моя невагомість

можливо, я дарма стараюсь,

і схвалення оточення

не зробить мені радості

і щастя не пророчитиме.

попри досягнення мої

і кожен героїчний подвиг,

таки й зостанусь непомічена,

небажана і невідома.

і не збагну, чого я хочу,

бо дійсно ще не розумію,

яка мені із того користь,

і в чому сенс отих сумлінь.

невже я здатна на щось гідне

і можу доторкнутися до неба?

невже у пориваннях вічних

таки не змарнувала ще себе?

не вийдуть, певно, з мене люди…

забрали всі сили недоспані ночі.

я плачу, як думаю про майбутнє,

а вранці ховаю заплакані очі.

вони все кажуть: «тобі ж то під силу!

ти дівчинка здібна, спроможна на все!»

одного я тільки не розумію:

що мені праця ота принесе?

гаразд, зароблю собі я на хліб,

можливо, протримаюсь так певний час.

а далі що буде? хіба я дитиною

мріяла саме про цей фінал?

а що як жити мені не судилось?

та й зрештою, нащо мені такий клопіт?

я розпрощаюсь з усім дуже швидко,

розвіюся з своїм останнім подихом.

я все-таки дарма старалась…

і схвалення оточення

не просто радості не дало,

а горе напророчило.