Вибір

Минуло ще п'ять років.

З самісінького ранку Андрій почувався дивно. Ніби щось велике, тривожне переповнювало його й робило невагомим. Та до обіду настрій кардинально змінився – дратувало все: сонце, бо надто яскраво світить, пташка, бо надто голосно співає. Він відчув себе ображеним, хоча й не знав за що і на кого.Батько раніше повернувся з роботи, і це також дратувало Андрія, йому хотілося побути на самоті. Потім засвербіла шкіра, суглоби нили, спочатку ледь відчутно, та біль посилювався і до вечора став нестерпним, кістки неначе ключем викручувало.

— Андрію, з тобою все гаразд? – батько постукав до нього в кімнату,— Може вийдеш повечеряємо разом?

Не дочекавшись відповіді відчинив двері. Хлопець лежав на підлозі й корчився від болю, його тіло судомило, а по чолу стікав піт.

— Що з тобою?! — батько кинувся до сина.

— Не підходь! — крикнув юнак, його очі блищали ледь помітним червоним сяйвом.

— Твій час Звіра настав?!

— Ні! Я не хочу! Я не хочу бути Звіром! Я людина!— на якийсь час біль відступив і хлопець з зусиллям підвівшись на ноги, попрямував до дверей.

— Ти куди?! Стій! — батько підскочив до нього й спробував затримати, та хлопець легко, неначе ганчір'яну ляльку, відкинув чоловіка до стіни:

— Я не вбиватиму тебе! Я нікого не вбиватиму! — кричав він.

— Ти загинеш! Я теж не хотів вбивати свою матір, але я зробив це! Ми не маємо вибору!

— Ти вбив і мою матір, ти вбив всю мою родину! — крикнув йому у відповідь Андрій.

— Такі правила! Ти ж знаєш, синку! Звір має вбивати Звіра. Повір, вони не вбили мене першими тільки тому, що чекали перетворення старшої дитини, вони довго мене вистежували, але я їх випередив.

— Я знаю, батьку,— тіло хлопця знову охопив нестерпний біль.

— Не протився перетворенню! Йди за своєю природою, дозволь цьому статися і біль мине!

— Не-хо-чу!!!

— Ти не обираєш це! Прийми свою природу! — чоловік розстібнув комір оголивши шию з трикутною родимою плямою на ній.

Очі хлопця заблищали сильніше, наливаючись кров'ю, пальці на руках видовжилися перетворившись на лапу. Одним стрибком Звір підскочив до чоловіка. Ніздрі розширювалися ловлячи солодкавий аромат живої плоті. Ікла зблиснули, як ножі перед обличчям Артура, той відчув гаряче дихання на своїй шиї і заплющив очі, віддаючи себе в жертву.

Та Андрієва людська природа все ще боролася зі звірячою і знову повернувся біль. Юнак застогнав, але його стогін скидався на скімлення конаючої тварини.

— Давай! Зроби це! — наказав батько.

— Ні! — гарикнув Звір, відштовхнувши чоловіка.

— Синку, ти помреш! — вигукнув Артур, але Звір не слухав його. Знесилений він підшкандибав до стіни, обперся об неї й посунувся на підлогу. Тіло Звіра потроху набувало людських рис. Вже через хвилину під стіною лежав вродливий юнак. Батько з криком розпачу підскочив до сина. Він гладив його чорні кучері, притискаючи до себе обважніле тіло.

— Татку, я живий.

Батько завмер, певен що марить.

— Живий... — слабеньким голосом повторив Андрій.

Трикутна пляма на його шиї зблякла й зникла.

Артур подумав про всіх тих кого вбив і про вибір, який мав.