Вибір

Червона поволока потроху сповзала з його очей. Чоловік роззирнувся: КРОВ. Всюди кров! Кров крапала зі столу, смугами сповзала зі стіни, всотуючись у килим, розтікалася мареновими плямами на синій ворсистій поверхні.

Червона краплина розпливалася в пляшці з молоком тонюсінькими ниточками ніби в химерному танці.

Від родини Горбатенків залишилися лишень шматки м'яса. Рештки тіл валялися по всій кімнаті: чоловік, дружина, двійко синів та донька – вперемішку.

Артур Штопик сидів у кутку на підлозі, охопивши голову руками й не помічав, як кігті його рук вп'ялися у шкіру голови й по обличчю йому стікала кров. Людська подоба потроху поверталася до нього, мислення виразнішало, ставало чіткішим, а з самоусвідомленням надходило й розуміння заподіяного – видиво жахало. За багато років він так і не зміг звикнути до цього. Та, в усій цій скривавленій кімнаті, найбільше його жахала ота краплина крові, що химерно забарвлювала молоко в ніжно рожевий колір.

— Як вона туди втрапила? — запитав він уголос, нівкого і сам злякався нелюдського напівхрипу, навівшепоту, що вирвався з його рота.

Обличчя Артура поступово набувало людських рис, а довгі кігтясті лапи перетворювалися на руки, і доведеться постаратися, щоб вимити з-під нігтів кров.

В часи метаморфози він не ставав вовком, тож не вважав себе ні вовкулакою, ні перевертнем. Він називав себе Звіром.

В подобі Звіра риси його лиця грубшали: круте чоло, міцні щелепи, випнуті вилиці надавали йому подоби первісної людини. Шкіра сірувато – землянистого кольору товста й зморшкувата, довгі кошлаті брови, жорстке волосся, криві ікла стирчали з рота, круглі червоні очі наливалися кров'ю й люто блищали, як у скаженого пса. Ніздрі широкого носа роздувалися, він сопів і хрипів вишукуючи жертву.

Тепер подоба Звіра відступала, риси згладжувалися, очі з червоних ставали горіховими, лютий погляд м'якшав. Кісточки в суглобах хрумкотіли стаючи на місце, але боляче не було. Не було навіть відчуття дискомфорту, як зазвичай під час перетворення, цього разу всю його увагу було прикуто до тієї химерно танцюючої в молоці краплини.

Скляна пляшка, з натягнутою на неї резиновою соскою, стояла на кутику столу, на самісінькому краєчку, неначе балансувала над прірвою, а біла рідина в ній повільно перетворювалася на рожеву – кольору крові з молоком.

Тишу кімнати порушувало ритмічне крапання, кров зі столу скрапувала на підлогу, збираючись в калюжу під столом. Чоловік судомно здригнувся, видихнув і заплакав, тихі сльози потекли по його щоках. Попереду було найважче, зібрати людські рештки в поліпропіленовий мішок. У голові нудотно крутилася примовка з казочки:

«цок-цок і в лобок та й в писану торбу»,– в дитинстві мама читала її йому перед сном.

«...цок-цок...»...

Мамині рештки він також зібрав і вкинув...

«...у писану торбу...»

.. у білий лантух, в таких зазвичай зберігають цукор в коморах.

Віддати останки одноплемінників вогню, то святий обов'язок Звіра.

Артур встав, підійшов до столу, хода його ще була вайлуватою, а суглоби пронизував тупий біль. Він посунув пляшечку далі на стіл, щоб не впала. І відчув цієї миті, своїм все ще не зовсім людським чуттям, присутність живої істоти. Він зазирнув під стіл, звідти великими очима на нього дивилася дитина.

Артур роздратовано стиснув губи, в людській подобі він ще ніколи не вбивав – це було геть інше.

Хлоп'я, побачивши його, посміхнулося. Артур витягнув малого з-під столу. На шиї дитини проступала родима пляма за формою подібна на шип, чи гострий трикутник – знак Звіра. Якби Артур був у перетвореній подобі, то вирвав би її іклами зі шматком артерії та м'яса. Та тепер він вже був людиною, то ж підняв дитяче тільце високо над головою, збираючись кинути його об підлогу якомога сильніше. Маля, сприйнявши це за гру, засміялося...