Розділ 2

ВІН

Перше, що впало йому в очі, коли він наступного дня вивчав сторінку Ліди у Фейсбуці, була кількість її друзів — понад тисячу. У Ростислава не було жодного друга як у реальному, так і віртуальному житті. Стрічка Ліди була заповнена фотографіями з Карпат, кав’ярень, вечірок із друзями, селфі, обійми з подругами, ще селфі. Здавалося, що Ліда фіксувала кожну хвилину свого життя, ділячись ним зі світом. Дописи збирали сотні вподобань та десятки коментарів, на які дівчина активно відповідала. Ось вона в кіно з друзями: усі сміються та обнімаються. Рудий хлопець цілує Ліду в щоку, а вона в цей час тримає смартфон на витягнутій руці, щоби захопити в кадрі всю компанію.

Ростислав відкрив вкладку «Про себе». «Просто щаслива людина» — зазначалося у її статусі під іменем. Родом із Заворичів, навчалася в Заворацькій школі № 1. Потім переїхала до Києва, де закінчила поліграфічний коледж. Працювала фотографинею в студії, репетиторкою англійської мови, продавчинею-консультанткою у Comfy. Останнє місце роботи — Металкрай. Особисті стосунки не вказано, зате є посилання на сторінки в Інстаграмі, Твіттері, Тіктоці. Дата народження — 25 жовтня.

Ростислав відкрив її Інстаграм, та той люб’язно запропонував створити обліковий запис, щоби відчути всі переваги сервісу. Довелося зареєструватися за допомогою сайту з тимчасовими телефонними номерами. Він часто використовував подібні сервіси, щоби не скомпрометувати власний номер чи електронну адресу. Ростислав занадто добре знав, наскільки незахищеними є популярні сервіси і як легко зловмисники можуть отримати доступ до особистих даних.

Ліда мала в Інстаграмі більш як шістсот фоловерів та понад тисячу яскравих фото та відео: друзі, подорожі, захід сонця, сніданки та постійні селфі. Ліда сама, Ліда з рудим хлопцем, Ліда з друзями, і скрізь вона мала чудовий вигляд. Ростислав же був із тих людей, які погано виходили на будь-якій фотографії, і тому він ненавидів фотографуватися. Про Ліду цього не можна було сказати: відкритий погляд, щира посмішка, наче вона була рада усміхнутися кожному зустрічному, і при цьому дівчина виглядала справжньою та живою.

Ростислав відкрив збережену історію. Схоже, що її знімали на якійсь вечірці — напівтемрява, пронизана неоновим світлом та оповита димом електронних сигарет, грає ритмічна музика, Ліда з друзями сміється і кричить «Найкращий вечір у моєму житті!» Ззаду хтось регоче, рудий хапає Ліду в обійми, відео переривається.

Ростиславу стало гірко від цих фотографій. У свої тридцять два роки в нього так і не було друзів, з якими можна сходити в кіно чи відвідати виставу, відриватися в клубах чи підспівувати на концерті улюбленої групи. Та що казати, у нього й рідних-то не було: батьки загинули в аварії, коли йому виповнилося п’ять. Бабуся взяла онука до себе, та померла від раку десять років тому. Він мав десь дядька з материного боку, з яким вони майже не тримали зв’язок, і Ростислава це влаштовувало. Усі його співрозмовники існували лише в інтернеті: анонімні форуми, технічні майданчики — це були місця, де він міг комфортно спілкуватися з різними людьми. Не потрібно знати, хто ти й що ти, там можна вільно висловлювати думки та вступати в дискусії — тобі все одно не потрібно зустрічатися з цими людьми в реалі. Що було в інтернеті, залишається в інтернеті.

За великим рахунком, усе життя Ростислава проходило онлайн, навіть робота. Одного чудового дня він звільнився з ненависної роботи системним адміністратором в офісі та перейшов на фріланс. Гроші заробляв невеликі, але йому вистачало. Головне, що він міг обирати коли й над чим працювати — міг сидіти за проєктом тижнями, з головою пірнаючи в деталі, а міг і взагалі нічого не робити. То був один із небагатьох по-справжньому щасливих днів, коли він уперше прокинувся без будильника і зрозумів, що йому не треба поспішати, товктися в метро, вислуховувати за обідом недолугі жарти колег та кивати під час їхніх розмов про те, з якого дерева вони обирали собі паркет.

Ростислав гортав стрічку з фотографіями й не міг відірвати погляд.

«Це могла бути вона, — гризла його думка. — Це я міг її обнімати та цілувати».

На одній із фотографій Ліда позувала на пляжі, показавши світу стрункі ноги та тугі м’ячики грудей. Хлопець відчув приємну важкість у паху.

«Ні, не смій», — сказав він собі і стис руку в кулак.

Він утримувався вже три тижні й пишався цим. Хоча це звичайне, але таке звабливе своєю справжністю фото, спокушало його. Крім того, це була Іра. Тобто Ліда. Було щось неправильне в тому, щоби мастурбувати на фото свого першого кохання.

«Гарні хлопчики так не роблять! Це сором! Сором!»

«Я нічого не роблю, бабусю», — прошепотів він і із силою закрив цю фотку.

Ростислав вирішив зробити перерву та поїсти. Глянув на годинник на екрані комп’ютера і здивувався — уже було за другу дня. Він пізно прокинувся, бо сидів, як завжди, до пізньої ночі. Для нього це був найкращий час — навколо блаженна тиша, він один несе нічну варту, коли всі давно сплять. Учора Ростислав приготував велику каструлю плову та горохового супу, яких мало вистачити до кінця тижня. Він розігрів собі плов, щедро полив гострим кетчупом, увімкнув на телефоні серію Південного Парку й почав пізній обід. Поївши, кинув брудний посуд у мийку та зробив собі велику чашку чаю з чотирма ложками цукру. Бабуся б цього не схвалила, але яка різниця?

За вікном швидко сутеніло. У багатоповерхівках напроти загорялися вікна. Десь зверху залунала музика, сусід знов вчився грати на бас-гітарі. Ключове слово — вчився. До Ростислава долинали лише гучне ритмічне бемкання, від якого стукотіло в голові. Він приречено зітхнув та надів навушники, що поглинали шум (спеціально купив цю модель, щоби заглушати гамір життя в багатоквартирному будинку). Подумав, ще раз піти на сторінку дівчини, та вирішив, що на сьогодні досить. Сьорбаючи гарячий чай, він пішов на улюблений форум подивитися, що цікаво відбулося за добу. Він гортав стрічку тредів, посміявся з кількох нових мемів, із задоволенням читав коментарі, у яких назрівав срач. Він нечасто вмішувався в дискусії, але вже якщо робив це, то любив «підігріти» обговорення, закидаючи в тред скажені ідеї. Ростиславу подобалося знаходитися на межі моральних принципів та за допомогою парадоксів показувати химерність усталених концепцій, доводячи, що абсолютної істини немає й на все можна дивитися по-різному.

Він із задоволенням хруснув пальцями, допікши своєму опоненту, і поглянув на годинник — восьма вечора. Ще один марний день добігав кінця. І тут у двері постукали. Не сильно, скоріше ввічливо-обрежно: «Є хто? Якщо немає, то вибачте за турботу». Серце хлопця закалатало. Він нікого не чекав, навіть доставлянь не замовляв. Невідомі відвідувачі порушували усталений плин його життя. Ростислав обережно підійшов до дверей та поглянув у вічко, затамувавши подих. За дверима стояла Ліда.

ВОНА

Ліда прокинулась у незнайомій кімнаті й кілька секунд розмірковувала, де знаходиться, поки не згадала, що вчора переїхала до нової квартири. Вона із насолодою потяглася на широкому ліжку, вкритому свіжими простирадлами, на якому могли поміститись три Ліди. Світлі шпалери з ненав’язливим візерунком робили кімнату просторою й легкою. На стінах висіли кілька незрозумілих картин. Чесно сказати, абстрактне мистецтво було далеким від Ліди, хоча імпресіоністів вона любила.

За широким вікном починався новий день, і вперше за кілька місяців Ліда відчула спокій та радість. Як у дитинстві, коли прокидаєшся й розумієш, що сьогодні перший день канікул і ти вільна робити, що хочеш. Ліді стало сумно, що вона так рідко це відчуває в дорослому житті.

«Коли це сталося? — думала вона, перевернувшись на живіт та поклавши підборіддя на кулаки. — Коли я втратила цю дитячу радість та безтурботність?»

Ліда гадки не мала, у який момент депресія та тривожність стали її постійними супутниками, які змушували дивитися на все песимістично. У дитинстві вона заздрила дорослим і мріяла якнайшвидше вирости, щоби стати такою ж сильною та дозволяти собі все, що захоче (і Бог свідок, у неї були причини цього бажати). Та реальність виявилася інакшою, ніж уявлялося у дванадцять років. Світ не чекав на неї із розпростертими руками, ні, їй доводилося все життя прогризати собі шлях до успіху. Не було в неї рідних, які могли б її підтримати, у тому числі й матеріально. Усе, чого вона досягла, було повністю її заслугою.

«А що ти досягла?» — гірко запитала себе дівчина.

У неї немає житла, з роботи звільнили, дворічні стосунки з хлопцем померли (хоч це й на краще). Усе, що в неї є це ось ця тимчасова квартира, трохи відкладених грошей, старенький ноутбук, який купила в кредит ще п’ять років тому, та телефон із розбитим екраном. Зате в неї повно друзів у фейсбуці, це тішить, ага. Її мучить постійна тривожність, періодично накочує депресія, і тоді їй хочеться сховатися від усього на світі. Порівняти ці здобутки дорослого життя зі щирою дитячою радістю канікулами чи новій книжці, так перемога буде не на боці першого.

Ліда зарилася обличчям у подушку й застогнала. Чому все складається так, як воно складається? Це, мабуть, питання без відповідей. А головне, як склалось би її життя, якби в дитинстві було все по-іншому? Мама б не померла, коли їй виповнилося два роки, батько не відганяв би зі зневажливим виглядом, коли вона бігла до нього, бо він хотів сина, а не «ще одну бабу», і не було б ніякої мачухи, яка, зовсім як у казках, не давала їй життя. Якщо вона переживала, що батько любитиме Ліду більше за неї, то вона сильно помилялася. Сподіваюсь, вони зараз щасливі. Ліда не спілкувалася з батьком уже понад три роки, коли востаннє намагалася налагодити із ним стосунки. Подзвонила йому на день народження, привітала й почула у відповідь цілковиту байдужість, наче в нього й зовсім не було доньки.

«Чужа людина», — з жахом подумала тоді Ліда й поклала слухавку.

Щось загуркотіло і штори повільно роз’їхалися. Ліда кинулася на ліжку, ошаліло озираючись. Відразу ж прозвучало:

— Восьма година ранку. Гарного дня!

І заграла мелодійна музика в стилі м’якого джазу, наповнюючи собою кімнату. Ліда помітила, хто говорив — невеличкий сірий циліндр, що стояв на комоді. Саме звідти лунали приємні звуки. Тут Ліда згадала пояснення власника квартири про Розумний будинок.

— То ти та сама розумна колонка? — запитала себе Ліда.

Зверху сірого циліндра пробігли кольорові вогні й колонка забалакала, притишивши музику:

— Якщо бажаєте щось запитати, скажіть «Привіт, Алексо!»

Ліда мить вагалася й хоробро сказала:

— Привіт, Алексо!

І додала:

— Яка сьогодні погода?

Колонка на секунду задумалася, мигнула вогнями та відповіла:

— П’ять градусів вище нуля, опадів не очікується. Одягайтесь тепліше.

— Дякую!

Ліда була трохи схвильована знайомством. Вона чула про такі штуки, але жодного разу не спілкувалася з ними.

«Що ж, так можна жити — штори самі впускають світло, ранок починається з приємної музики. Непогано!» — оцінила Ліда і вилізла з ліжка.

Власники квартири, очевидячки, цінували комфорт, бо підлога була теплою і йти по ній босими ногами було одне задоволення. На щастя, туалет виявився без розумних штучок, і в Ліди не виникло там проблем. Натомість на світлій кухні довелося пометикувати що й до чого. Ранок починається з кави — таким був її життєвий принцип. Хромована кавоварка чекала на неї, та кнопок на ній було більше, ніж на панелі керування літаком. Ліда зависла перед загадковою машиною, намагаючись розібратися, як вона працює. Зерна там були, і води в баку наче було достатньо. Однак хитрі іконки під численними кнопками виглядали не зрозуміліше за клинопис шумерів.

«Ці дизайнери, — зітхнула Ліда. — Нащо все ускладнювати?»

На поличці біля холодильника стояла ще одна сіра коробочка розумної колонки.

«Може, ти мені допоможеш», — подумала Ліда.

— Привіт, Алексо!

— Вітаю, — ввічливий роботичний голос у просторій кухні звучав трохи химерно.

— Зроби, будь ласка, флет вайт? — у кінці прохання Ліди перетворилося на запитання.

— Виконую, — продзвеніла Алекса.

Мить — і кавоварка загуркотіла, перемелюючи зерна. Ліда схопила чашку, що стояла поряд, і як раз встигла підставити під коричневий струмінь. Запах свіжої кави наповнив кухню й залоскотав у носі. Ліда дочекала, поки кавоварка не вимкнулася, узяла чашку та підійшла до вікна.

«Де б ти не жив у Києві, восени на тебе скрізь чекає сірість», — подумала Ліда. Вона обережно тримала гарячу чашку та вдихала дражливі аромати кави.

За вікном громадилися однотипні багатоповерхівки, підпираючи собою сіре небо. Дерева сороміцьки хитали голим віттям. Невеличкий двір був ущент запаркований автомобілями, які позалишали скрізь брудні сліди.

«Хоч-не-хоч, а доведеться туди вийти, — сказала собі Ліда, сьорбаючи каву і мружачись від задоволення. — Треба купити якоїсь їжі».

Дверний замок привітно задзижчав, повертаючись та замикаючи за Лідою двері. Дівчина на про всяк випадок смикнула ручку, переконавшись, що двері зачинені, і пішла до ліфтів. Навколишній світ зустрів її сирістю та брудом. Поряд із домом знайшовся Варус, у якому Ліда купила трохи м’яса, овочів та круп. Грошей вона мала небагато, тож доводилося нормально готувати, бо на піцах та замовленні їжі можна було швидко все розтринькати.

Ліда піднялася на свій поверх, підійшла до дверей і нічого не відбулося. Замок не задзижчав, в середині нього не крутилися хитромудрі механізми, щоби впустити її в затишне житло. Ліда посмикала двері. Зачинено. Поставила пакет із покупками та тремтячими руками дістала телефон. Той не реагував на дотики.

«Невже розрядився? — злякалась дівчина. — Скільки разів тобі казати, заряджай телефон! Що тепер робити?»

Ситуація виглядала безглуздою. Вона з повною торбою їжі та розрядженим телефоном стоїть перед дверима й не може увійти. Сміх, та й годі. Тільки було ні разу не смішно. Вона не може подзвонити ні подрузі, ні її дядьку. Був десь ключ, але схоже вона залишила його у квартирі, адже все так добре працювало й без нього.

«Що робити, що робити?» — Ліда почала панікувати.

Й одночасно лаяла себе за таку необачність.

«Завжди тобі треба все зруйнувати! Не можеш без цього, так?» — допікала вона собі, та це не допомогло.

Від образи в неї виступили сльози на очах; вона змахнула їх рукавом — уже звикла за час пандемії не торкатися обличчя рукою.

«Треба зарядити телефон, — майнула розумна думка. — Але як?»

Ліда озирнулася. У цьому крилі сусідів не було, дядько й тітка Марини купили дві квартири та об’єднали їх в одну. Ліда залишила пакет на килимі з написом Welcome та пішла шукати сусідів. У перших дверях, пофарбованих у чорний колір, ніхто не відгукнувся. Те саме й із наступними.

«Якщо вже не щастить, то на повну», — засмучено подумала Ліда, натискаючи кнопку дзвінка останньої квартири на поверсі. Вона вже збиралася йти, коли почула кроки і двері відчинилися.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Діана Вінтер
11.02.2023 21:34
До частини "Розділ 2"
Жити в такому розумному будинку, звісно, мрія. А от з ключами вийшло не дуже добре... Цікаво, що буде далі.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше