було небагато, менше, ніж пів літри, і цього їй мало вистачити на скільки? Дівчина не захотіла навіть думати про те, що їй доведеться просидіти тут кілька днів. Але воду треба заощаджувати, бо це єдине, що можна пити.

«Окрім власної сечі», — завбачливо підказав мозок.

Ліда зробила кільки обережних ковтків, стримуючись, щоби не вицмулити залишки за раз. Тепла вода змила спрагу зі шкарубкого язика, але дівчина відчула, що не напилася. Вона могла б випити ще цілу ванну чистої, прохолодної води, якби мала змогу. Дівчина із жалем закрутила пляшку й поставила біля крісла. Тепер це була її найбільша цінність. Як дивно — за дверима було повно повнісінько води й вона була геть недоступною. На очі дівчини навернулися сльози від цієї несправедливості.

«Чим я це заслужила? Кому я зробила яке зло, щоб отримати таке?»

Вона втерла гарячі краплини сліз і відчула, що пісяти захотілося ще сильніше. Дівчина трималася, скільки могла, бо ніяк не могла уявити, що їй доведеться випорожнюватися просто в кімнаті.

«Можливо, ще й цей збоченець підглядатиме за мною», — подумала Ліда і від цього їй стало ще гірше.

У низу живота зібрався різкий біль, і Ліді довелося швидко вирішувати, де і як саме відлити.

«Боже, сказав би мені хтось, що це буде моєю негайною проблемою», — посміхнулася дівчина і стисла стегна.

Вона гарячково ковзала очима кімнатою, вибираючи найбільш підхожий предмет. Але це була кімната для репетицій і вона не планувалася для подібних речей. У відчаї Ліда поглянула на горщики з квітами.

«Якщо висипати землю, то це може спрацювати».

Кращої ідеї в неї не було, то ж дівчина швидко витрусила з найбільшого вазона землю разом із квітами й пішла з ним до стіни під камерою. Вона сподівалася, що там її не буде видно. Ліда палала від сорому, уявляючи, як це виглядає зі сторони — молода дівчина зі спущеними штанами тримає між ніг вазон для квітів. Але відчуття полегшення прогнало ці думки, і клятий біль у сечовому міхурі поступово зник, поступаючись місцем блаженству. Тепер у неї з’явилася інша проблема — пів горщика гарячої сечі, запах якої миттю наповнив кімнату. Ліда могла лиш надіятися, що вентиляція впорається з цим, бо різкий запах аміаку нагадав їй про туалет біля автобусної станції в рідних Заворичах. То була діра, загиджена далі нікуди, сморід від якої розносився на багато метрів. Дівчина гидливо відставила вазон у куток та накрила фотографією зі стіни. Їй було шкода робити таке з фото власниці квартири в шикарній вечірній сукні, та що ж поробиш.

Ліда захотіла помити руки і згадала, що це їй теж недоступно. Вона впоралася зі спрагою та випорожненням, залишилося відчуття голоду, від якого дедалі сильніше смоктало в шлунку. Дівчина кілька разів обійшла кімнату, ретельно переглядаючи кожну річ на предмет їстівності, але марно. Її удача закінчилася. Ліда відчула, як втомилася. Ноги гуділи, наче вона цілий день ходила, тіло охопила слабкість. Дівчина думала вимкнути світло, але натомість зменшила яскравість до мінімуму. Їй не хотілося залишатися тут у повній пітьмі. Вона вмостилася в кріслі й підібгала ноги. У кімнаті було тепло, але Ліда відчувала холод, який наростав із середини її тіла і проникав у кінчики пальців. Їй хотілося вкритися теплою ковдрою чи пірнути в гарячу ванну, але все, що вона могла зробити, це щільніше скрутитися та обхопити себе руками, що пахли сечею. Її трусило.

Ліда не витримала й заплакала. Напруження цього дня, усіх подій, які вона пережила, разом накотило на неї.

«Яка ж я невдаха, — картала себе крізь сльози дівчина. — Все, до чого я торкаюся, перетворюється на гівно. Втратила роботу, втратила житло. Один хлопець мене переслідував, інший слідкував за мною й замкнув у кімнаті. Тільки щось почало налагоджуватися в житті, як усе знов руйнується. Чому? Боже, чому це відбувається зі мною? Чим я це заслужила?»

Її плечі здригалися від ридань.

«Я жила як звичайні люди, не робила нічого поганого, нікого не обманула й не скривдила. З усіма намагалася бути приємною й догідною. Чому ж я отримую це, а інші люди спокійно живуть, насолоджуючись життям? Чи в мене в принципі немає шансів на нормальне життя, як в інших? Хто придумав це розділення — ти спокійно живи, працюй над цікавими проєктами, подорожуй, радій життю, а тебе, Лідо, ласкаво просимо до злиднів, обломів та самотності. Невже таким буде все моє життя? Хтось зараз спокійно вечеряє та лягає спати в м’яке ліжко, а я сиджу голодна в кімнаті, що смердить сечею, і не можу вийти. Як же це несправедливо!»

Її ридання ставали дедалі тихішими, і Ліда не помітила, як заснула важким, втомленим від плачу сном. Вона не почула, як близько четвертої ранку задзижчав і клацнув замок.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.