Розділ 8

ВІН

Одного разу Ростислав їхав після роботи в метро. Біля дверей, спершись об поручень, стояла приваблива дівчина з густим каштановим волоссям. З жахом для себе Ростислав зрозумів, що вона дивиться на нього. Вони зустрілися поглядами і дівчина приязно усміхнулася. Спочатку хлопець не повірив, що то адресовано саме йому, і спробував обережно озирнутися. Поряд стояла літня жінка з торбами та дідусь з онучкою. Він нерішуче зиркнув на дівчину й зустрівся з нею поглядами. Незнайомка усміхалася. Їй було на вид років двадцять, брюнетка із синіми очима. Ростислав невпевнено відповів їй тим же і внутрішньо скривився від цієї картини: слабкі м’язи рота видають мляву усмішку, яка ледь ховає криві зуби; ніс, на якому загоювався вчора видавлений прищ, палахкотів червоним. Красень, нічого не скажеш.

Ростислав обережно позирав на дівчину, і кожного разу серце провалювалося глибоко вниз, коли він ловив погляд незнайомки. Дівчина вийшла на наступній зупинці та покрокувала до ескалаторів, кинувши на хлопця останній погляд. Ростиславу теж було виходити на цій станції, і він рушив за нею слідом на ватяних ногах. Він підходив усе ближче, відчуваючи запах її парфуму, дивлячись як рвучкий вітер метро кидає важке волосся дівчини. Від думки, що йому варто познайомитися з красунею, у Ростислава перехоплювало подих. Серце бухкало, спітнілі долоні дрібно тремтіли. Як він не намагався стишувати крок, Ростислав наздогнав дівчину, порівнявся із нею і… подивився на свій годинник та пройшов далі. Він так і не наважився звернутися до незнайомки, вдавши, що не помітив її та і взагалі був зайнятий. Ростислав картав себе за боягузство весь шлях до дому — піднімаючись ескалатором, переходячи дорогу. Одна частина його волала про те, який шанс він втратив через свою невпевненість. Інша раділа з того, що нічого страшного не сталося, адже дівчина могла й відмовити в знайомстві, і він би цього не пережив. Ця історія залишилася в серці щемливим нагадуванням про те, що могло бути та що сталося.

От і зараз Ростислав мав подвійне відчуття. З одного боку він був глибоко закоханий у Ліду й хотів запросити її на побачення, з іншого — дико цього боявся. Він продумував тисячі ситуацій, чому дівчина могла відказати й що робити в кожній із них, але так і не наважився її запросити. Хлопець придумав, як йому здавалося, чудовий план — дочекатися, коли Ліда піде в магазин, і, наче випадково, зустрітися з нею в ліфті. Ну, а далі він привітається, запитає про Розумний будинок, чи немає більше з ним проблем — усе ж таки вони трохи знайомі — і дивись, може й запросить її на каву. Від думки, що він справді це зробить, йому було жарко й холодно одночасно.

Він дивився, як Ліда збирається в магазин, і його серце падало в прірву.

«Я зроблю це наступного разу. — переконував він себе. — Я ще мало про неї знаю, щоби сподобатися».

В основі плану лежала ідея, що, знаючи більше про Ліду, йому буде простіше їй сподобатися. Ростислав ретельно вивчав дії дівчини: які фільми вона дивилася, яку музику слухала, що готувала та приносила з магазину. Окрім спостереження через камери, він також слідкував за соцмережами Ліда. Вона час від часу писала кумедні дописи, у яких відчувалася печаль, і йому до щему в грудях хотілося її втішити. Але для цього треба було наважитися.

Ростислав продовжив доглядати за собою, і був задоволеним результатом настільки, на скільки це було можливо. Він навіть купив нову кофту та джинси, щоби справити на Ліду якнайкраще враження.

Окрім спостереження, Ростислав не зміг опиратися спокусі та почав потроху впливати на життя дівчини. Вмикав через розумну колонку її улюблені пісні, готував для неї каву флет вайт, підбирав фільми на вечір. Йому подобалося, коли Ліда виходила з ванни (на жаль, більше вона не оголялася), включити приємну музику, ввімкнути світло, щоби створити затишний настрій. Роблячи так, він немов доторкався до Ліди. З боку це виглядало, наче «Розумний дім» вивчив вподобання дівчини та сам прогнозував та випереджав її бажання. Принаймні, хлопець сподівався, що це так, йому зовсім не посміхалося, щоби Ліда про нього дізналася таким чином. Тому він був гранично обачним, а в цьому він був майстром.

Ростислав навчився бути обережним з малечку. Коли його вперше відвели в школу, він розплакався — навколо було стільки незнайомих людей, галасу та невідомого, що він не витримав. Інші діти засміялися й дали йому прізвисько Нюня. До купи, бабуся боляче смикнула онука за руку та прошипіла, не прибираючи улесливої усмішки з обличчя:

— Не сором мене! Що люди скажуть — у всіх діти як діти, радіють святу, а він рознюнявся. Досить!

Так Ростислав зрозумів, що найкращою стратегією виживання буде не показувати емоцій та намагатися, щоби його менше помічали. Він навчився обходити потенційно небезпечні місця, де збиралися старші хлопці, щоб уникнути знущань. Не брав участі в шкільних заходах, віддаючи перевагу сидінню нишком та спостеріганню за іншими. Так було безпечніше.

Ростислав був закоханий в однокласницю Інну й подумки зітхав, сидячи позаду неї. Йому подобалося дивитися, як тремтить її хвостик, коли вона пише, і нахиляє при цьому голову вліво, виводячи акуратні літери. Якось він набрався хоробрості й на День закоханих подарував їй валентинку, у якій зізнався у своїх почуттях. На його жах, дівчина засміялася. Хлопець прожогом кинувся геть і тиждень не ходив до школи, видавшись хворим та сподіваючись, що за цей час усе забудеться. Коли більше не міг прикидатися, бабуся майже силоміць спорядила його в школу. Хлопець зайшов у клас на дерев’яних ногах, оббіг поглядом обличчя кожного однокласника та однокласниці, сподіваючись дізнатися, що їм відомо. Йому здавалося, що їхні очі сміються з нього. Інна поглянула на Ростислава, усміхнулася й зашепотіла до сусідки. Дівчата засміялися. Хлопець прожогом кинувся до свого місця й лиш там відчув себе у відносній безпеці. Він поклявся, що більше жодного разу не поставить себе в подібне становище.

Ситуація трохи змінилася в університеті, де про нього ніхто не знав і ставилися загалом нормально. З ним віталися, підсідали у їдальні, пропонували випити після занять пива. Але він уже звик бути сам-один і рідко гуляв у компанії, боячись можливих негараздів, так що з часом його перестали куди-небудь запрошувати. Він дивився, як хлопці зустрічалися з дівчатами, спали з ними та обговорювали на перекурі сексуальні подробиці. Вони танцювали в клубах, їздили разом у Карпати, влаштовували вечірки, а Ростислав тим часом перетворився на мовчазного спостерігача.

Його найкращим другом був комп’ютер та інтернет, де він почувався в безпеці. Там ніхто не знав Ростислава, тож він міг бути ким завгодно. В інтернеті легко створювати образи, захищати себе від насмішок і навіть нападати на інших, тож там він знайшов там більше підтримки та прийняття, ніж у реальному житті. У мережі начитаність Ростислава, його гострий розум, уважність та допитливість виділяли його серед інших користувачів. Там він був впевненим, жорстким, коли треба, з почуттям гумору та умінням аргументувати власні слова. Там можна було вільно висловлювати найрізноманітніші погляди та обговорювати радикальні ідеї. Зараз, на думку Ростислава, інтернет змінився й не в кращу сторону. Соцмережі, корпорації та цензура захопили колись вільну територію онлайну, перетворивши її на величезний супермаркет товарів та прийнятних поглядів. Динозаври інтернету, які пам’ятали його зародження, такі як Ростислав, ховалися на уламках небагатьох форумів і зберігали пам’ять про колишні часи.

Ростислав відклав чашку з допитим чаєм до інших, що вишикувалися біля монітора. Ліда зібрала в пакет сміття та поставила біля виходу. Хлопець уже знав, що це означає — дівчина збирається на вулицю. І правда, через камеру в спальні він побачив як Ліда перевдягалася. Він затримався оком на чорному бюстгальтері, який швидко сховався під худі, на розмір більшу, ніж треба. Хлопець скривився — нащо ховати гарну фігуру за мішкуватим одягом?

Отже, зараз є чудова можливість втілити свій план у життя. Ростислав відчув, як кляте серце шалено забилося й дихати стало важко.

«Може, наступного разу?» — подумав він.

У голові промайнули всі ситуації, коли він відкладав на потім — дівчина в метро, дівчина в гуртожитку, поїздка в США за програмою Work and Travel та ще тисячі можливостей, які він у результаті упустив. Зараз його підтримувало те, що він уже встиг зробити — під’єднався до системи «Розумний дім», спілкувався з дівчиною (і вона його не гидувала!), помстився її колишньому. Тобто за останні кілька днів він зробив більше, ніж за цей рік. Це відчуття діяльності та того, що він із втіхою визнав як упевненість, додавали сил не кинути все на пів дорозі, як раніше.

«Зараз або ніколи. Зараз або ніколи», — шепотів Ростислав, гарячково одягаючи нові джинси та кофту, і хапаючи сміття, яке він заздалегідь підготував.

Він помітив, що Ліди окремо збирала звичайне сміття, окремо папір та пластик, щоби викинути в різні контейнери, і зробив висновок, що вона з тих, хто піклується про довкілля. На його думку, це було мило, але безглуздо — природа сама здатна про себе подбати, і те, що кілька активістів викинуть сміття в різні ящики, аж ніяк не зменшить забруднення від мільйонів інших людей. Але якщо їй хочеться виглядати хорошою, то він не проти.

Він завмер біля виходу, очікуючи, коли клацнуть двері квартири Ліди. Серцебиття та спітнілі долоні наказували йому скасувати операцію та залишитися вдома. Ростислав, як міг, опирався цьому, прислуховуючись та рахуючи секунди. На дванадцятій він почув характерний хряскіт дверей.

«Пан або пропав», — прошепотів Ростислав і відчайдушно штовхнув власні двері. Закрив їх тремтячими руками та поволі рушив до ліфтів. Там стояв чоловік із сусідньої квартири, імені якого хлопець не знав; вони лиш мовчки кивали один одному при зустрічі. Він Ростиславу не подобався — коротко стрижене волосся, подвійне підборіддя, пивне барило замість живота, вічно невдоволений погляд — він був стереотипним жлобом, який працює на нудній роботі, пишається своєю старою машиною, а ввечері жлуктить пиво та лається з дружиною. Періодично з їхньої квартири лунала гучна музика, та Ростислав бракував хоробрості попросити її стишити. Він уявляв, як сусід нависатиме над ним, наче гора, з презирливим поглядом, а потім просте пошле. І Ростислав нічого не зможе зробити — а ні словами, а ні ділом.

Хлопець розгублено дивився на чоловіка, який тримав у руках ключі від авто. Вони кивнули один одному, промимривши нерозбірливе «Здрастуйте», а Ростислав гарячково гадав, що трапилося.

«Де Ліда? Невже передумала? Чи, може, вона вже поїхала вниз і весь план полетів шкереберть?»

Ліфт дзенькнув і із судомним скреготом відчинив двері. Сусід зайшов першим і очікувально подивися на Ростислава. Той намагався за секунду вирішити, що робити — їхати чи чекати? Чи взагалі повернутися?

— Ну, ти їдеш? — прогудів сусід.

Ростислав видушив із себе «ні», відчуваючи, як палають щоки. Чоловік невдоволено поглянув на хлопця й натиснув кнопку. Двері закрилися, і ліфт поїхав вниз, забираючи із собою рештки впевненості Ростислава. Хлопець опустив плечі та зібрався повертатися у квартиру, коли почув голос, від якого серце стріпонулося, наче пташка в руці.

— Привіт!

Позаду стояла Ліда з пакетом сміття. Вона усміхалася.

ВОНА

Життя Ліди потихеньку входило в рутину. Вона прокидалася, приймала душ, пила каву, снідала, шукала вакансії, оновлювала скромне резюме, сиділа в соцмережах, у яких іноді писала сумні пости, дивилася серіали, поливала квіти, робила йогу, гуляла, якщо дозволяла погода, один раз випила кави з подругою. Жити в такій чудовій квартирі було приємно, але часом Ліда почувалася тут дитиною, ніби все це було розраховано на дорослих людей, а вона цієї категорії ще не досягла.

Що найстрашніше, у Ліди була потаємна підозра, що дорослих не існує в принципі. У дитинстві вона мріяла швидше вирости та стати незалежною, і, Бог свідок, у неї були на це причини. Вона б спекалася мачухи та батька, які отруювали їй життя, могла б робити, що хоче, коли хоче і як хоче. Ніхто б не смів їй наказувати чи повчати. У дитинстві тридцятирічні люди здавалися їй страшенно старими, ще трошки — і пенсія. Вона поволі наближалася до тридцятки, а старою себе аж ніяк не вважала, як і дорослою. Їй здавалося, що лише вчора вона закінчувала коледж, гуляла до світанку й життя видавалося таким простим. Усе ще було попереду — робота, сім’я, житло, машина — усе, що годиться мати дорослим. І якось напрочуд швидко, наче вона на мить заплющила очі, усе змінилося. Вона почувалася недорослою, але відчуття простоти та безтурботності зникло, поступившись тривозі та невпевненості.

Треба було заробляти гроші, винаймати квартиру, готувати їжу та сплачувати рахунки, щоби просто вижити. Мрії про щасливе, незалежне життя, подорожі, написання книжок відступили, замість них на перший план вийшли страх та розгубленість. Що далі? У неї було житло на пів року, тому вона могла цілком зосередитися на пошуку роботи. Повертатися в офіс, знов продавати їй ой як не хотілося, хоч за це могли непогано платити. Вона уявила себе в рипучому кріслі зі спинкою, що постійно відхиляється назад, згадала запах горілої кави та розігрітої в мікрохвильовці їжі, і її нудило від цього. Ліді хотілося мати можливість вибирати, над яким проєктом працювати, самій складати графік роботи й не залежати від вказівок зверху. Якби про це почув батько, він назвав би її дурепою. Він не знав іншого життя, окрім робити, що кажуть, на одному місці до самої пенсії, і його це влаштовувало. Але не Ліду.

З одного боку вона мала трохи часу та грошей, щоби спробувати пошукати роботу до душі, з іншого — Ліда відчувала, як тікає час, і як скоро їй треба буде повертатися в клятий офіс чи жебракувати. Або знов спробувати вебкам.

То була темна сторінка в житті Ліди, про яку вона намагалася не згадувати. Їй тоді виповнилося дев’ятнадцять, вона вчилася на другому курсі коледжу й не мала чим заплатити за гуртожиток. З роботою стало сутужно, не було навіть пропозицій роздавати листівки, стипендія мала прийти через три тижні, а платити мала зараз. Звісно, вона б ніколи не звернулася по допомогу до батька, то був мертвий номер. Одна з дівчат у гуртожитку помітила розгублене обличчя Ліди, що сиділа на підвіконні та курила. У відповідь на скарги, дівчина розповіла про можливість для привабливих дівчат швидко заробити. Вона запевнила ошалілу Ліду, що то не проституція, а вебкам. Усе безпечно, її ніхто не мацатиме, треба лиш оголитися на камеру перед глядачами з інших країн, тож знайомі її не побачать. Платили щоденно за зміну, компанія видавала техніку та окрему кімнату за помірний відсоток. Ліда тоді нервово засміялася — ця ідея показати себе голою на весь світ видалася маячнею. Та іншого заробітку так і не було, а позичити в гуртожитку вона могла лиш скромну суму.

Після кількох днів безуспішних спроб знайти гроші Ліда піймала себе на тому, що серйозно обдумує цю можливість. Їй було одночасно страшно, соромно і смішно. Показувати цицьки на камеру в порожній кімнаті видавалося їй дурним жартом. Але заробіток був досить непоганим і не треба ні з ким спати чи дозволяти себе торкатися. Наче все безпечно й комфортно, але відчуття сорому стискало серце холодною рукою. Ліда вирішила, що іншого шансу немає і краще оголитися в кімнаті, ніж ночувати на вулиці, і звернулася до порадниці. Та дала їй номер телефону, по якому розв’язний чоловічий голос запропонував Ліді під’їхати за адресою. То був старовинний будинок, з колонами та ліпниною на стінах. Офіс розміщувався в шестикімнатній квартирі, розділеної на окремі кімнати для стримінгу та крихітну рецепцію. Кручений молодик у чорному худі, на якому було написано великими літерами FUCK IT, запитав у Ліди вік та паспорт, показав кімнату та описав умови. Ліда не очікувала, але сказала «Я згодна», дивуючись сама собі, наче це промовила хтось другий.

Їй запропонували спробувати сьогодні ж, у нічну зміну. Вони працювали на західний ринок, тому клієнти якраз у цей час прокидалися. Ліда довго перебирала нехитрий гардероб, вибираючи, що одягнути. Хлопець порадив їй створити образ, щоби бути успішною — леді-вамп (ні), господиня (ні), невинна квітка (буе, але що ж) тощо. Ліда зупинила свої пошуки на чомусь середньому між невинністю та розпусністю, наскільки це взагалі можливо.

На рецепції її зустріла густо нафарбована жінка сорока років, показала, де знаходиться туалет і крихітна кухня, де можна зробити чай, та провела до Лідиної кімнати. Та була облаштована, мабуть, для любителів школярок — довкола барвисті плакати з артистами, купа м’яких іграшок на ліжку, вкритому рожевою ковдрою з підозрілими плямами. Поряд на тумбочці громадилися вже дорослі іграшки — гумові члени різних форм та розмірів, намиста, анальні затички та купа іншого приладдя. Ліда уявила, скільки дівчат запихали їх у себе, і їй стало гидко. Вона пообіцяла собі, що доторкнеться до цього лише під загрозою смерті.

Весь час Ліду не покидало відчуття, що за нею стежать — чи то через вебкамеру, що стриміла на ноутбуці, чи, може, через камери спостереження за дівчатами, що висіли на стелі. Їй було ніяково, і ця сором’язливість допомогла їй почати. У спеціальному чаті написали перші клієнти, і тут Ліда пошкодувала, що знає англійську. Наче ляльці, їй наказували що зробити та що показати чи що запхнути в себе в обмін на токени, внутрішню валюту сервісу. Суть повідомлень зводилася до того, що людям подобалася невинність Ліди, але при цьому вони б хотіли побачити більше. Ліда намагалася усміхатися, відписувала гостям в чаті. Вона писала з помилками (на які ніхто не зважав) тремтячими руками, та треба було робити щось суттєвіше. Її баланс токенів висів порожнім, а отже вона нічого не заробить. Дівчина поволі скинула кофту, залишившись у майці та спідниці з довгими панчохами зі смужками. Вона відчула себе повністю голою та беззахисною під незворушним оком камери. Щоки палали фарбою, коли Ліда розстібнула ліфчик та поволі його зняла, оголивши груди. Клієнтам це сподобалося. Посипалися перші токени, що одночасно й підбадьорили дівчину, і змусили зніяковіти. Вона спробувала пестити груди долонями, повільно стискала їх, щипала, намагаючись виглядати еротично та звабливо, при цьому почувалася максимально безглуздо.

«Невже когось це заводить?» — дивувалася подумки дівчина.

Та це працювало недовго, публіка хотіла більшого. Але якщо показати груди Ліда ще могла наважитися, то як продемонструвати все інше навіть не уявляла. Вона повільно, ховаючи за цим незграбність, зняла спідницю, залишившись у трусах та панчохах. Вона почувалася повністю голою та самотньою. Спробувала взятися за гумку трусів, але ноги мимоволі звелися разом, ніби захищаючи її від остаточного кроку. Ліда відчула, що рука заклякла і просто фізично не може потягти труси вниз. У неї було стійке відчуття, що зробивши це, вона більше не зможе повернути з цього шляху. Клієнти вимагали повного оголення, кілька з них покинули чат.

У кімнату увірвався розлючений хлопець, який проводив співбесіду.

— Роби щось, а то вилетиш звідси! Що ти як целка!

Ці слова різонули Ліду по серцю.

«Що я тут роблю? Чому я слухаюся цього недоумка та тих, хто в чаті?»

— Можеш сам їм свій член показати! — вирвалося в неї.

Поки хлопець завмер від несподіванки, дівчина підхопила одяг та прожогом кинулася з розпусної квартири. Ліда одяглася в коридорі, поспішаючи, щоби її силоміць не повернули назад. Та вона лиш почула в спину:

— Шльондра! Пішла на хрін!

Гроші вона здобула, отримавши кредитку, які роздавали всім студентам гуртожитку. Потім вона про це сто разів пошкодувала, виплачуючи банку кінські відсотки, аж поки не закрила картку. Але тоді вона її врятувала.

«Що завгодно, але туди я не повернуся», — посміхнулася Ліда.

Вона й так жила в постійному страху, що хтось зі знайомих про це дізнається й розповість іншим. З іншого боку, у Києві її знали всього кілька осіб, а в рідному містечку в неї й так була репутація пропащої дівки. Але відчувати на собі холодний блиск камери, чужі погляди людей, яких вона не бачила, Ліда більше не хотіла ніколи в житті.

Щоби розрядитися, дівчина вирішила прогулятися. Це завжди допомагало їй справитися з думками, коли ті заповнювали голову невблаганним потоком. Ліда спакувала сміття, одяглася, але затрималася зав’язуючи кросівки — одна шнурівка лопнула, довелося замінити її з інших, добре, що вони були одного кольору. Від цього їй стало ще сумніше. Біля ліфта дівчина зустріла Ростислава, який розгублено стояв на місці, і несподівано зраділа — приємно було побачити когось знайомого.

— Привіт! — сказала вона хлопцю.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Бася Каллиган
14.10.2023 00:40
До частини "Розділ 8"
Ага, зрозуміло про відео. Гарненька така "чехівська рушниця"! Бо якщо Ліда тепер дізнається про спостереження Ростислава, буде велике ОЙ... )))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше